Раді Вас бачити!

Він стояв біля старого кінотеатру з букетом яскравих соняхів. Ден сам не розумів, чому вибрав саме їх — не троянди, не лілії. Просто ці соняшники здалися йому щирими, справжніми.

Квитки він ще не купив — хотів почути, який фільм обере вона. Це здавалося важливим, майже символічним.

Дівчина наближалася легкою ходою. На ній була коротка стильна куртка, білий шарф і світлі кросівки. Її волосся, заплетене у косу, м’яко спадало на плече, виблискуючи під вечірніми ліхтарями. Легкий макіяж лише підкреслював природну красу. Вона виглядала як звичайна студентка — і саме ця простота роззброювала Дена.

— Привіт, — усміхнулася вона, зупинившись за крок від нього.

— Привіт, — відповів він тихо, не відводячи погляду. Його очі ніби шукали в її обличчі щось знайоме, щось, чого йому давно бракувало.

— Це мені? — запитала вона, вказуючи на букет.

Ден отямився від власних думок, поспішно простягнув квіти.

— Так… тобі, — він розгублено всміхнувся, ніби боявся, що сказав щось не те.

— Ти хвилюєшся? — запитала вона, дивлячись просто в його очі. У її голосі звучала легка насмішка, але тепла, лагідна.

Він відчув, як у грудях розливається дивне тепло.

— Зовсім трішки, — бархатисто промовив Ден, на мить нахилившись ближче.

Її щоки ніжно порожевіли, і вона відвела погляд.

— То що дивитимемось? — тихо спитала Ха Рін.

— А що ти б хотіла? — він не поспішав із відповіддю, спостерігаючи, як вона несвідомо піджимає губи, відводячи очі убік.

— Будь-що, тільки не жахи, — відповіла вона, кидаючи короткий погляд через плече.

— Домовилися, — сказав Ден і зробив кілька кроків уперед, потім простягнув руку й обережно взяв її долоню.

— Ти не проти?

Ха Рін завмерла на мить, поглянувши на його руку. Потім підняла очі — у них спалахнув той самий грайливий вогник, що вперше зачепив його того вечора.

— А втримаєш? — запитала з викликом, ледве стримуючи усмішку.

Ден відповів так само впевнено, як відчував у серці:

— Не відпущу, поки сама не попросиш.

Він сам здивувався, як легко злетіли ці слова з вуст — наче обіцянка, якої не можна порушити.

— Мені підходить, — сказала вона і стисла його руку. Потім тихо засміялася, потягнувши його до входу.

У залі було напівтемно — лише тьмяні доріжки світла вздовж підлоги показували шлях між рядами. На екрані ще не почався фільм: реклама миготіла кольорами, відбиваючись у її очах. Ден глянув на Ха Рін — і заціпенів на мить.

Вона нахилилася, знімаючи куртку, і коса м’яко ковзнула на плече, торкнувшись коміра.

— Тримай, — вона подала йому пляшку води. — Видно, попкорн ти весь з’їси сам.

— Це наклеп, — усміхнувся Ден, приймаючи пляшку. — Я поділюся, чесно.

— Ага, поділишся… коли залишиться лише солона пилюка, — тихо кинула вона, але в очах уже блиснув вогник.

Ден трохи нахилився ближче, і крізь шум залу відчув аромат її парфумів — щось між цитрусом і персиком, свіже й тепле водночас.

— Ти ж сама взяла один на двох. Жалкуєш? — прошепотів він напівжартома.

— Думала, нам вистачить. І… — вона замовкла на півслові, кинувши на нього погляд із ледь помітною усмішкою, — виглядало…

— Романтично? — підказав він.

Ха Рін заперечно похитала головою, але губи зрадницьки вигнулися в посмішці.

Коли світло згасло остаточно, зал накрив м’який морок. Вона нахилилася ближче, і її голос, майже дотичний до його вуха, прозвучав тихо:

— Якщо фільм буде нудним, я піду.

— А якщо цікавим — залишишся?

— Подивимось, — прошепотіла вона, і від її шепоту тонкий струм пройшовся по його тілу.

На екрані спалахнуло світло, актори щось говорили, але Ден чув лише її подих поруч.

