Раді Вас бачити!

Ден обережно відчинив двері комори. Холодне повітря з коридору різко вдарило в обличчя — пахло пилом, кавою з автоматів і дешевими парфумами студентів, що поспішали на пари. Він швидко визирнув.

Жодного знайомого обличчя.

Тихо, майже крадькома, Ден вислизнув назовні, прикривши двері за собою. Комора залишилась позаду — темна, із запахом дезінфектора й старого картону. Він рушив у натовп, натягнувши на обличчя байдужий вираз.

— Агов, Дене!

Він різко зупинився. Блін, тільки не зараз.

З натовпу виринув Пак — розкуйовджене волосся, наплічник через плече, у руці — стакан із холодною кавою.

— Я тебе вже пів години шукаю! Ти де зник? — здивовано вигукнув він.

— Та так… — Ден обережно відвернув погляд. — У бібліотеці зачитався.

— У бібліотеці? — Пак примружився. — Серйозно?

Ден з удаваною байдужістю став підштовхувати його в інший бік, якомога далі від комори.

— Ну а де ще? Тиша, книжки, спокій...

— Тиша, кажеш? — Пак скептично кивнув і раптом зупинився. — Тоді чому ти вийшов звідти?

Він кивнув головою у напрямку комори. Ден на мить застиг.

І саме в цю секунду двері позаду них відчинилися.

На порозі з’явилася Дже-у — волосся скуйовджене, губи червоні, сорочка злегка розстібнута на шиї. Вона кинула на них короткий погляд і, не кажучи ні слова, пішла геть, зникнувши у натовпі.

Ден закотив очі. Прекрасно. Просто чудово.

Пак підняв брови настільки високо, що ті ледь не сховалися під чубом.

— Зачекай… це щойно звідти вийшла Дже-у?

Ден мовчки розвернувся й рушив коридором, намагаючись зберегти вигляд людини, якій абсолютно байдуже.

— Ви що там?.. — Пак зробив паузу, наче боявся озвучити думку вголос, і коли Ден не відповів, тільки пирхнув. — Ну ти й збоченець, брате.

— Та чому одразу збоченець? — різко повернувся Ден, вдаючи обурення. — Вона сама почала!

— Це університет, Ден! — Пак не витримав і розсміявся. — Не міг дочекатися вечора?

— Можна подумати, ти б такого не зробив, — Ден підняв підборіддя, зображуючи невинність.

— Звісно, не зробив би, — гордо промовив Пак, ховаючи посмішку.

— Тому що ти зануда, — кинув Ден і перекинув руку йому через плече. Вони йшли коридором, повз дошки оголошень і дзвінкі компанії студентів, що сперечалися про оцінки.

Світло падало через великі вікна, відбиваючись у полірованій підлозі, а в голові Дена все ще крутилася сцена з комори. Його раптом розібрав тихий сміх — нервовий, але щирий.

— До речі, — порушив тишу Пак, — дзвонив тренер. Просив, щоб ми сьогодні заїхали. Каже, треба поговорити.

— Без проблем, — відповів Ден, витираючи долонею обличчя. — Можемо одразу після пар.

— Тоді не зникай ніде, — усміхнувся Пак. — Зустрінемось на стоянці.

Він розвернувся до своєї аудиторії, а Ден лишився стояти біля вікна. Відкинувшись на підвіконня, він дивився на подвір’я, де студенти гомоніли й сміялися.

Пора, мабуть, пригальмувати…

Посмішка ковзнула по його губах. Але не сьогодні.

У кабінеті, крім Тренера, сиділо ще двоє.

Перший — у дорогому темно-синьому костюмі, з доглянутими руками й самовпевненим, навіть зухвалим поглядом. Його годинник блиснув золотом, коли він ледачим рухом поправив краватку.

Другий — кремезний, широкоплечий, схожий на колишнього військового, років тридцяти. Його погляд ковзнув по хлопцях, мов оцінюючи здобич, і зупинився на Денові.

Ден, заходячи вслід за Паком, одним поглядом оцінив усіх трьох.

Тренер сидів за столом, трохи згорблений, підперши підборіддя рукою. Байдужість на його обличчі читалася без зусиль. Не було ані тіні цікавості.

Ясно, подумав Ден. Йому байдуже, чим це закінчиться.

— Сідайте, — промовив чоловік у костюмі.

Його голос був м’яким, але в ньому вчувався метал. — Отже, це ті самі хлопці, про яких я стільки чув.

Пак і Ден коротко вклонилися Тренеру — звичний жест поваги, хоча тепер він здавався формальністю. Тренер кивнув, навіть не підводячи погляду.

Хлопці сіли на шкіряний диван ліворуч. Уважно спостерігаючи за незнайомцями.

— Мої люди бачили, як ви б’єтесь, — почав чоловік у костюмі, сплівши пальці в замок. — Гарна техніка. Сміливість. Безстрашність.

Він зробив паузу, ніби смакуючи власні слова. — І тому в мене для вас є пропозиція.

Пак і Ден мовчки дивилися на нього, не подаючи жодної реакції.

— Я хочу, щоб ви вийшли на ринг. У клітці. Проти моїх хлопців.

Ден кинув короткий погляд на Тренера. Той просто розглядав свої руки, немов вони були цікавіші за цю розмову.

Навіть не приховує, що йому начхати, — подумав Ден, і його щелепа напружилася.

— Нас це не цікавить, — спокійно відповів він.

— Не поспішайте з висновками, — чоловік у костюмі посміхнувся. Посмішка вийшла хижою. — Я ще не сказав головного.

Він узяв аркуш паперу, швидко щось написав і підсунув його через стіл.

Ден глянув — сума була чимала. Кілька нулів говорили самі за себе.

— І це тільки за програш, — додав чоловік. — Кожному з вас.

У кабінеті стало тихо. Годинник на стіні відміряв секунди.

Ден кілька секунд дивився на цифри, потім повільно поклав аркуш назад на стіл.

— Не цікавить.

Очі чоловіка округлилися, але він швидко опанував себе.

— Не думав, що такі хлопці, як ви, злякаєтесь, — кинув він з удаваним сміхом. — Схоже, вас переоцінюють.Якщо боїтеся, то розмова закінчена.

— Я весь трушусь від страху, — спокійно, навіть нудьгуючи, відповів Ден і підвівся. Пак піднявся слідом.

— Якщо це все, ми підемо.

Вони коротко кивнули Тренеру й рушили до виходу.

— Якого біса?! — вибухнув чоловік у костюмі. — Ви що, думаєте, я жартую?!

Його голос зірвався, з рота полетіла слина. — Я зроблю все, щоб усі знали, які ви боягузи!

Ден навіть не озирнувся.

Пак, уже на порозі, кинув коротко:

— Бої в клітці нас не цікавлять.

Двері за ними зачинилися з глухим звуком.

Тиша, що настала, важко зависла в повітрі.

Чоловік у костюмі кілька секунд сидів, втупившись у двері, потім злобно зім’яв аркуш із сумою й кинув у смітник.

Тренер навіть не ворухнувся. Тільки зітхнув і промовив тихо, сам до себе:

— Вперті, як завжди…

Піт змішувався з пилом, падаючи дрібними краплями на татамі.

У спортзалі стояв запах гуми, металу й адреналіну. Удар за ударом — глухі звуки лунали по всьому приміщенню, відбиваючись від бетонних стін.

Ден різко ухилився від бокового й контратакував, але Пак устиг зреагувати. Вони рухались майже в унісон, дихаючи важко, але в одному ритмі.

Зал був майже порожній, лише кілька хлопців займалися на грушах або розминалися біля дзеркал.

— Ти став швидшим, — хрипло промовив Пак, ухиляючись від удару.

— А ти — навпаки, — Ден ухилився й усміхнувся куточком губ.

Схопившись у клінч, вони перекотилися вбік, і саме тоді Ден помітив, як двері кабінету Тренера різко відчинилися.

Звідти вийшли ті самі двоє чоловіків — кремезний і той, що в дорогому костюмі. Їхні обличчя були напружені, очі блищали люттю.

Чоловік у костюмі зупинився посеред залу, кинув короткий, зневажливий погляд на хлопців, що тренувались, і, не сказавши ні слова, рушив до виходу. Кремезний ішов позаду, стиснувши кулаки так, що аж побіліли пальці.

— Оце так, — тихо сказав Пак, дивлячись услід гостям. — Видно, розмова у них не склалася.

— Ага, — коротко відповів Ден, витираючи піт з чола. Його погляд перевівся на двері кабінету, які залишились прочиненими.

За кілька секунд там з’явився Тренер. Він стояв, спершись плечем об одвірок, руки схрещені на грудях. Обличчя — те саме байдуже, але очі цього разу були задоволені.

Він мовчки підняв руку і легким рухом показав їм — заходьте.

Ден і Пак переглянулися.

— Різка чи цукерка? — пробурмотів Пак.

— Я за цукерку — відповів Ден, кинувши рушник на плечі.І щиро засміявся.

Вони вийшли з рингу, кроки лунали глухо по гумовій підлозі.Двері за ними зачинилися, і світ за стінами залу стих.

— Я знав, що ви не погодитеся, — тихо промовив Тренер, не відриваючи погляду від вікна. Його голос був спокійний, але втомлений. — Та рішення ви мали прийняти самі.

Він повільно відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях.

— Поки ви не підкупні, інші хлопці теж тримаються осторонь від клітки. — Зітхнув. — Хоча, на жаль, одиниці все ж таки піддаються спокусі.

Тренер потер перенісся, наче намагався стерти втому.

— Вони опинилися тут, так само як і ти, — він коротко глянув на Дена. — Молоді, гарячі, впевнені, що зможуть швидко піднятися. Я не можу їх звинувачувати за бажання заробити легкі гроші. Але ви… — він зробив паузу, вдивляючись у хлопців, — ви поки що не зламалися. І це вже багато.

Ден кивнув, нічого не кажучи. Його очі потемніли — в них з’явився холодний блиск упертості.

Пак обережно торкнувся його плеча:

— Тренере, ви ж знаєте — Ден ніколи не зробить нічого, що зашкодить його майбутньому.

Старий чоловік усміхнувся куточками губ, повільно кивнувши.

— Знаю. Як тільки я побачив його вперше, одразу зрозумів — у цього хлопця є стрижень. Він дійде туди, куди сам захоче. — Його голос став м’якшим, майже батьківським.

Тренер піднявся, повільно пройшовся вздовж столу, спершись рукою об край.

— Ви підтримували наш клуб і хлопців коли було важко. Тому я вирішив: коли я піду на пенсію, усі справи клубу передам вам двом.

Хлопці застигли, мов укопані. Пак кліпнув, намагаючись збагнути почуте.

— Ви… серйозно? — запитав він.

Тренер хмикнув і махнув рукою:

— А що, схожий на того, хто жартує? Не хвилюйтеся, не збираюся вмирати. Просто мені потрібні ті, хто догляне за цим місцем, коли я відійду від справ. — Він коротко зупинився, поглянув на них уважно. — Подумайте над цим.

Він різко змінив тон — знову той самий твердий, звичний.

— А тепер марш звідси. Ідіть тренуйтеся, поки ноги носять.