Раді Вас бачити!

На порозі стояла Ю На — у дутій осінній куртці кольору хакі, темних джинсах і чорних черевиках із двома пухнастими помпонами, що гойдалися з боків. У руках — пляшка віскі, така сама, як та, що вже стояла на столі.

Ден мовчки дивився на неї згори вниз. Її погляд був винуватий, майже благальний. Він зітхнув і відійшов убік, пропускаючи її в дім.

— Проходь, — коротко сказав він.

Ю На, наче мишка, шмигнула повз нього й нерішуче зупинилася посеред кімнати. Со-ян мовчки пішла у свою кімнату, лишаючи їх наодинці для розмови.

Ден зачинив двері й повільно поплентався за Ю Ною.

— Я прийшла поговорити, — почала вона, стискаючи пляшку обома руками. Її голос був тихим, невпевненим.

Ден мовчав. Лише дивився на неї — спокійно, але важко.

— Думаю, ти вже здогадався, що ми з На-рі не сусідки, — сказала Ю На.

Ден лише кивнув і сів на диван, не відводячи очей від сестри.

— Ти, напевно, думаєш, що я не сказала тому, що не довіряю тобі? — вона спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла кволою.

— А є інша причина? — спокійно спитав він, підносячи склянку до губ.

Ю На поставила пляшку на стіл. Пальці її ледь тремтіли.

— Насправді я не хотіла говорити, поки не пересвідчуся…

Ден підняв на неї погляд, сповнений непевності й запитання.

— Пересвідчишся в чому?

— У всьому, — відповіла вона, нервово викручуючи пальці. — Якщо чесно, я ще не була до кінця впевнена, що це — моє. І що На-рі — саме та, з ким я хочу бути.

Ден мовчки слухав, дивлячись на сестру.

— Але чому ти сказала Со-ян, а не мені? — тихо запитав він, поставивши склянку на стіл. — Я думав, ми довіряємо один одному. Думав, що я твій брат.

— Так і є, — поспішила запевнити Ю На. — Ти мій брат, і завжди ним залишишся.

— Тоді чому не мені?

Вона зітхнула, опустила очі.

— Бо я не хотіла підпускати чужих до тебе, — сказала майже пошепки.

Ден зморщив брови, не розуміючи.

— Що ти маєш на увазі?

— Я хочу, щоб у нашу сім’ю входила лише та людина, яка залишиться там назавжди, — пояснила вона тихо, несміливо. — Бо ти не переносиш, коли близькі тебе покидають.

Ден довго дивився на неї.

Його серце стискалося. Він бачив перед собою не просто сестру — а людину, яка, попри свій юний вік, навчилася захищати не лише себе, а і його. Вони обоє були зламані по-своєму, і обоє тримали один одного на плаву.

— Я хотіла впевнитися, а потім вас познайомити, — додала вона, ледь помітно посміхаючись.

— І ти вже впевнилася? — м’яко спитав Ден.

Ю На кивнула.

— Думаю… вона мені підходить.

Ден уважно вдивлявся в її очі.

— Головне не те, хто підходить, — сказав він спокійно. — Головне — що ти відчуваєш, коли поруч із нею.

Ю На замислилася на мить, а тоді посміхнулася тепло, щиро.

— Мені спокійно.

Ден теж посміхнувся.

— Тоді я радий за тебе.

Вона зробила крок уперед.

— Можна я сама скажу Тренеру?

— Звісно, — кивнув він. — Але якщо потрібна підтримка — я поруч.

Ю На кинулася йому на шию, обійняла міцно, з усією силою, що вміщувала її маленька постать.

— Люблю тебе, — прошепотіла вона.

— І я тебе, — відповів Ден, погладивши її по волоссю.

***

Ден повернувся до квартири після того, як провів Ю Ну до таксі.

У кімнаті стояла тиша. Лише запах віскі ще відчувався в повітрі. Він зібрав пляшки зі столу й поставив їх у свій імпровізований бар. Залишки в склянці злив у мийку, стакан поставив у посудомийну машину, а стіл акуратно протер паперовими рушниками.

Закінчивши, Ден на мить завмер, дивлячись на двері в кімнату Со-ян.

Йому хотілося перепросити за розмову, за різкість, але він вагався — раптом вона вже спить?

