Раді Вас бачити!

Двері відчинила звична для нього Со-ян — не в образі зірки, а така, якою він пам’ятав її колись: у теплій піжамі, м’яких носках, з розтріпаним пучком на голові.

Без макіяжу, без блиску — просто вона.

Погляд Со-ян одразу ковзнув на пакети в його руках. Вона ледь усміхнулася:

— Проходь.

Розвернулася й спокійно пішла на кухню.

Ден увійшов до квартири, поставив пакети з їжею біля стіни й нахилився роззутися. Взуття поставив акуратно, як удома, — навіть це здавалося важливим, майже ритуалом. На полиці помітив чоловічі кімнатні капці й, не задумуючись, узяв їх.

Коли взув, відзначив, що розмір підходить ідеально.

Цікаво, це хлопця? — майнула думка. — Чи, може, для Пака?

Квартира Со-ян була просторою й водночас простою.

Світлі стіни, біла гардеробна при вході, великий сірий диван у вітальні. Навпроти — скляний стіл у дерев’яній рамі й телевізор на всю стіну, поруч із яким стояли високі колонки.

На підлозі — м’який килим, а біля панорамних вікон — кілька великих горщиків із живими рослинами.

Ден усміхнувся сам до себе.

Можу уявити, як вона, загорнута в ковдру, дивиться фільм жахів на повну гучність.

Погляд ковзнув угору — біля вікон виднівся вузький марш сходів, що вів на другий поверх. Квартира дихала спокоєм, ніби сама Со-ян лишила тут частину свого характеру — мінімалізм, чистоту, і трохи прихованого холоду.

Зліва виднівся вхід на кухню — не студія, як у більшості таких апартаментів, а окреме приміщення. Ден пройшов туди.

Кухня виявилася просторою, у біло-сірих тонах, без жодного безладу. На столі вже стояли два келихи, і Со-ян сиділа навпроти, спершись ліктем на край столу. В її очах грало нетерпляче очікування.

Вона потирала долоні, схилившись ближче до пакетів.

— Я відчуваю запах її приправ, — сказала вона з напівусмішкою. — Тітонька, мабуть, усе ще не втратила хисту.

Ден тихо засміявся й почав розкладати пакети.

— Вона сказала, що не відпустить мене з анджу, якщо не переконається, що воно “для хорошої дівчини”.

Со-ян підвела брову.

— І ти їй збрехав?

Він на мить замовк, потім усміхнувся:

— Ні. Сказав, що для найкращої.

— І що це ти задумав, Демоне Лису? — примружила очі Со-ян, підозріло дивлячись на нього.

— Та нічого, — Ден з удаваною серйозністю розвів руками. — Це комплімент.

Вона скривилася.

— Дивись мені. Я тобі не довіряю.

— Навіщо тоді покликала до себе? — Ден підняв брову й відкрив упаковку з оджінго. Аромат кімчі-чіге швидко розлився по кухні, наповнюючи її затишним теплом.

— Бо через тебе Пак поїхав в Україну, — заявила вона, надувши щоки, як ображена дитина.

Ден розсміявся, не витримавши.

— Я винен?

— А хто ще? — Со-ян показово зітхнула. — Ти ж не вмовкав зі своїм «борщем» і «варениками».

Вона примружилася ще більше. — Якщо він там ожениться і залишиться назавжди…

Вона погрозливо підняла металеві палички для їжі.

— То що? — Ден зухвало посміхнувся, підсовуючи ближче тарілку з самгьопсалем.

— Тоді будеш до віку носити мені смакоту, зрозумів? — вимовила вона з награною серйозністю.

— Домовилися, — м’яко відповів Ден. Його усмішка була справжньою.

— Якщо ми все владнали, то, може, вип’ємо? — він витягнув пляшку персикового соджу. — Тітонька сказала, що твій улюблений фруктовий набір. Навіть не підозрював, що ти любиш солодке.

Со-ян хитнула головою, наливаючи в чарки.

— Солодке і гостре — найкраще поєднання. Вони врівноважують одне одного.

Ден глянув на неї — погляд мимоволі затримався довше.

Як же я скучив за цим, — промайнула думка.

Він раніше не розумів наскільки.

Він сів навпроти, узяв чарку й підняв її.

— За зустріч, — радісно вигукнула Со-ян і, прикривши чарку іншою рукою, швидко випила.

Ден зробив те саме, не зводячи з неї очей.

Його вражало, наскільки спокійно вона поводиться — наче й не було тих років, коли вони уникали одне одного.

Со-ян опустила погляд у чарку.

