Раді Вас бачити!

Усю дорогу вони мовчали. Ден тримав руки на кермі так міцно, що кісточки пальців зблідли, але погляд залишався рівним — уважним, настороженим. Він прислухався до кожного подиху Со-ян, що сиділа поруч. Її дихання було тихим, уривчастим, ніби вона боялася вдихнути надто глибоко й знову відчути біль.

Со-ян притиснулася до дверцят, дивилася у вікно, але не бачила нічого. Її пальці невпевнено стискали край сукні. Вона намагалася відійти від шоку… але той, здавалося, ще сидів у її тілі холодною тінню.

На щастя, дорога була майже порожня, і вони швидко доїхали до їхнього будинку. Ден заїхав у паркінг, вимкнув мотор і одразу вийшов. Обійшов авто, відчинив двері з її боку.

— Обережно, — тихо мовив він.

Він підтримав її долонею за талію — відчув, як вона здригнулася від дотику, але не відсторонилася. Навпаки, коли вони йшли до ліфта, Со-ян неначе несвідомо притиснулася до нього всім тілом. Її тремтіння проходило крізь його сорочку, ніби вона передавала йому свою розбитість.

Ден тримав її міцно, але дбайливо, так, ніби боявся випадково зробити їй боляче.

У ліфті вона заховала обличчя в його плече, намагаючись заспокоїти дихання. Ден ковтнув гаряче повітря — його власне тіло тремтіло, хоча він не міг сказати, чи то від злості, чи від страху за неї.

На їхньому поверсі вони швидко дісталися квартири і він швидко ввів код. Замок клацнув, двері прочинилися, і вони увійшли до квартири.

Со-ян зупинилася в коридорі, зробила не впевнений крок убік.

— Я… піду в душ, — тихо промовила, поглянувши на Дена. Він помітив, як тремтять її пальці, й тільки тоді зрозумів, що тремтить і сам.

— Звісно. Але… може, спершу зробимо фото для поліції? — він нерішуче вказав на її губу.

Со-ян опустила погляд.

— Сумніваюся, що це щось дасть…

— На всяк випадок, — м’яко, але наполегливо сказав Ден.

Він підніс телефон і зробив кілька знімків — обережно, майже боячись завдати їй дискомфорту просто самим фактом того, що мусить це фіксувати.

Коли двері ванної зачинилися за нею, Ден різко видихнув і провів долонею по обличчю. Потім дістав телефон і набрав номер знайомого — власника клубу.

— Привіт. Вибач, що турбую…

— Я вже знаю, чому ти дзвониш, — власник не чекав пояснень.

— Можу попросити записи з камер? — запитав Ден якомога спокійніше, хоча всередині ще вирувала лють.

— Я твій боржник, зроблю все, що можу. Але ти ж знаєш — у VIP-кімнатах камер немає.

— Знаю. Скинь усе, що є, на мою почту, — Ден стиснув телефон у руці.

— Домовилися. Якщо потрібні свідки — хлопці з клубу дадуть свідчення.

— Дякую, — сказав щиро Ден. І вперше за вечір відчув, що хоч щось він може тримати під контролем.

Со-ян довго не виходила. Ден чув лише рівний шум води за дверима ванної — але цей звук звучав для нього тривожно. Він ходив квартирою з одного кінця в інший, долаючи хвилі гніву, які щоразу з новою силою накочували, коли він згадував її погляд у VIP-кімнаті… і того виродка, що стояв над нею.

Коли нарешті вода стихла, Ден зупинився посеред кімнати, вдихнув глибше, намагаючись виглядати спокійним.

Двері ванної відчинилися.

Со-ян вийшла повільно, загорнута у великий рушник. Волосся прилипло до щік, очі стали червоними — чи то від гарячої води, чи від сліз. Вона виглядала виснаженою, маленькою, мов би весь її звичний вогник погас на якийсь час.

Їхні погляди зустрілися. Ден відчув, як у грудях щось стислося.

— Тобі вже краще? — він сказав тихо,обережно, ніби боявся злякати.

