Раді Вас бачити!

Ден сидів у задній частині автобуса, притискаючи до долоні зім’ятий клаптик паперу. На ньому — всього кілька цифр, але для нього вони здавалися чимось більшим, ніж просто номером телефону. Він не міг відвести погляду — розглядав кожну лінію, кожен знак, немов у цих цифрах ховалася якась таємниця.

Що саме його зачепило в цій дівчині?

Зовнішність? Її норовливий характер? Чи, може, справа була зовсім не в ній — а в ньому самому?

Можливо, він просто втомився від порожніх, випадкових зв’язків, від коротких розмов і ще коротших ночей. І тепер, зустрівши першу дівчину, яка змогла глянути йому прямо в очі без удаваної ніжності, він раптом відчув… щось.

Ні, справа була не тільки в бажанні. У ній щось було. Щось живе, справжнє, від чого всередині нього запалювався тихий вогонь — не спрага, а тепло.

Чи хотів він її? Без сумніву.

Чи збирався поспішати? Ні.

Вперше за довгий час він був готовий чекати. Насолоджуватися самим очікуванням — цим рідкісним відчуттям, коли серце хвилюється, а не тіло.

Він дістав телефон, увів її номер і набрав коротке повідомлення:

З нетерпінням чекаю нашого побачення. Ден.

Натиснув «відправити» — і одразу відчув, як долоні стали вологими.

Дурниці, подумав він, а сам ловив себе на тому, що кожні кілька секунд поглядає на екран. Серце билося трохи швидше, ніж треба. Це дивне, приємне хвилювання розлилося по тілу, і він навіть усміхнувся сам собі.

Раптом екран засвітився.

Це хто?

Посмішка зникла.

Хвиля ніяковості пройшла крізь нього, і груди стисло.

Він втупився в екран, не знаючи, що робити — нагадати, пожартувати, не відповідати зовсім? А може, у неї таких “побачень” по кілька на тиждень?

Думки крутилися в голові, як осіннє листя у вітрі. Десь у грудях прокотилася легка нудота, коли телефон знову завібрував.

Жартую. Не забудь квіти.

Ден видихнув і знову усміхнувся.

Видно, з нею точно нудно не буде.

Він сперся лобом на скло автобуса. За вікном плив нічний Сеул — вогні, що блимають у калюжах, люди, які кудись поспішають навіть пізно в вечері. Усе довкола дихало життям, але в голові була лише вона.

Треба було їхати на роботу — Пак, напевно, вже чекав його в залі, готовий до виходу.

А Ден сидів і думав про Ха Рін. Про її усмішку, про погляд, який не схиляв очей, і про те, що, мабуть, уперше за довгий час йому не хотілося насильства.

— Схоже, сьогодні Паку доведеться побути злим, — пробурмотів він, глянувши у своє відображення в склі. — Бо я, здається, готовий сьогодні пробачити всім усе.

Ден стояв осторонь, спостерігаючи, як Пак лівою кросівкою втискає обличчя боржника в мокрий асфальт. Той хрипів — з носа й рота текла кров, змішуючись із дощовою водою, а кожен подих лунав, наче булькіт. Але не це вражало Дена найбільше. Він дивився на друга — й розмірковував.

Перед ним стояв не просто товариш, не звичайний студент, який мріє стати професором, а хижак. Колектор. Небезпечний, некерований. В очах Пака більше не залишилося тієї лагідності, що світилася у компанії друзів, або коли він прогулювався з Лі Ю, усміхаючись, мов хлопчисько, який нарешті повірив у щастя.

Тепер це був інший Пак — холодний, безжальний. І Ден раптом спитав себе: а чи зможе він поєднувати в собі ці дві сторони — м’яку і жорстоку?

А тоді, подумав, а чи взагалі має він хоча б одну з них?

Колись, у підлітковому віці, Ден відчував романтичні потяги, але швидко навчився тримати їх на повідцю. Для нього бажання було не слабкістю, а знаряддям. Він умів керувати людьми — і завжди робив це так, що ініціатива здавалася їхньою.

— Завтра прийдемо по гроші, — глухо вимовив Пак вирвавши Дена з роздумів і відштовхуючи ногою тіло чоловіка. — І якщо ще раз запропонуєш Тренеру чи комусь іншому віддати за борг свою доньку — я переламаю тобі кожну кістку, поки ти сам не попросиш смерті.

Останні слова він промовив тихо, але кожен склад бринів металом. Потім різко пнув чоловіка в живіт. Той скавулів, згорнувся і повільно сповз у калюжу, що вже встигла почервоніти від крові.

Ден мовчки підійшов до рюкзаків. Пак кинув йому короткий погляд — ніби хотів щось сказати, але стримався. Їхні кроки лунали глухо по мокрому тротуару, а десь неподалік цокотів старий світлофор, миготів неоном.

Повітря пахло сирістю, димом і залізом.

Тренер розповів їм про цього чоловіка: борг — незначний, але методи — огидні. Люди, які торгують гідністю, викликали в них відразу. Особливо ті, хто ладен віддати власну дитину заради тимчасового полегшення.

Ден не збирався сьогодні нікого бити. Але коли побачив цього батька — і почув його виправдання — щось у ньому клацнуло. Злість, яку він ховав, вибухнула різко, неконтрольовано.

Навколо запала тиша. Лише чути було, як шарудять блискавки на рюкзаках та дихає місто — рівно, байдуже, ніби нічого не сталося.

Вони зробили те, що мали зробити.

І місто залишилося таким само глухим до людських трагедій, як і раніше.

Тільки десь у тіні, за обшарпаними будинками, ще довго лунало тихе булькотіння — подих того, хто посмів називати себе батьком.

Ця робота часто змушувала Дена замислюватися над людськими вчинками — над тим, що рухає людьми, коли вони переступають через власних дітей.

Він ніяк не міг збагнути, що штовхає батьків на подібне. Чому той чоловік так легко торгував власною донькою? І чому його мати тоді не прийшла в аеропорт?

Він міг би знайти її зараз — у нього вистачало зв’язків, знайомств, навіть влади.

Але навіщо?

Що він міг би спитати?

І чи потрібна йому взагалі її відповідь?

Його справжнім авторитетом тепер був лише Тренер — чужа людина, яка зуміла дати йому більше тепла, любові й турботи, ніж рідні батьки разом узяті.

Тренер не питав про минуле. Він просто вчив: тримати удар, не брехати собі й ніколи не зраджувати своїх.

Тож якщо Тренер хоче передати йому зал — Ден прийме.

Прийме і продовжить його справу.

Продовжить допомагати тим, хто загубив сам себе, як колись загубився він сам.

Він дістав телефон, на мить завмер, вдивляючись у чорний екран, що відбивав його власне обличчя.

Пальці самі набрали коротке повідомлення:

Я згоден.