Раді Вас бачити!

Ден вийшов із торгового центру, тримаючи невеликий пакет. Білизну він приміряв і залишив на собі — тепер почувався значно комфортніше.

Сонце вже піднялося досить високо, повітря було напоєне кавовим ароматом із сусідньої кав’ярні. Він купив собі американо, сів у машину і набрав Пака.

Після кількох гудків у динаміці пролунало знайоме:

— Привіт.

— Привіт, друже. Як долетів? — Ден відкинувся на спинку сидіння, ковтнув кави.

— Втомився, але все добре. Влад зустрів мене в аеропорту, відвіз на квартиру. — На фоні було чути якийсь гамір і дзенькіт посуду.

— І що там у вас? — Ден примружився, вдивляючись у потік машин.

— Зараз їм сирники. А ввечері Влад обіцяв показати новий нічний клуб. — У голосі Пака явно звучала посмішка.

— Ага, тобто плануєш сьогодні спробувати не лише сирниками, — Ден лукаво прикусив губу, усміхнувшись.

— Не без цього, — відгукнувся Пак, і вони обоє розсміялися.

— Добре, чекаю на звіт із місця подій. Владу передавай вітання, — Ден поставив стакан у тримач і завів двигун. — А мені час на роботу.

— Домовилися. Бувай.

— Бувай.

Зв’язок обірвався. Ден ще хвилину дивився на телефон, а тоді вдихнув глибше, ніби зібравшись з думками.

Дорога до університету чекала.

Він кинув короткий погляд у дзеркало, поправив комір сорочки — і виїхав на головну, вливаючись у потік ранкового міста.

День в університеті минув як зазвичай — кавові перерви з колегами, короткі перемовини у коридорах, кокетливі погляди студенток, що намагалися здаватися уважними, але більше вивчали його, ніж тему лекції.

Сьогодні Ден читав курс із порівняльного аналізу традиційних мотивів у корейських та японських легендах.

Темою студенти мали ознайомитися заздалегідь — і, на щастя, частина аудиторії справді це зробила.

Він любив, коли лекції перетворювалися на дискусії: коли в очах студентів загорявся інтерес, коли хтось сперечався, доводив, ставив під сумнів. Саме ці “непокірні” були його улюбленцями, хоча зовні він ніколи цього не показував.

Після останньої пари Ден зібрав матеріали, вимкнув проєктор і, виходячи з аудиторії, витягнув телефон.

Раптом згадав: він так і не розповів Ю Ні про вчорашню зустріч.Він так зрадів зустрівши Со-ян, що з голови вилетіло все інше.

Посмішка з’явилася сама собою.Від згадки про неї. Перед очима — її сміх, той самий момент, коли вона не витримала й розсміялася йому в обличчя після “уроку зі зваблення”.

Від одного спогаду щось тепле прокотилося грудьми.

Він натиснув на контакт.

— Привіт, — у слухавці пролунав дзвінкий голос Ю Ни.

— Привіт. Пробач, вчора не подзвонив — був трохи зайнятий, — Ден усміхнувся, відпиваючи залишки води з пляшки.

— Зайнятий? — у голосі дівчини почулося ледь приховане глузування. — Ти пив із Со-ян.

— Звідки ти…? — він навіть не встиг закінчити, як почув коротке хихотіння.

— Я зараз у неї, — зізналася Ю На, і Ден почув, як вона щось шепоче, напевно, прикриваючи мікрофон рукою. — Бери снеки і їдь до нас. Вона планує дивитися фільм жахів… врятуй мене.

Ден розсміявся.

— Тримайся, — сказав він, підводячись. — Виїжджаю.

Він кинув телефон у кишеню й вийшов у коридор, який потроху спорожнів.

За вікном починався вечір.

Двері відчинила Со-ян.

Вона була у теплому в’язаному костюмі сірого кольору — домашня, спокійна, але все одно чарівна по-своєму.

Її погляд ковзнув на пакети в руках Дена.

— Снеки? — коротко уточнила вона.

— Мгг, — кивнув він, ледве стримуючи усмішку.

— Проходь, — сказала Со-ян, відступаючи вбік і повернувшись до вітальні.

Ден увійшов.

Він навіть не сумнівався: прийди він без снеків — навряд чи його б пустили за поріг.

Вітальня зустріла теплом і запахом ванілі. На сірому дивані вже сиділа Ю На — загорнута в плед, з подушкою в обіймах.

— Рятівник прибув, — оголосив Ден, ставлячи пакети на журнальний столик.

— І не з порожніми руками! — Ю На швидко нахилилася вперед, почала розбирати пакети. — О, сухарики! І чипси з перцем! Ти мій герой.

— Фільм вибрали? — запитав Ден вмощуючись поруч.

— Ага, — кивнула Ю На. — “Казка про двох сестер”. Сідай сюди. — Вона поплескала по дивану між собою і Со-ян.

Ден кинув короткий погляд на Со-ян.

Вона не відповіла ні словом — просто відсунулася, звільняючи місце.

Він сів, відчуваючи легкий аромат її парфумів — ледь вловний, але знайомий.

— Ммм… страшилка з психологічним підтекстом, — буркнув Ден. — Мій улюблений жанр.

— Ідеально, — спокійно відказала Со-ян, не відводячи погляду від екрана.

Світло приглушили, телевізор засвітився моторошними кадрами, і кімната наповнилась темними відтінками та тишею.

Ю На весь фільм ховала обличчя у Денів рукав, стискаючи його руку так, ніби від цього залежало її життя.

Со-ян, навпаки, сиділа розслаблено, підперши підборіддя долонею. І навіть у кількох моментах тихо сміялася — чим відверто дивувала Дена.

— Ти серйозно зараз смієшся? — прошепотів він, коли на екрані дівчина в білому повзла по підлозі.

— Та це ж старий прийом, — знизала вона плечима. — Хіба тебе досі лякають такі трюки?

— Мене? — Ден удавано обурився. — Я просто… оцінюю операторську роботу.

— Ага, — Со-ян скептично примружилась. — Ти б краще оцінював, як тримаєш руку, бо Ю На зараз її відгризе.

Ю На схлипнула:

— Я просто... не можу на це дивитись!

Фільм майже дійшов до кульмінації, коли Ден раптом відчув легкий дотик — щось тепле і м’яке притиснулося до його руки.

Він поглянув убік.

Со-ян спала.

Її голова злегка схилилася йому на плече, подих був рівний і спокійний.

Ден усміхнувся.

Він не знав жодної іншої людини, здатної заснути під фільм жахів.

Жестом показав Ю Ні вимкнути телевізор.

— Бідна, зовсім заморилася, — прошепотіла Ю На, обережно прибираючи порожні упаковки.

— Ти тут прибери, — відповів Ден тихо. — А я віднесу її до ліжка.

Ю На кивнула й одразу взялася збирати речі зі столу.

Ден обережно підняв Со-ян на руки. Вона ледь ворухнулася, але не прокинулася — лише щось нерозбірливо прошепотіла.

Він піднявся сходами на другий поверх, відчинив двері до спальні.

Світло нічника падало м’яким сяйвом на білосніжне ліжко.

Ден поклав її, поправив подушку, накрив ковдрою.

Підійшовши до шафи, дістав ковдру — і помітив на полиці складені теплі шкарпетки з вишитими лисичками й зайчиками.

Трохи поношені, але охайні.

Посмішка торкнулася його губ.

Вона їх досі береже.

Ден ще раз поглянув на неї — на спокійне обличчя, на пасмо волосся, що впало на щоку.

І, не порушуючи тиші, вийшов із кімнати, тихо прикривши за собою двері.