Раді Вас бачити!

Осінь малювала парк у м’яких відтінках золота й багрянцю. Листя тихо кружляло в повітрі, а сонце пробивалося крізь гілки, кидаючи теплі плями на доріжку.

Після кафе вони вирішили пройтися — просто, без мети.

Пак і Лі Ю йшли позаду, тримаючись за руки, щось перешіптуючись і час від часу сміючись так, ніби навколо не існувало нікого, крім них. Со-ян від тієї милоти ледь стримувала нудоту.

— Якщо вони ще раз назвуть одне одного “моя крихітка”, я з’їм власний шарф, — пробурмотіла вона, закочуючи очі.

Ден ледь усміхнувся. Він ішов поруч, спокійний, з руками в кишенях і поглядом, що ковзав по жовтому листю. Йому завжди подобалася осінь — у ній було щось чесне. Навіть дерева не бояться скидати все зайве.

Він кинув короткий погляд на Со-ян — низеньку, зосереджену, трохи сувору, але водночас дивно привабливу. Її волосся вибивалося з-під капюшона, а в очах ховалася іскра, яку Ден уже навчився впізнавати — перед тим, як вона скаже щось колюче.

— Ще й сімнадцяти не виповнилося, а ти вже обзавелася хлопцем? — тихо мовив він із легкою усмішкою, без звичної іронії.

Со-ян зиркнула на нього і мовчки кивнула, опустивши погляд.

— То що він із себе представляє, цей персонаж? — поцікавився Ден, заклавши руки за спину.

Дівчина відразу оживилась.

— Він красивий! — сказала вона з гордістю, розтягнувши рот у задоволеній усмішці. — І розумний. І сильний. І… милий.

Вона на мить замислилася, і в її голосі з’явилося щось м’яке, щире. Ден це помітив і, хоч намагався приховати, легенько посміхнувся.

— Звучить чудово, — промовив він. — Але якщо цей “красивий, розумний і милий” раптом тебе образить — просто скажи мені. Я знайду спосіб з ним поговорити.

Його тон був жартівливим, але в очах жевріла справжня турбота.

Со-ян поглянула на нього вперше не як на суперника, а як на когось близького.

— Ти краще за ним придивися, — тихо відповіла вона, кивнувши в бік Пака. — Боюся, саме йому може знадобитися твоє плече.

Ден зупинився, на мить затримавши погляд на другові. Пак, сміючись, обіймав Лі Ю, яка, здавалось, світилася зсередини. Але Ден, сам не розуміючи чому, відчував від неї холод, схований за цією ідеальною посмішкою.

— Я теж цього боюся, — прошепотів він майже непомітно, щоб чула лише Со-ян.

Дівчина кинула на нього короткий, уважний погляд — і вперше не посміхнулася саркастично. Лише кивнула, ніби розуміла його краще, чим будь-хто.

Позаду Пак гукнув їх, запрошуючи підійти ближче. Ден зітхнув, засунув руки глибше в кишені й рушив далі, залишаючи за спиною шурхіт опалого листя й слова, що зависли у повітрі.

Ден сидів біля вікна старого автобуса, який повільно котився вечірнім Сеулом. Місто горіло мільйонами вогнів — рекламні екрани, вивіски, ліхтарі — усе це створювало дивне відчуття живого дихання мегаполіса.

За склом миготіли обличчя перехожих, закохані пари, діти з батьками, студенти з рюкзаками… У кожного своя історія, свої турботи, свої радості.

Ден сперся лобом на холодне скло, вдихаючи запах дощу, що щойно почав накрапати. Відображення вікна показувало йому втомлене, але спокійне обличчя.

Перед очима раптом спливла Со-ян — з тією дивною усмішкою, коли вона говорила про свого хлопця. Її очі світилися щирим, теплим почуттям, таким чистим, що навіть йому, Дену, стало якось легко на душі.

Він усміхнувся.

Йому справді було приємно бачити її такою — щасливою, живою, не з тією звичною саркастичною маскою, що вона носила при ньому.

"Тільки б цей хлопець не виявився схожим на мене" — подумав Ден, гірко посміхаючись.