Со-ян кивнула, але не одразу. Її плечі знову ледь здригнулися.

— Я… намагаюся, — вона слабо усміхнулася, хоча усмішка більше нагадувала спробу зробити йому легше, ніж собі.

Ден підійшов ближче.

— Можна…? — він простягнув руку, не торкаючись її, чекаючи дозволу.

Со-ян кивнула.

Він обережно торкнувся подряпаного краю її губи. Пальці ковзнули по її щоці — теплої після душу, але все ще напруженої.

— Болить? — спитав він,шепітом.

— Трохи, — тихо сказала вона. — Мені… просто потрібно трохи часу. Я не хочу виглядати жалюгідно.

— Ти не виглядаєш жалюгідно, — Ден нахилився трохи ближче, так, щоб їхні обличчя були майже на одному рівні. — Ти виглядаєш сильною. Більше, ніж хтось міг би бути в твоїй ситуації.

Со-ян відвела погляд, але на її губах з’явилася справжнісінька, ледь помітна усмішка.

— Не смій мене зараз жаліти.

— Я й не думаю, — Ден гірко всміхнувся. — Я думаю про те, як сильно хочу повернутися туди й закінчити те, що почав.

Со-ян підняла на нього очі.

— Не треба, Ден. Я не хочу, щоб ти через мене робив дурниці.

Він зітхнув і провів долонею по її волоссю, відсунувши мокре пасмо за вухо.

— Я вже зробив. І зробив би ще раз, — тихо відповів він.

Між ними повисла тиша, м’яка, як ковдра, якою хочеться укритися після страшного сну.

Со-ян стишено видихнула.

— Можеш… побути зі мною трішки? Просто… поряд?

— Так, — він відповів без жодних вагань.

Ден простягнув руку, і вона сама зробила крок до нього. Обережно обіймала його, притиснулася так, ніби саме його руки тримали її від падіння.

Він накрив її плечі долонею, відчуваючи, як вона поступово розслабляється. Її дихання, яке ще кілька хвилин тому було уривчастим, почало вирівнюватися поруч із ним.

— Я поряд, — сказав Ден тихо. — І нікуди не піду.

Со-ян підняла на нього погляд — втомлений, тремтливий, але вже більш стійкий.

— Пообіцяй… нічого не говорити Паку.

Ден відчув, як у грудях щось різко стиснулося. Він знав, що це прохання з’їсть його зсередини. Знав, що мовчати буде важко. Що Пак мав би знати. Що це правильно.

Але він бачив її очі. Бачив страх, сором, і те, як сильно вона хоче хоч над чимось мати контроль сьогодні.

Він вдихнув глибоко,важко.

— Обіцяю, — тихо сказав він.

Со-ян посміхнулася.

Вони повільно перейшли до дивана. Ден обійняв її, допомагаючи вмоститися поруч. Со-ян притулилася всім тілом, закутавшись у рушник. Її шкіра була теплою після душу, але руки — холодними, тому Ден накрив їх своїми.

Сон не приходив. Навіть не намагався.

Вона мовчала, але час від часу її пальці ледь-ледь стискали його сорочку — так, ніби перевіряли, що він тут, що не зник.

Ден гладив її мокре волосся — повільно, ритмічно, щоб заспокоїти і її, і себе. Кожен рух долонею розбивав блоки напруги, які за останню годину накопичилися у грудях. Поруч із ним вона дихала рівніше, і він не міг не посміхнутися, коли її голова трохи глибше занурювалась йому під підборіддя.

В один момент він глянув униз — на її тіло, сховане в рушнику, на те, як вона притулилась до нього, шукаючи тепла.

І ця думка накрила його чисто, без жодних сумнівів.

Саме з нею він хоче так сидіти вечорами. Саме з нею хоче тихі ночі, обійми, коли за вікном шумить місто, а тут безпечно. Саме її хоче впускати до свого життя — не просто як пристрасть, не просто захоплення, а як когось… більшого.

Він досі гладив її волосся, коли легка посмішка сама з’явилася на його губах.

Вона та кого він ніколи не відпустить.