Раді Вас бачити!

Він увійшов у зал — нові тренажери, блискуче обладнання, кілька інструкторів, що давали вказівки клієнтам. Повітря пахло металом, потом і кавою з маленької кавомашини біля стійки. Ден кивнув знайомим обличчям і, не зупиняючись, пройшов повз — просто до кабінету.

За столом сиділа Ю На в окулярах для комп’ютера, уважно вдивляючись у монітор. Поруч лежала купа паперів, і вона звіряла дані, методично роблячи позначки. Ден відчув знайоме тепло — він пишався своєю молодшою сестричкою. Останній курс економічного, купа відповідальності, а вона ще й чудово справляється з управлінням залом.

На зручному шкіряному дивані сидів Тренер — його волосся повністю посивіло, але тіло залишалося міцним, а погляд — ясним і уважним. Людина, яку Ден поважав, давно стала йому батьком.

— Привіт, сім’я, — промовив Ден з усмішкою.

Ю На й Тренер підняли голови, і на їхніх обличчях з’явилося те саме звичне тепло, якого Ден завжди шукав після важкого дня.

— Я приніс перекус, — сказав він, підіймаючи пакет із їжею.

— Чудово, твоїй сестрі давно пора перепочити, — буркнув Тренер, але в його голосі було більше турботи, ніж строгості.

— Ще пів години, — не відриваючись від екрана, відгукнулася Ю На.

— Поїш, а потім закінчиш, — у голосі Дена прозвучала та інтонація, після якої сперечатися було марно.

Ю На підвела погляд і зустріла його очі. Вони обмінялися короткою, ледь відчутною посмішкою. Потім вона нарешті зітхнула, зняла окуляри й перейшла на диван, де на столі вже чекала гаряча їжа.

Тренер вимкнув монітор і приєднався до них. Вони розклали пакети, розливали чай, жартували, перемикаючись між серйозними темами — навчанням, роботою, новими клієнтами.

Такі моменти Ден любив найбільше.

Прості, теплі, живі.

Кожного разу він ловив себе на думці, що саме тут, серед цих двох людей, він відчуває себе вдома.

Три самотні душі, що зуміли створити щось справжнє — свою маленьку сім’ю.

Після обіду Ю На повернулася до своїх справ — знову схилилася над ноутбуком, швидко клацаючи по клавіатурі. Ден прибрав зі столу, кинув використані серветки в кошик і, підвівши голову, зустрів погляд Тренера.

Той сидів, склавши руки на грудях, і мовчки дивився на нього так, ніби бачив його наскрізь. Потім ледь помітно кивнув у бік дверей. Ден зрозумів натяк і без слів вийшов за ним.

— Ну що, пішли в кафе, вип’ємо чаю. Там і розкажеш, що тебе так мучить, — промовив Тренер, вдягаючи куртку.

Ден лише зітхнув і пішов слідом. Його завжди дивувало, як цей чоловік без жодних підказок відчував, коли йому чи Ю На потрібна розмова. Мабуть, справжній батько саме так і має відчувати своїх дітей. Іноді Ден ловив себе на думці, що навіть вдячний долі за те, що замість його рідних, байдужих батьків, поруч опинився саме цей чоловік — прямий, мудрий і трохи буркотливий, але справжній.

У кафе, знайомому до дрібниць, уже чекала ароматна тиша. Власниця, побачивши їх, одразу поставила на стіл чайник і дві чашки.

— Ну, розказуй, — Тренер уперся ліктями в стіл і глянув на Дена уважно, але без тиску.

Ден мовчав кілька секунд, наче зважуючи, чи взагалі варто говорити. Потім важко видихнув:

— Я почав відчувати дещо... до дівчини, до якої не маю права нічого відчувати.

— І хто ж вирішив, що ти не маєш права? — нахмурився Тренер.

— Ти просто ще не знаєш, хто вона, — Ден нервово посміхнувся, дивлячись у чашку.

— Ну і хто ж? — спокійно, але з помітним інтересом спитав Тренер.