Він бачив достатньо — знав, як легко можна зламати чиєсь серце, навіть не маючи такого наміру. Його власне життя складалося зі швидких інтрижок, фальшивих усмішок і людей, які приходили й ішли, лишаючи порожнечу.

"Вона не заслуговує такого" — подумав він, дивлячись, як краплі дощу стікають по склу, залишаючи сліди, мов спогади.

Хоч вони й сварилися постійно, кидалися колючими словами, дражнили одне одного до люті — Ден розумів, що ставиться до неї інакше.

Не як до чергової знайомої, не як до сестри друга.

"Мабуть, як до молодшої сестри" — вирішив він і ледь усміхнувся. — "Такої впертої, язикатої й неможливої, але все ж своєї."

Автобус загальмував на зупинці, і неонові вогні мигнули по його обличчю. Ден підвівся, кинувши короткий погляд у нічне місто.

Сеул гудів і світився, немов величезне серце.

А десь там, серед усіх цих вогнів, дівчина, яку він навчився по-своєму берегти, сміялася, не підозрюючи, що хтось у цьому місті тихо бажає їй лише одного —

щоб її серце ніхто не розбив.

Перед тим як повернутися в гуртожиток, Ден вирішив зайти до цілодобового магазину — запаси рамену закінчилися, а без нього вечори здавалися надто порожніми.

Ніч була прохолодною, дихалося легко. Неонові вивіски мерехтіли, фарбуючи вологий асфальт у рожево-синій колір. Коли він відчинив двері, над входом пролунав тихий дзвінок, і знайоме тепло ламп зустріло його.

— 안녕하세요, — машинально кинув він і пішов між рядами.

Полички з раменом виглядали як рай для студента. Ден узяв кілька упаковок — класичний, з морепродуктами — і рушив до каси.

На касі стояла дівчина.

Середнього зросту, з темним прямим волоссям, густими бровами, чорними очима й блідою, майже світлою шкірою. Вона виглядала зосередженою, навіть трохи задумливою, ніби розмірковувала про щось своє. Саме ця відстороненість зробила її для Дена ще привабливішою.

Він виклав покупки на прилавок і не помітив, як завмер, просто дивлячись на неї. Її пальці рухалися швидко, але обличчя залишалося спокійним — ні посмішки, ні цікавості. Лише коротке зітхання і клацання сканера.

І тут вона підняла очі.

— Що? — коротко запитала, злегка нахиливши голову. Її брови піднялися, а погляд став гострим.

Ден кліпнув, немов прокинувся.

— Нічого… просто задивився, — відповів він, і на його обличчі з’явилася щира усмішка. Без натягнутої чарівності, без гри — просто усмішка, яка йшла від серця.

— Сподобалася? — її запитання застало його зненацька. У голосі не було кокетства, лише впевненість і трохи виклику.

Він не відвів погляду, лукаво примружився.

— А якщо й так?

Дівчина гордовито випрямилася, поклавши руки на прилавок.

— Тоді клич на побачення, — спокійно, навіть буденно сказала вона, але в очах блиснув вогник.

— На побачення? — Ден усміхнувся ширше. Він і не пам’ятав, коли востаннє когось кудись кликав. — А чому б і ні? Ти завтра вільна?

— Післязавтра, — відповіла вона, ніби вже знала, що він не відмовиться.

— Домовилися. — Ден узяв ручку зі столу. — Диктуй номер.

— 010-4287-3961. Ха Рін, — промовила вона, спостерігаючи, як він занотовує цифри на клаптику чека.

— Квіти любиш, Ха Рін? — він підвів погляд і трохи посміхнувся.

— Люблю, — відповіла вона коротко, посміхнувшись у відповідь.

На мить між ними повисла тиша — не ніякова, а тиха, тепла. Ден відчув, як усередині щось ворухнулося — легке хвилювання, яке він давно забув.

Він сховав папірець до кишені, взяв пакет із раменом і, вже виходячи, кинув через плече:

— До зустрічі, Ха Рін.

Вона лише усміхнулася, проводжаючи його поглядом, дзвінок над дверима знову дзенькнув.