Раді Вас бачити!

Наступного дня вони вирушили до центру міста. Пані Хе-ван попросила купити її улюблений чай у малесенькій крамничці за торговим центром. Со-ян йшла попереду, мовчазна й похмура. Ден відчував дивний дискомфорт — ніби сам у чомусь винен.

— Чуєш, Паку, — прошепотів він, коли вони відстали трохи позаду, — я, часом, зранку не перегнув? Чого вона така кисла?

— Не парся, — відмахнувся Пак. — Це не через тебе. Омоні сказала мені по секрету, що Со-ян подобається хлопець зі школи... але вона йому ні.

— Серйозно? — Ден підняв брови. — Не думав, що Демонятко може через таке перейматись. Та він просто боїться, що не дотягує до її рівня.

Він гордовито задер підборіддя, наче мова йшла про його власну сестру.

— Ні, — Пак знизив голос, нахилившись ближче. — Він... перед усіма ігнорує її.А ще вона йому зізналася, а він відмовив їй.

— Що?! — Ден вирячився, але Пак одразу зробив застережливий жест, щоб той говорив тихіше.

— Та хто посмів її ображати? — уже пошепки додав Ден, але очі його блиснули.

Пак ледь стримував сміх:

— Ти ж сам її постійно підколюєш.

— Це зовсім інше, — обурився Ден. — Я ж не ображаю. Це... наш стиль спілкування.

— Агов! — голос Со-ян змусив їх обох здригнутися. — Про що ви там шепочетесь?

Вона обернулася — між ними було якихось п’ять метрів, але її погляд пронизував, наче стояла зовсім поруч.

— Я... маю відійти на пів години до Лі Ю, — раптом сказав Пак, удаючи, що все цілком спокійно. — Ви ж заберете чай?

Со-ян скривилася.

— Ну й іди, — буркнула, не приховуючи роздратування. Потім кинула через плече: — А ти, лисе, ходи за мною.

Ден посміхнувся й пішов слідом. Він намагався не показувати цього, але в голові крутилася одна думка: якому ідіоту могла не сподобатися така дівчина?

Її риси обличчя були трохи строгі, але саме це й вирізняло її серед тих однакових “милих” дівчат, яких він бачив десятками. Со-ян мала характер, погляд і внутрішню силу — те, чого інші лише вдавали.

І як би йому не було важко це визнати... якби вона була трохи старша і не сестра Пака — Ден точно звернув би на неї увагу.

Він тихо розсміявся сам до себе:

Хоча ні. Вона, певно, була б першою, хто мене б відшив.

Його погляд раптом зупинився на вітрині маленької крамнички. На манекені були одягнуті довгі, яскраві шкарпетки до колін — з намальованими лисицями та зайцями. Ден на мить завмер, а потім, не роздумуючи, зайшов усередину.

Може, це сподобається їй більше, ніж той дурний браслет, — подумав він, тримаючи шкарпетки в руках і ледь усміхаючись.

Со-ян стояла біля входу в чайну лавку, гортаючи телефон і з нетерпінням постукуючи ногою по тротуару.

— Довго ще? — кинула вона, навіть не дивлячись на нього.

— Та хвилинку, — відповів Ден, виходячи з сусідньої крамнички з маленьким пакунком у руках.

Вона одразу підняла брову.

— Ти що, знову купив щось дурне?

— Ну… — Ден злегка посміхнувся. — Просто подумав, що тобі, може, стане тепліше.

Він простягнув їй пакет. Со-ян повільно взяла його, наче підозрювала підступ. Розгорнула — і побачила яскраві довгі шкарпетки.

— Ти… серйозно? — вона підняла погляд на нього, скривившись. — Це жах.

— Зате практично, — відповів він абсолютно спокійно. — Ідеально для тих, хто сумує за температурою пекла.

Вона пирхнула, але губи мимоволі сіпнулися в усмішці.

— Ти безнадійний.

— А ти невдячна, — парирував він. — Інша б уже розтанула від мого жесту доброї волі.

— Інша, може, й так. Але я не “інша”. — Вона обережно сховала шкарпетки в сумку, немов не хотіла визнавати, що прийняла подарунок. — І взагалі, лисе, навіщо ти так стараєшся? Совість прокинулась?

Ден усміхнувся краєм губ.

— Може, я просто хочу зрозуміти, чому ти мене так називаєш — “демоном лисом”? Це ж треба було придумати.

Со-ян на мить замислилася, потім злегка нахилила голову й глянула йому просто в очі.

— Бо ти саме такий, — промовила повільно, з ледь помітною насмішкою. — Лис — хитрий, красивий і небезпечний. Демон — бо лише одним поглядом змушуєш дівчат віддавати тобі тіло й душу.

Ден на мить розгубився. Усе сказано було наче жартома, але в її голосі вчувався справжній підтекст. Вона знала.

— То ось як, — тихо промовив він, намагаючись зберегти звичну усмішку, але відчув, як щось кольнуло всередині. — Значить, чутки таки доходять і до вух святої Со-ян.

— Святої? — вона гмикнула. — Не перебільшуй. Просто не люблю, коли граються чужими серцями.

Він зніяковіло відвів погляд — щось у її словах влучило точно в ціль.

— Я не граюсь, — сказав тихо. — Просто не всім підходить моя компанія.

— Авжеж, — відповіла вона холодно, хоча в кутиках губ миготіла тінь посмішки. — Бо твоя компанія зазвичай закінчується чужими розбитими ілюзіями.

Вона розвернулась й пішла вперед, залишивши його стояти з легким відчуттям провини, яке ніяк не хотіло зникати. Ден провів її поглядом, глибоко вдихнувши.

Демон лис… подумав він, рушаючи слідом.