Раді Вас бачити!

Ден вийшов із будинку рано-вранці, коли місто ще тільки прокидалося. Повітря було вологим і прохолодним, а дрібний дощ, немов туман, осідав на дахах машин і асфальті. Він швидко сів у авто, завів двигун — і в ту ж мить з динаміків пролунала знайома мелодія. На екрані — Пак.

— Друже, ти взагалі спиш? — замість привітання насмішкувато кинув Ден, рушаючи з місця.

— Іноді, — втомлено, але з притиском відповів Пак. Голос звучав так, ніби ніч була… цікавою.

— Дай вгадаю, знову твоя лисиця? — Ден засміявся, вливаючись у потік машин.

— І як ти здогадався? — відказав той, уже з помітною іронією.

— Що цього разу сталося?

— Зустрів її в барі. Якраз коли підчепив пишногруду брюнетку, — зітхнув Пак, і Ден не міг зрозуміти — друг більше роздратований чи захоплений.

— І що, вона видерла тій коси? — Ден скептично примружився, хоча посмішка не сходила з його обличчя.

— Ні, — голос Пака став нижчим, — вона вдала, що ми з нею шукаємо третю.

На мить у лінії зв’язку запала тиша.

— Вона що зробила? — Ден мало не засміявся вголос.

— Ага, — протягнув Пак, — і ще сказала, що я не беру участі, а лише дивлюся.

Тепер Ден уже не стримався — вибухнув сміхом.

— Друже, та вона небезпечна штучка. Бережися, — промовив він крізь сміх.

— Намагаюся, — буркнув Пак. У динаміку раптом пролунав глухий стукіт і хтось, видно, лупцював у двері.

— Ладно, друже, давай, бо хтось явно має до мене справу, — швидко додав він.

— Давай. І будь обережний, — серйозно відповів Ден.

— Не хвилюйся, з цим порушником я впораюся, — в голосі Пака знову з’явилася усмішка.

Лінія обірвалася. Ден усміхнувся, хитаючи головою. Він уже здогадувався, хто саме стояв за тими ударами у двері.

Дощ посилився, краплі шурхотіли по лобовому склу, а він натиснув на газ — попереду чекала робота, і, видно, черговий довгий день.

Робочий день тягнувся неймовірно довго — занадто довго для людини, яка рахувала години не до кінця зміни, а до моменту, коли знову побачить її. Ден ловив себе на думці, що кожні кілька хвилин дивиться на годинник, ніби силою погляду може прискорити час.

Після вчорашньої розмови з Тренером він вирішив: досить ховатися від власних почуттів. Треба провести з Со-ян більше часу — зрозуміти, що це таке насправді. Тимчасове захоплення? Симпатія, підсилена спільним побутом? Чи щось глибше, від чого неможливо відвернутися, навіть якщо дуже хочеш?

А ще — потрібно зрозуміти, чи є в нього хоча б маленький шанс, перш ніж говорити про все з Паком. Бо, якщо шанс є, треба боротися. Якщо ні — краще не руйнувати дружбу, яка пройшла крізь роки.

Він машинально потер щелепу, уявляючи, як добрячий Паковий кулак залишає на ній слід. Так, здається, удар буде добрячим…

З роздумів його вирвав тихий звук повідомлення. Ден узяв телефон, і губи мимоволі розтягнулися в усмішці, коли побачив ім’я відправника — Со-ян.

Можна до мене сьогодні ввечері приїде колега. Потрібно репетирувати роль.

Він швидко набрав відповідь:

Звісно, без проблем.

Ден посміхнувся ширше, відчуваючи, як щось тепле розливається всередині. Навіть таке дрібне прохання тішило його — це означало, що вона буде вдома, а він матиме нагоду хоча б побачити її.

Може, навіть допоможе накрити на стіл…

У голові одразу малювалася картина: він заходить додому з пакетами її улюбленої їжі, Со-ян усміхається, вдячно обіймає його — чисто по-дружньому, звісно, — і знайомить із подругою. Він жартує, готує щось смачне, і між ними з’являється легке тепло.

Він аж розсміявся тихо, сам до себе.

Обійми, ага… перебір. Головне — щоб вона просто не уникала мене, як останнім часом. Якщо дозволить побути поруч — це вже буде перемога.

Ден відкинувся на спинку крісла, глянув у вікно — дощ за склом здавався майже весняним, хоча осінь давно вступила у свої права. І, всупереч усьому, йому здалося, що сьогоднішній вечір буде теплішим за всі попередні.

Він мало не вилетів з університету, ледве дочекавшись кінця пар. До тітоньки треба було їхати через пів Сеула — затори, дощ, сигнаління машин — але це не могло його спинити. Він уже вирішив: сьогодні все має бути ідеально.

Ще по дорозі Ден подзвонив тітоньці й попросив приготувати все, що так любить Со-ян — її улюблене кімчі-чігє, ті самі пельмені з креветками і трохи маринованої редьки, бо без неї вона завжди бурчить. А потім згадав, що неподалік відкрили нову крамничку десертів. Ідеально, подумав він. Вона обожнює солодке після вечері. Треба взяти щось гарне. Може, навіть з її улюбленим малиновим мусом.

Дорога тягнулася, як гума. Ден кидав погляди на годинник що п'ять хвилин, нервово постукуючи пальцями по керму. Давай, ну ж, швидше… — бурмотів він собі під ніс. Нарешті, коли стрілки годинника повзли до сьомої, він припаркував авто біля знайомого кафе й майже бігом влетів усередину.

— Тітонько, моє замовлення готове? — вигукнув він, ще не встигнувши як слід зачинити двері.

У відповідь почув її знайомий сміх.

— Готове, готове, нетерплячий ти мій, — буркнула вона, ставлячи пакети на прилавок.

— Ви — просто янгол, — Ден схопив пакети й, не втримавшись, поцілував її у щоку.

— Іди вже, негіднику, поки не передумала, — засміялася вона, махнувши рукою.

Через п’ятнадцять хвилин Ден уже стояв у черзі до нової крамнички десертів. Вітрина сяяла кольорами — тістечка, як витвори мистецтва, виблискували під лампами. Він вибрав три найкрасивіші: ніжний малиновий мус, карамельний тарт і фісташковий еклер. Усе — для неї.

До дому він гнав, як навіжений, серце калатало. От вона здивується…

Він усміхався, поки відкривав двері. Думав про її реакцію, їжа її точно задобрить.

Двері відчинилися. Ден роззувся — і раптом завмер.

На підлозі стояла пара чоловічого взуття. Не його.

Посмішка сповзла з обличчя, а холодний струмінь напруги пробіг тілом. Пакети в руках раптом стали важкими. Він зробив крок уперед — один, другий — і заглянув у кухню-студію.

На мить час зупинився.

На його кухні стояв чоловік — у дорогому костюмі Dior, із блиском на рукавах і самовпевненістю у позі. Він нависав над Со-ян, притискаючи її до стільниці.

Пальці Дена судомно стисли ручки пакетів. У грудях спалахнуло — ревнощі, лють, усе водночас. Він зробив крок уперед.