Раді Вас бачити!

Зір'ан залишився сам.

Кожен подих відгукувався болем у грудях. Та десь глибоко, у місці, куди не могла дістатися магія Азракара, жила пам'ять про теплі долоні Елайни, її тихий голос і смарагдовий ліс. Саме ця пам'ять не давала йому зламатися.

Темрява, густа, мов смола, знову огорнула підземелля. Зір'ан майже не відчував власного тіла. