Раді Вас бачити!

Ден прокинувся від різкого дзвінка. Телефон вібрував просто під подушкою, змушуючи його невдоволено застогнати. Не розплющуючи очей, він наосліп намацав слухавку й притис її до вуха.

— А-а… — лише це й вирвалось у нього — досить, щоб дати зрозуміти, що він на зв’язку.

— Омоні наполягає, щоб ти ці вихідні провів у нас, — голос Пака звучав бадьоро, наче він уже кілька годин на ногах. — Я намагався сказати, що ти зайнятий, але вона й слухати не хоче.

Ден мимоволі посміхнувся. Йому справді подобалася мати Пака — пані Хе-ван. У її присутності було щось заспокійливе: турбота, що не тисне, тепло, яке відчуваєш, навіть коли вона просто подає чай або поправляє комусь комір.

— Якщо пані Хе-ван наполягає, то хто я такий, щоб відмовлятися, — хрипко промовив Ден, потягуючись і криво всміхаючись.

— От і чудово! — зрадів Пак.

На задньому фоні почувся тихий жіночий голос — лагідний, мелодійний, щось на кшталт: “Скажи Дену, що ми будемо раді!” Ден не втримав усмішки. Йому навіть здалося, що на мить у кімнаті стало тепліше.

— Тоді не забудь про подарунок для Со-ян, — додав Пак уже більш глузливо.

— Тільки не кажи, що в неї день народження, — Ден миттєво насторожився, нарешті розплющивши очі.

— Ео, — коротко відповів Пак, не приховуючи сміху.

Ден скривився, уткнувшись обличчям у подушку.

— Що вона взагалі любить? — простогнав він.

— Не знаю, купи що-небудь, — хмикнув Пак. — Вона все одно це викине.

На тому кінці лінії пролунав сміх, а Ден зітхнув. Він чудово знав, що друг не жартує — Со-ян мала свій характер, і догодити їй було майже неможливо.

Він поклав телефон на тумбу й кілька секунд дивився у стелю, слухаючи, як крізь прочинене вікно просочується шум міста — далекі сирени, гул моторів і запах ранкової кави з кав’ярні під будинком.

— Ну що ж, — пробурмотів він, скидаючи ковдру, — схоже, буде насичений вікенд.

Ден сидів на краю ліжка, ліниво гортаючи телефон. На екрані миготіли варіанти подарунків: парфуми, біжутерія, книжки, навушники. Усе виглядало або надто банально, або занадто особисто.

— Шістнадцять років і характер, як у п’ятдесятирічного дипломата, — пробурмотів він уголос, кидаючи телефон на подушку.

Со-ян була молодшою зведеною сестрою Пака — на шість років менша за Дена, але поводилася так, ніби між ними прірва в десятиліття. Уперта, різка, з тим самим холодним, пронизливим поглядом, який бачив тебе наскрізь. Він досі пам’ятав їхнє перше знайомство — вона зиркнула на нього зверхньо й кинула:

— Що, цей демон-лис забув у нашому домі?

Відтоді між ними точилася невидима війна — без зброї, зате з посмішками, шпильками й тонкими підколами, гострішими за будь-які ножі.

При пані Хе-ван вони грали роль чемних знайомих: ввічливі, спокійні, майже дружні. Але варто було матері вийти з кімнати — і все мінялося. Повітря ставало густішим, як перед грозою.

Ден підвівся, підійшов до дзеркала й уважно подивився на своє відображення. Трохи скуйовджене волосся, тіні під очима, усмішка напіввовча.

— Ну що, Ден, знову на передову, — пробурмотів сам до себе. — Може, з цим подарунком тебе ненавидітимуть трохи менше.

Він обрав тонкий срібний браслет — мінімалістичний, без показного блиску. Не знав чому, але щось підказувало: цього разу вона не скривиться. Принаймні одразу.

Коли він спускався сходами до вулиці, в голові крутилася лише одна думка:

«Треба тримати язик за зубами. Хоч цього разу.»

Але Ден чудово знав — варто лише побачити Со-ян, і вся обережність полетить шкереберть. Це мале Демонятко вміло виводити його з рівноваги так, як не міг ніхто інший. І найгірше було те, що його звичні чари на неї не діяли зовсім.

Таксі зупинилося перед величезними кованими воротами. Ден підняв погляд угору — герб родини Пака сяяв у променях вечірнього сонця, а за воротами виднівся просторий маєток із мармуровими сходами, фонтаном і рядами акуратно підстрижених сакур.

— Ну й живуть же люди, — пробурмотів він, кидаючи водієві купюру.

