Раді Вас бачити!

Серце билося десь у горлі — глухо, важко, як перед ударом. Ден відчував, як злість розтікається по венах, розпалюючи тіло зсередини. Єдине, чого він зараз хотів — вписати цього вилупка в стіну.

Але він зупинився.

Якщо зробить це — Со-ян впише його самого в ту ж стіну. І, що гірше, перестане навіть дивитися в його бік.

Ден важко видихнув, змусивши себе ковтнути лють. Відвів погляд і штучно покашляв, наче просто щойно повернувся й нічого не бачив.

Со-ян миттєво відсторонилася від гостя. Обоє повернулися до нього.

— О, ти вже приїхав? — її голос був надто спокійний, навіть трохи напружено-веселий. Вона посміхнулася, наче кілька секунд тому її не притискали до стільниці. — Знайомся, це Сонмін.

Ден окинув хлопця коротким, але виразним поглядом. Чоловік років тридцяти, худорлявий, з блідим обличчям, на якому чітко видно сліди гриму. Акуратне чорне волосся, костюм Dior.

— А я думав, ти живеш із братом, — з легкою цікавістю запитав Сонмін, переводячи погляд на Со-ян.

— Ми... можна сказати, зведені, — відповіла вона, м’яко усміхаючись.

Брат?

У грудях у Дена щось стислося. Її слова пройшлися по ньому, наче лезом. Який, до біса, брат? — хотілося закричати. Але замість цього він просто пройшов повз них, навіть не глянувши, і підійшов до холодильника.

Поставив пакети з їжею на полицю, не розпаковуючи. Цей діорівський хлопчик, шматка не отримає, — холодно подумав він.

— Ти зараз до себе? — запитала Со-ян. Голос у неї злегка став вищим, ніж зазвичай.

Ден повернув до неї голову, в його погляді блиснула сталь.

— Не збирався. А що, я вам, часом, не заважаю? — у голосі ледь чутно бринів сарказм.

— Ні, ми просто… репетирували, — відповіла вона рівно, але в її інтонації було щось схоже на виклик.

Ден мовчки сів на диван. Витягнув телефон, удав, що щось переглядає. Потім підвів очі на неї.

— Продовжуйте, — промовив тихо, але чітко. — Не звертайте на мене уваги.

Сонмін зробив крок уперед, наче не помічав Дена взагалі.

— Продовжимо з того місця, де зупинилися? — його голос звучав занадто впевнено.

Со-ян коротко кивнула. Її обличчя залишалося спокійним.

Сонмін поставив долоні по обидва боки від неї, нахилився ближче. Вона опинилася в пастці між його руками, притиснута до холодної поверхні стільниці.

Він щось прошепотів їй на вухо — низько, тихо, із тим неприємним змішанням флірту й зверхності, яке відразу змушувало шкіру стискатися.

Ден відчув, як у нього напружується кожен м’яз. Телефон у руці скрипів — настільки сильно він його стискав.

Ще секунда — і я зітру цю пихату посмішку з його обличчя, — клекотіла думка в голові.

Він відвів погляд, зробив глибокий вдих, але всередині все кипіло. У вухах стукало, як грім.

Не довіряючи собі, Ден швидко натиснув знайомий контакт і підніс телефон до вуха.

– Привіт. Ти сам?.. – Він насторожено спитав.

– Ага, – протягнув Пак, підкреслено ліниво, з ноткою задоволення в кожному звуку.

– Ну, викладай, що сталося! І хто це був? – Ден аж задихався від відчуття, що накотило на нього.

– Це була Ада, – у його голосі бринів відтінок веселощів. – П’яна в дим, ледве ноги волочила.

– Та ну! – Ден аж підняв голос, намагаючись зіпсувати інтимну атмосферу цих двох. – І що далі?

– Ти ж чув! – Пак хмикнув. – Вона ледве двері мені не вибила. З’явилася боса, з пляшкою недопитої горілки, і так гепала у двері, що сусіди, мабуть, уже набирали 102. Довелося впустити, щоб не здіймати скандал.

– І що, між вами щось було?.. – Ден тремтів від люті, коли Сонмін провів подушечками пальців по ключиці дівчини.

– А ти як думаєш? – голос Пака звучав нахабно-зухвало.

– Думаю, було! – вигукнув Ден. Со-ян і Сонмін поглянули на нього з роздратуванням, але нічого не сказали.

– Ну-у… – Пак затягнув паузу. – Ти правий.

– Та ти що?! – Ден театрально продовжував вигукувати слова. – Справді?

– Звісно… ні, – Пак вибухнув коротким сміхом. – Ти мене взагалі слухав? Вона була така п’яна, що ледве стояла. За кого ти мене маєш?

– Та я просто подумав… – Ден закашлявся. Насправді він мало що почув із того, що говорив друг, точніше, він удавав, що чув. – Ви ж колись… ну, ти розумієш. Я вирішив, що й тепер…

– Вона приїхала мене вичитати, – Пак запнувся – За те, що зіпсував їй вечір. І ще за те, що я… – він раптово замовк.

– Що — “що”? – Ден напружив голос, коли Сонмін нахилився до губ дівчини. – Кажи вже! – Вигукнув Ден.А Сомін важко видихнув і відійшов.

– Неважливо, – Пак відмахнувся. – Коротше, вона розмахувала руками, розлила на себе горілку, я відправив її під душ. Гаряча вода її розморила, вона вирубилася. Я відніс у спальню, сам поправив її одяг, висушив, щоб зранку мала що вдягнути. А на сон часу не залишилося...

– Друже, – Ден розсміявся, але вже тепліше. Йому стало спокійніше, коли Сонмін був трохи далі від Демонятка, не зважаючи на те, що вона свердлила його поглядом. – Ти часом не закохався? Прати речі, турбуватися про неї… це вже звучить підозріло.

– Не хвилюйся. Я їй відплатив. Думаю, після цього вона мене оминатиме, – промовив Пак.

– Після чого? – Ден нарешті почав звертати увагу на слова друга.

Пак хмикнув.

– Я сказав, що між нами щось було… і вимагав з неї гроші.

Він тихо засміявся, смакуючи власну витівку.

Ден зареготав так, що майже вдавився. Со-ян кинула на нього гострий погляд, а Сонмін сів за стіл із незадоволеним обличчям.

– Ти ненормальний! Ні, ти геній! І що, вона повірила?!

– Аякже, ти б бачив її очі. Це було варте безсонної ночі.

– А не боїшся, що вона розкусить? – Ден, попри сміх, не стримав нотки тривоги.

– І що з того? – голос Пака був спокійним. – Нічого це не змінить.

– Ладно, ладно, – Ден ще раз пирснув сміхом, коли побачив, що Сонмін направився до виходу. – Іди спати, бо ще впадеш на ходу. Але тримай мене в курсі, ясно?

– Домовилися. Бувай, – промовив Пак і вимкнувся.

Ден підвів погляд — навпроти стояла роздратована Со-ян.

– А де Сонмін? – він театрально озирнувся.

– Пішов додому, – крізь зуби промовила вона.

– Так швидко? А я думав, повечеряємо, я ж стільки смачного купив, – вона примружила погляд.

– Та що ти кажеш? – і пішла розбирати пакети на кухню.

А Ден задоволено смакував перемогу.