Він підійшов до дверей, підняв руку, щоб постукати… і застиг.

Декілька секунд стояв нерішуче, потім зітхнув і вже хотів повернутися до своєї кімнати. Але саме в цей момент двері Со-ян відчинилися.

Вони зустрілися поглядами.

— Я думав, ти вже спиш, — тихо промовив він, роблячи крок ближче.

— Якраз збираюся, — відповіла вона, не зводячи з нього погляду. У її темних очах читалося очікування — ніби вона знала, що він прийшов не просто так.

— Я хотів перепросити, — продовжив Ден.

Со-ян трохи нахилила голову, не зовсім розуміючи, за що саме.

— Пробач, я не мав права підвищувати на тебе голос, — сказав він, ще ближче наближаючись. — Готовий прийняти будь-яке покарання.

Він усміхнувся ледь зухвало, намагаючись розрядити напругу.

— Ну, зважаючи на те, що я живу у твоєму домі, їм твою їжу й отримую від тебе уроки зі зваблення, — посміхнулася вона, — то, гадаю, все гаразд.

Між ними завис короткий сміх, який швидко розтанув у повітрі.

І тоді — чи то через алкоголь, чи від запаху її шкіри, а може, через те, як тремтіло світло в її очах — Ден на мить втратив контроль.

Він нахилився й пристрасно торкнувся її губ.

Її дихання збилося, губи піддалися, і він несвідомо притягнув її ближче.

Але вже за мить Со-ян відсторонилася.

Ден різко вдихнув, стиснув губи й підніс кулак до чола, картаючи себе за цей імпульс.

Со-ян стояла спантеличена, намагаючись заспокоїти подих.

— Пробач… я… пробач, — прошепотів він, не знаходячи слів.

— Все добре, я розумію, — відповіла вона спокійно, хоч голос її ледь тремтів. — Я, мабуть, піду спати.

Вона кивнула в бік своєї кімнати.

— Я теж, — коротко сказав Ден, дивлячись, як зачиняються двері перед ним.

Коли замок клацнув, він провів рукою по обличчю, скривився й тихо прошепотів:

— Дурень…

Він увійшов до своєї кімнати, відчинив шафу, але так і не взяв нічого.

Просто стояв, втупившись у порожнечу між вішалками, поки думки знову й знову повертали його до кількох секунд, його слабкості.

«Тепер вона мене уникатиме… або й зовсім з’їде…»

Від цієї думки щелепа напружилася, а пальці мимоволі стиснули край дверцят — так сильно, що дерево тихо тріснуло.

— Дурень… який же я дурень… — прошепотів він, хапаючи повітря.

Він узяв першу-ліпшу піжаму й попрямував до душу.

Хотілося змити з себе весь день — цю розмову, її погляд, власну слабкість.

Та вода не допомагала. Гарячий потік бив у шкіру, але не змивав, навпаки нагадував тепло її тіла і ніжні губи.Від згадки, плоть зрадницьки почала підійматися.

Ден сперся руками об плитку, заплющив очі.

Його думки плуталися, а бажання наростало.

Він глибоко вдихнув, намагаючись зібратися.

Ні, це не просто жага, не випадковий імпульс.

Со-ян — не чергова історія, що почнеться зі спалаху й згасне після однієї ночі.

Вона інша. І саме тому він мусить бути обережним.

Я не зіпсую це вдруге.

Сон так і не прийшов тієї ночі. Ден перевертався з боку на бік, крутив подушку, ковтав повітря, але тиша навколо лише гучніше відлунювала його думки. Кожна з них починалася однаково — з того, як він просить вибачення перед Со-ян, — і закінчувалася катастрофою, у якій вона пакує речі й зникає з його життя.

Десь після третьої ночі він здався. Якщо не може перепросити словами — спробує дією. Хоча б виглядатиме, як людина, яка шкодує.

Тож о четвертій ранку на кухні стояв Ден у футболці, яку натягнув задом наперед, і чаклував над плитою так, як колись його вчив Тренер і Пак. Яєчня, тости, кава — класика «вибач, я ідіот» у кулінарному виконанні.

Підлога під ногами рипіла, кава розтікалася по столу, він двічі обпік палець, але йому було байдуже. Головне, щоб вона побачила його щире каяття. А якщо все-таки не вийде — то хай хоча б піде ситою.