Раді Вас бачити!

Він наближався до столика, ніби у сповільнені. Кожен його крок лунав у голові, наче удар серця. Ха Рін підвела очі — і Ден відчув, як земля під ногами зникла.

Її погляд був сповнений болю. У вологих очах блищала зневага, відчай і щось ще — розбитість, яку не зцілить жодне вибачення. Серце Дена пронизав пекучий біль. Він проковтнув клубок у горлі, ледве стримуючи голос.

— Щось сталося?.. — запитав він, відчуваючи, як губи тремтять.

У голові хаотично металися думки — безладні, важкі, як уламки скла. Може, хтось її образив? Може, щось із сестрою? Може…

Але Ха Рін лише мовчки кивнула. Її руки тремтіли. Вона кусала губу, стримуючи сльози, і від того Дена пронизало ще дужче. Горло стиснулося, немов хтось невидимою рукою здавив йому горлянку.

Її голос прозвучав тихо, але кожне слово різало по живому:

— Ти знайомий із Джі-у.

Ден здригнувся.

— З твоєю сестрою? — він перепитав, намагаючись пригадати. Але пам’ять зрадницьки мовчала.

— Так, із моєю сестрою, — відповіла вона гостро, кожен склад її слів бринів докором.

— Ха Рін, я не розумію… — почав він, але в думках блискавкою спалахнуло: Можливо її сестра чула про мої інтрижки, можливо бачила, а можливо Джі-у…

Думка не встигла оформитися — її голос, сповнений болю, прорізав повітря:

— Ти спав із нею. В університеті.

Світ навколо ніби змовк. Лише її слова відлунювали в голові.

Сльози прорвалися з її очей, і вона більше не могла стриматись. Прикривши рот рукою, щоб не зойкнути, Ха Рін різко підвелася й вибігла з кафе.

Ден залишився сидіти, мов закам’янілий. Його пальці безсило стиснули край столу, а погляд застиг там, де ще мить тому сиділа вона. З очей самі по собі потекли сльози — теплі, гарячі, гіркі.

Він відчував, як щось всередині ламається. Там, де було серце, тепер чорніла безодня. Його минуле не просто наздогнало його — воно врізалося в нього, збило з ніг і переїхало, немов важкий потяг.

Ден різко підвівся, наче прокинувшись зі сну, й кинувся назовні.

Вулиця зустріла його холодом і мокрим блиском нічного Сеула. Він біг, не розбираючи дороги, очі залиті слізьми. Панічно вдивлявся в натовп, шукаючи знайому постать серед тіней і вогнів. І нарешті — побачив.

Вона стояла біля перехрестя, тремтяча, розгублена, з опущеною головою. Ден кинувся до неї, схопив за руку.

— Ха Рін, прошу, вислухай мене! — його голос зривався, дихання збилося. — Я не знав! Я клянусь тобі, я не знав! Відтоді як зустрів тебе — нікого більше не було, я… я благаю…

Його обличчя було мокре — не зрозуміло, від дощу чи від сліз. Він задихався, немов повітря стало надто густим.

Ха Рін ридала, відвертаючи обличчя.

— І що це міняє?! — крикнула вона крізь сльози. — Вона моя сестра, Ден! Моя рідна сестра! Я не можу… просто не можу…

Він опустився на коліна просто на мокру бруківку.

— Ха Рін, я благаю… — слова виходили пошепки. — Я кохаю тебе. Ти — усе, що в мене є.

Вона глянула на нього крізь сльози. Її погляд був повен любові… й приреченості.

— Я не можу, Ден… — прошепотіла. — Відпусти мою руку.

Він не рухався, ніби сподіваючись, що час зупиниться.

— Пробач, але це кінець, — сказала вона тихо, закриваючи очі. Сльози стікали по щоках і падали на бруківку, змішуючись з краплями дощу. — Я ніколи не зможу бути з тобою.