Вона трохи рухала ногою, коли сміялася, і він ловив ці рухи краєм зору, ніби боявся пропустити щось невловиме.

— Ти дивишся фільм чи мене? — прошепотіла Ха Рін, не відводячи очей від екрана.

— Тобі це не подобається? — відповів він так само тихо.

Її губи ледь вигнулися. Усмішка вийшла короткою, але щирою — і цього вистачило, щоб між ними знову пробігла іскра.

Невидима, але відчутна — мов електрика під шкірою.

Вони сиділи поруч, трохи напружені, наче дві планети, що притягуються, але вперто тримають орбіту.

І десь посеред фільму, коли вона непомітно сперлася плечем йому на руку, Ден зрозумів: це їхня гра. Протистояння, у якому вони насправді шукають одне одного.

Вона кинула на нього короткий погляд, і на її вустах з’явилася тиха усмішка. Потім вона притулилася ближче — без вагань, природно, ніби так і мало бути.

Наче нічого особливого не сталося, та Ден відчув себе знову підлітком — тим, який млів від одного погляду дівчини, що раптом відповіла йому.

Він посміхнувся сам до себе і подумав:

Ох, побачив би це Пак — засміяв би.

А потім додав подумки:

Хоча ні, гірше, якби це побачила Со Ян — вона б точно не відпустила нагоди поглузувати. Цікаво, залишила б вона мені тоді титул «Демон Лис»?

Він тихо видихнув, поклав руку на плече Ха Рін і обережно притягнув ближче.

Вона не відсмикнулася — навпаки, піддалася руху, спокійно й довірливо.

Нічне місто дихало світлом і вологою. Асфальт блищав після дощу, неон від вітрин лягав строкатими відблисками на калюжі, мов розлиті зорі. Вітер приносив запах кави з нічного кіоску та свіжість осіннього повітря.

Ха Рін ішла поруч, тримаючи в руці букет квітів, і сміялася так щиро, що Ден ловив себе на думці: хоче, щоб цей сміх тривав вічно.

— Ну і фільм! — вона розвела руками. — Я досі не можу повірити, що головний герой вибрав її!

— Я й сам розчарований, — посміхнувся Ден. — Я б на його місці вибрав третю — ту, що з собакою.

— Бо вона мене нагадує, так? — підколола вона.

— Ні, — він підморгнув, — бо собака була розумніша за всіх.

Вона розсміялася ще голосніше, відкинувши голову, і Ден відчув, як цей звук розчиняє в ньому весь день.

Хотілося просто йти поруч і слухати її.

Вони завернули у двір біля старого театру, де під м’яким світлом ліхтарів лежали широкі сходи. Ха Рін раптом піднялася на невеликий виступ — кам’яний парапет, що тягнувся вздовж алеї.

— Обережно, — Ден підняв погляд, — якщо впадеш, я не встигну тебе зловити.

— Ти просто не вір у мою грацію, — вона засміялася, балансуючи на краю. — Я — майстер рівноваги.

— Та бачу, бачу, — він крокував поруч, тримаючи руки напоготові. — Майстерка драматизму.

— А ти — зануда, — відповіла вона, ступаючи ближче.

Тепер їхні обличчя були майже на одному рівні. Вітер підхопив пасмо її волосся й кинув йому на щоку. Ден навіть не встиг нічого сказати — вона нахилилася ближче. Її очі блиснули коротко, наче вогник у темряві.

І раптом — доторк. Легкий, теплий, неочікуваний. Її губи торкнулися його — коротко, наче вона зробила це, не подумавши.

Він не встиг здивуватися. Просто інстинктивно обійняв її, обережно, але міцно, пригортаючи ближче.

Вона зітхнула й, ніби знайшовши своє місце, притулилася до нього.

Навколо грав вітер, миготіли вогні, десь далеко лунала музика з відкритої кав’ярні. Але весь світ зник — залишилися тільки вони, цей короткий подих тиші й тепло двох тіл під прохолодним небом.

Ха Рін ледь усміхнулася й прошепотіла, не підіймаючи голови:

— Це… теж романтично?

— Трошки, — відповів Ден, гладячи її по спині. — Але я міг би звикнути.

Вона засміялася тихо, ніби боялася порушити момент.

І він зрозумів: більше не хоче, щоб це закінчувалося.