Раді Вас бачити!

Ден дивився, як Пак із маленькою валізою, одягнений у темне пальто, впевненим кроком виходить з аеропорту, шукаючи його очима.

— Ну, нарешті, — зухвало кинув Ден, підіймаючи брови. Його голос був трохи глузливий. — Я вже думав, що тебе твоя лисиця не відпустить. Почав навіть ревнувати.

Пак лише злегка посміхнувся, стишуючи крок.

— Схоже, це моя карма — розриватися між лисами, — відповів він тихо, але глузливо.

Вони міцно обійнялися, поплескавши один одного по плечах. Ден був радий бачити друга, та десь всередині хвилювався, як брат сприйме їхні стосунки з Со-ян.

— Де машина? — коротко запитав Пак, відступаючи на крок.

Ден недбало кивнув у бік стоянки. Вони рушили туди повільною ходою. Ден боровся між обіцянкою Со-ян мовчати й бажанням розповісти другу всю ситуацію. Але вирішив поки що залишити все як є.

По дорозі Пак дістав телефон. Його плечі ніби розслабилися, голос одразу став м’якшим.

— Я вже прилетів. Усе добре. Мене зустрів друг, зараз їду до сестри, — говорив він у слухавку, тихо усміхаючись. — Можливо, деякий час не зможу зателефонувати через різницю в часі, але писатиму повідомлення, обіцяю. І… я тебе люблю.

Ден, що йшов поруч, кинув на нього довгий погляд. Йому стало смішно від самої думки. Невже він так само виглядає, коли розмовляє з Со-ян?

— Ну в тебе й проблеми, друже, — розтягнув Ден слова.

— Це чому ж? — Пак примружив очі.

— Бо ти такий: «мі-мі-мі, я тебе люблю»… — Ден зобразив ніжний, майже карикатурний голос і почав реготати. Його сміх розбивав нічну тишу, віддаючись луною від припаркованих машин.

Друг насупився, але куточки його губ зрадницьки смикнулися.

— Ти нариваєшся, — сказав він серйозно.

— Навіть не думай мене чіпати, — Ден підняв руки вгору, наче здавався. — Узагалі-то, якби не моя геніальна порада з тією сценкою в барі, ти б досі ходив кислим і удавав, що в тебе все під контролем.

— Саме тому ти ще цілий, — хмикнув Пак, відкриваючи дверцята машини. Його погляд ковзнув на Дена з тією особливою теплотою, яку Ден цінував. У такі моменти він відчував братерське тепло.

— То, може, ти віддячиш мені й влаштуєш у свій університет? — Ден не втримався, щоб дізнатися, чи є в нього шанс. Він здогадувався, що в Кореї йому зараз буде непросто знайти місце в університеті.

— Навіщо їм двоє викладачів з одного предмета? — Пак розсміявся, хитаючи головою. — Доведеться комусь поступитися місцем.

— Хіба ти не можеш зробити це заради друга? — удавано образився Ден, театрально розкинувши руками.

— А як же твоя нинішня робота? — запитав Пак і кинув на нього зосереджений погляд.

— Усе нормально, просто закінчився контракт, — байдуже знизав плечима Ден, удаючи байдужість. Якщо вирішив мовчати — то мовчати про все. — Тож я й приглядаю нові можливості.

Автомобіль плавно виїхав зі стоянки в нічний Сеул. Кожен із них занурився у свої думки. Це ще одна причина, чому їхня дружба була такою міцною — їм не потрібно було говорити, коли хотілося помовчати.

Ден привіз Пака до будинку Со-ян, де вже натовпом зібралися репортери. Йому до болю хотілося піти всередину разом із другом, побачити її, переконатися, що з нею все гаразд… але вона просила зачекати.

Поки що — не приходити.

Щоб брат нічого не запідозрив.

Вона не хотіла відкривати їхні стосунки. Та чи можна те, що між ними зараз, назвати стосунками? Кілька невинних поцілунків… Ден хвилювався, що вона ще не впевнена в його почуттях. Та він не збирався тиснути на неї.Особливо зараз.

До того ж їм із Паком і так буде про що поговорити. Завтра рано у відділок ,тому їм краще сьогодні обговорити деталі на одинці.

— Дякую, брате, що підвіз, — Пак поплескав Дена по плечу й важко видихнув. Видно було, як він хвилюється за сестру.

— Якщо потрібна буде допомога — ти знаєш, кому подзвонити, — відповів Ден із легкою посмішкою.

Пак кивнув, вийшов із машини та швидко зник за дверима.

Щойно друг увійшов в будівлю, Ден натиснув на газ. Він прямував до людини, яка могла дістати інформацію про будь-кого. Ден не мав наміру сидіти, склавши руки. Чим швидше він знайде вихід із ситуації, тим швидше Со-ян повернеться в його обійми.

І тим більше, що після її повернення з Японії він так і не зміг із нею побачитися.

Машина зупинилася біля нічного клубу, де чекав Кан-У. Хлопець виглядав як типовий старшокласник-бунтар: пофарбоване в червоне волосся, сережки, татуювання. Але Ден знав — його дитячий вигляд оманливий. Кан-У був одним із найталановитіших підопічних Тренера. І мав дивовижну здатність діставати інформацію, звідки завгодно.

Завжди правдиву.

Ден пройшов наскрізь через клуб: гучна музика, стробоскопи, запах алкоголю та диму — усе зливалося в один шум. Кан-У сидів у глибині залу за маленьким столиком.

— Ну, кажи, що тебе привело? — хлопець підняв на нього погляд, з награною здивованістю.

— Потрібно, щоб ти з’ясував усе про одну справу.Ден вдав, що не помітив награності друга.

Кан-У підняв брову.

— Про сестру Пака?

Ден на мить завмер.

— Тобі Пак дзвонив?

— Ні, — хлопець хмикнув. — Але я ж не дурний. Якщо малеча в біді, ти не станеш стояти осторонь.

Він розсміявся й зробив ковток зі склянки.

— Не хвилюйся. Я вже почав копати. За кілька днів будуть результати.

— Що я тобі буду винен? — Ден заговорив діловим тоном.

— Нічого. Я твій боржник.

Ден нахмурився.

— Боржник?

Кан-У відвів погляд убік. На мить у його голосі з’явився сум.

— Ти навіть не пам’ятаєш… Ти відлупцював мого батю, коли той приходив за моїми грошима. І сказав, щоб він більше не смів за мною стежити. Того вечора ти полегшив мені життя, чувак.

Ден зітхнув і серйозно поглянув на хлопця.

— За це ти мені нічого не винен.

Кан-У тихо розсміявся.

— Очікувана відповідь героя.

— Та годі тобі… — Ден скривився. — Мені час. Дякую за допомогу.

Він підвівся.

— Я подзвоню, як будуть новини, — сказав хлопець. — Бувай.

— Бувай.

Вони потиснули руки й Ден вийшов із клубу, сів у машину й на мить поклав голову на кермо.

Час додому. У порожній, ніби чужий, величезний дім.

Без Со-ян стіни там давили. Тиша різала вуха.

І з кожною хвилиною ставало все важче дихати.