— Це... Со-ян, — тихо відповів Ден і опустив погляд.

— Сестра Пака? — в голосі Тренера прозвучало щире здивування.

— Угу, — кивнув Ден, ледь чутно.

— І в чому, власне, проблема? Якщо ти щирий у своїх почуттях, — спокійно промовив Тренер, відкинувшись на спинку стільця.

— Я не маю права її любити. Це неправильно. Вона молодша сестра мого друга, — Ден говорив гарячково, ніби виправдовувався перед самим собою.

— І що з того? Вона ж не твоя сестра, — Тренер скривив брову.

— Але... це все одно неправильно, — Ден нервово потер потилицю.

Тренер посміхнувся — коротко, трохи іронічно.

— Знаєш, я завжди пишався твоїм розумом. Але, здається, коли справа доходить до кохання, навіть найрозумніші стають дурними.

Ден підвів очі — здивований, навіть розгублений.

— Ніхто не може заборонити серцю любити, — продовжив Тренер спокійніше. — І як би ти не намагався, розум не переконає серце, що цього робити не можна.

— Але... Пак... — Ден видихнув, наче це було найголовніше, що його тримало.

— Не вирішуй за нього, — перебив Тренер. — Спочатку розберися в собі. Переконайся, що це справжнє почуття, а не просто хвиля емоцій. А потім поговори з другом. Думаю, не все так страшно, як ти собі уявляєш.

Він узяв чашку, зробив ковток гарячого чаю, спокійно подивився у вікно.

Ден мовчав. Слухав шум вулиці за склом і думав про Со-ян — її усмішку, голос, той кумедний погляд, коли вона сперечалася з ним.

І вперше за довгий час зрозумів, що, мабуть, уперше в житті боїться не втратити когось — а зізнатися собі, що знайшов.

***

Коли Ден повернувся додому, його зустріла тиша — така густа й гнітюча, що навіть звук власних кроків здавався зайвим. У вітальні було напівтемно, тільки слабке світло з кухні малювало м’які тіні на підлозі. Со-ян не було видно.

Він розчаровано підтиснув губи. Чомусь йому дуже хотілося перед сном бодай на мить побачити її — це знайоме, трохи саркастичне обличчя, яке так легко викликало в ньому усмішку й тривогу водночас.

Він підійшов до холодильника, відчинив його, дістав пляшку молока й зробив кілька ковтків, відчуваючи, як холодна рідина трохи знімає напруження.

— Ти вже повернувся? — тихо пролунало позаду.

Ден здригнувся — не від страху, а від несподіваного полегшення. Голос Со-ян. Він повільно обернувся. Вона стояла у дверях — у м’якій піжамі, з розкуйовдженим волоссям і в теплих, безглуздо милих носках.

— Я тебе розбудив? — запитав він. І тільки тепер зрозумів, наскільки м’яко, майже ніжно прозвучав його голос.

— Ні, я ще не спала, — коротко відповіла вона, опустивши погляд. — Не думала, що викладачі працюють до пізньої ночі, — додала тихо, але з відтінком докору.

Со-ян підійшла до холодильника, відчинила його, дістала пляшку з водою. Її рухи були надто впевнені, навіть демонстративно спокійні — ніби вона намагалася показати, що її це зовсім не хвилює.

— Ні, я просто… — почав Ден, але не встиг договорити.

— Мені байдуже, — кинула вона холодно й пішла до своєї кімнати.

Двері зачинилися. Тихо, але для Дена цей звук пролунав, наче постріл.

Він залишився стояти біля стільниці, сперся на неї руками, опустивши голову. Чому він відчуває провину? Він нічого не зробив. Але всередині все стискалося.

Її байдужість різала глибше, ніж будь-які слова. І найстрашніше — він знав, що хоче лише одного: підійти, обійняти її, змусити подивитися на нього без цього крижаного спокою… і більше не відпускати.

Та замість цього він залишився стояти в тиші, слухаючи, як за дверима її кімнати стихає звук кроків — тих, від яких йому ставало нестерпно самотньо.