Коли двері відчинила пані Хе-ван, Ден ледь встиг зняти взуття, як вона вже обійняла його з тією щирістю, яку він завжди цінував.

— Ден! Заходь, синку, ми якраз готуємось до вечері.

— Дякую, пані Хе-ван, — посміхнувся він. — Ваш дім, як завжди, наче з журналу.

— Ой, кинь. Ти просто давно не був у нас, — відмахнулася вона й повела його вглиб будинку.

Вітальня сяяла розкішшю: кришталеві люстри, картини, білий рояль у кутку. Але щойно вони перейшли в їдальню — атмосфера різко змінилася. Тут було тепло, пахло тушкованим м’ясом і ароматним зеленим чаєм. Стіл, накритий із домашньою турботою, контрастував із холодною ідеальністю решти маєтку.

За столом уже сидів батько Пака — пан Сан-вон, чоловік середнього зросту, у зручному домашньому одязі, зі спокійним, але владним поглядом. Він кивнув Денові, не відриваючись від планшета.

— Ден, радий бачити. Робота не відпускає, ти ж розумієш, — сказав він сухо, проте в голосі відчувалася повага.

— Звісно, пане, — коротко відповів Ден.

І саме в цей момент у дверях з’явилася вона — Со-ян.

У світлі теплого абажура її темне волосся відбивало м’який блиск, а на губах грала знайома напівусмішка — та, що завжди означає: «зараз почнеться».

— Де мої сіль і ніж? — промовила вона з удаваною серйозністю. — Символ тигра при вході, видно, не справляється.

— Привіт, Демонятко, — спокійно відповів Ден, ставлячи на стіл невелику коробочку. — Приніс тобі піднесення.

— Що, знову підкуп? — кинула вона, схрестивши руки. — Ти, мабуть, переплутав мене з однією зі своїх фанаток.

Їхня мати кашлянула, прикриваючи усмішку.

— Со-ян, поводься чемно, — лагідно нагадала вона. — Ден наш гість.

Дівчина з удаваною покорою сіла за стіл, але її погляд ще кілька секунд свердлив Дена, наче кидала виклик.

Він лише посміхнувся — спокійно, без напруги. Потім нахилився трохи ближче до Пака й майже пошепки спитав:

— Лі Ю теж буде?

Пак ледь помітно похитав головою.

— Со-ян розлютилася, коли мама запропонувала її запросити.

— Тоді що я тут роблю? — Ден насупився, справді здивований, що дівчина допустила його в свій вечір.

— Сказала, що з “демоном-лисом” їй комфортніше, ніж із Лі Ю, — посміхнувся Пак, але в очах промайнув сум.

Ден одразу це помітив. Видно, друга справді хвилювали напружені стосунки між сестрою та його дівчиною.

Хоча, якщо бути чесним, Дену було приємно знати, що неприязнь до Лі Ю відчував не лише він.

Вечір минув у теплій, майже домашній атмосфері. Навіть словесні баталії між Со-ян і Деном надавали вечері особливого шарму — між підколами та жартами відчувалася якась дивна гармонія. Зрештою, через кілька годин вони втомилися вигадувати нові шпильки й просто вмостилися дивитися фільм жахів.

Ден розтягнувся на дивані з правого боку від Пака, а Со-ян — зліва. Виглядала вона кумедно: закутана в м’яку ковдру, у затишній піжамі, з великою мискою смаколиків на колінах. Ден ледь стримувався, щоб не кинути якийсь жарт — надто вже мило вона виглядала, як для “Демонятка”.

Фільм ішов на повну гучність. Монстри на екрані ревіли, хтось кричав, а Со-ян, здавалося, лишалася абсолютно спокійною — тільки щоразу ще щільніше куталася в ковдру.

Ден помітив це кілька разів і, не витримавши, нахилився до Пака.

— Вона що, мерзне? — прошепотів він.

— Та так, — відповів Пак, не відводячи погляду від екрана. — У неї руки й ноги завжди холодні.

Ден хмикнув, а тоді, не втримавшись, кинув голосніше:

— Схоже, сумує за температурою пекла.

Со-ян різко повернула голову, її очі блиснули.

— Дуже смішно, — сухо сказала вона.

Ден саркастично посміхнувся й, щоб не підливати масла у вогонь, запхав у рот цілу жменю снеків — щойно вчасно, бо наступний її погляд обіцяв щось значно страшніше, ніж будь-який фільм жахів.

Він удав, що зосереджено дивиться на екран, але краєм ока бачив, як Со-ян повільно посміхнулась — коротко, майже непомітно. І ця усмішка чомусь здалася йому небезпечнішою за будь-якого монстра в кадрі.