Вона вирвала руку й побігла, зникаючи у нічному Сеулі — під неоновими вогнями, серед шуму машин і хмари пари, що здіймалася з каналізаційних люків.

Ден стояв, ніби вбитий, дивився їй услід, поки силует не розчинився в темряві.

Біль, який залишився, був нестерпним — сирим, пекучим, таким, що не дає дихати. Здавалося, світ згорнувся в одну мить, а все, що лишилося — це його розбите серце, яке повільно гасло в холодному повітрі зимового міста.

Ден ішов додому, мов неживий. Його тіло рухалося інстинктивно, а розум блукав десь далеко — серед уламків спогадів і болю. Перед очима знову й знову поставав образ Ха Рін — її обличчя, сповнене сліз, розпачу й болю.

Біль, який завдав їй він сам.

Він колись обіцяв її захищати, оберігати, бути тим, на кого можна спертися. Та тепер він став тим, хто розтрощив її серце.

Чому він не помітив раніше, що ім’я Джі-у здається знайомим? Хіба це щось би змінило?

Ненависть пожирала його зсередини. Ден ненавидів себе. Ненавидів того, ким був. Свої помилки. Своє минуле. Своє друге «я» — того, хто називався Демоном Лисом.

Біль у грудях ставав нестерпним. Здавалося, полум’я пекла оселилося в середині, випалюючи рештки серця.

Він не помітив, як дістався залу — ноги самі привели його туди, хоч мав іти додому. Та хіба це мало значення? Йому більше нічого не було важливо.

Біля дверей стояв тренер.

— Ден, усе гаразд? — запитав він, але голос його лунав здалеку, глухо, немов крізь товщу води.

Хлопець підвів погляд. Очі — порожні, без блиску.

— Для мене є робота?

Тренер насупився.

— Не думаю, що тобі зараз варто…

— Прошу. Мені потрібна робота, — перебив Ден, холодно, без емоцій.

Тренер вагався, але побачивши його погляд — важкий, спустошений — зрозумів, що сперечатися марно.

— Гаразд. Але я наберу Пака, він…

— Не потрібно. — Ден говорив рівно, тихо, але в голосі бринів метал. — Підбери тих, кого не шкода.

Тренер ще мить дивився на нього, потім мовчки кивнув і зайшов до кабінету. Коли вийшов, у руках тримав кілька паперів.

— Ось. Але будь обережним, Ден.

Хлопець мовчки взяв документи, лише коротко кивнув. І пішов.

Крики, удари, глухий звук кулака об тіло. Один боржник, потім другий — обоє безсило сповзли на підлогу, залишаючи на стіні брудні плями. Ден стояв над ними, важко дихаючи.

Та полегшення не приходило.

Навпаки — з кожним ударом біль у грудях лише зростав. Він бив не за гроші, не за борг. Він бив, щоб забути. Та не міг.

Його руки тремтіли, у скронях калатало. Дихати ставало важче — не від втоми, а від чогось глибшого. Йому здавалося, що легені стискає невидима рука.

Ден скинув балаклаву, провів долонею по обличчю, відчуваючи солоний присмак поту й сліз. І просто пішов, залишивши їх напівживими.

Біля входу до залу він побачив Со-ян. Вона стояла, притискаючи телефон до грудей, і нервово ковзала пальцем по екрані. Її очі бігали, немов вона когось чекала.

Ден здогадувався, це через колишнього.Схоже Демонятко здогадалося, чиїх рук справа.Та йому було байдуже.

Ден зупинився. Вона помітила його — і в її погляді промайнула тривога.

— Ден… — почала вона, але він відразу перебив.

— Не сьогодні. Я не в настрої, — його голос був рівний, холодний, ніби зроблений із металу. Він рушив повз неї.

— Я не знаю, що робити… — її голос зламався. — Це знищить Пака…

Ден завмер. Повільно обернувся. Со-ян стояла, опустивши плечі, безпорадна, з очима, повними гарячих сліз.

Він дивився на неї мовчки кілька секунд, потім коротко сказав:

— Проходь.