— Я так і не подякувала тобі, — її голос став тихішим, у ньому бриніла легка провина.

— За що? — спитав Ден, хоча добре розумів, про що йдеться.

— За те, що розповів Паку про Лі Ю. І не сказав, що це я тобі сказала.

Вона так і сиділа, не підіймаючи очей.

Ден трохи відкинувся на спинку стільця, дивлячись на неї з м’якою посмішкою.

— Ти не повинна дякувати. І тим більше — відчувати провину. Будемо вважати, що ми обоє зробили добру справу.

— Думаєш, ми зробили правильно? — вона підвела погляд, у її очах було щось тривожне. — З того часу у нього не було жодних стосунків.

— Було б гірше, якби він дізнався пізніше, — тихо відповів Ден, розливаючи соджу. — А так… він ще знайде ту, що йому підходить.

Він ковтнув, Со-ян наслідувала його рух.

Настала коротка пауза.

— Щось ми почали про сумне, — озвався Ден, намагаючись розрядити атмосферу. — Змінимо тему.

Він загорнув шматок свинини в листя салату, вмочив у соус і відкусив.

Гострота обпекла рот — Ден широко розкрив рота, намагаючись «охолодити» вогонь повітрям. Очі засльозилися, обличчя почервоніло.

Со-ян вибухнула сміхом.

— Та ти як завжди! Не звик до гострого!

Вона схопила з холодильника пакунок молока й поставила перед ним.

Ден одразу зробив кілька великих ковтків просто з упаковки. Холодна рідина приємно зняла пекучість.

— Я тренувався, — вимовив він із відкритим ротом, намагаючись перевести дихання.

— Погано тренувався, — засміялася вона, витираючи сльози від сміху.

— Господи, і як ти тільки це їси? — Ден знову зробив ковток молока, намагаючись вгамувати пекучу хвилю.

— Ось так, — спокійно відповіла вона, замочуючи шматок свинини в соус і закидаючи його до рота. Жувала рівно, без тіні емоцій, наче це була звичайна страва, а не полум’я на тарілці.

Ден скривився — якби не відчув цю гостроту на собі, нізащо б не повірив, що вона справді гостра.

Со-ян підняла на нього погляд із легкою посмішкою.

— До речі, я ще за дещо не подякувала.

— За що цього разу? — Ден звів брову, розливаючи соджу по чарках.

— За те, що зняв те відео з Тхеяном.

Вона спокійно перехилила чарку, ніби сказала щось буденне.

Ден застиг.

— Ти… знала?

— Мгг. — Вона кивнула. — Насправді я трохи сама це підлаштувала.

У її очах блиснула знайома хитринка. Ден розгублено глянув на неї, намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні.

— Я навмисне почала з ним зустрічатися, коли дізналася, що він робить із дівчатами, — сказала вона рівно, без драматизму.

Обличчя Дена посерйознішало.

— Ти знала, що він робив, і все одно пішла на це?

— Так. — Вона кивнула, ковтаючи залишки соджу. — Я знала, що якщо він мене зачепить, у мене буде захист. Те, чого не мали інші.

Ден мовчав. Його погляд потемнів — не від злості, а від тривоги.

— Ти просто могла сказати нам, і ми б…

— Я не знала, чи ви погодитеся, — перебила вона.

— А якби Пак покалічив його? — його голос знизився, став твердішим. — Ти розумієш, у нього могли бути проблеми?

— Тому я й була поруч, — тихо відповіла вона. — Я знала, що він розповість тобі, а ти не такий запальний, як брат. Ти завжди робиш усе обдумано.

Вона дивилася йому прямо у вічі. Ден відповів тим самим поглядом — довгим, холодним, але з ноткою поваги.

— І це ти мене називала Лисом? — повільно промовив він, куточки губ злегка ворухнулися. — Та ти сама справжня лисиця.

— Ти сердишся? — вона прикусила нижню губу, трохи нервуючи.

— А повинен? — він нахилив голову, дивлячись на неї.

Со-ян знизала плечима.

— Я, до речі, дивуюся, як ти не помітив раніше. Я ж так його розхвалювала, що аж дивно, що ти не запідозрив.

— Щоб я не здогадався, — Ден коротко засміявся й знову налив соджу. — Ти мене просто обвела кругом пальця.

Він не зізнався б уголос, але всередині відчував дивну гордість.

Со-ян нервово глянула на нього:

— Ти ж не скажеш Паку?

— Ти тепер мені винна, — він лукаво посміхнувся, нахиляючись ближче.

— І що саме я винна?

— Подумаю над цим, — відповів він майже навпошепки, дивлячись просто в її очі.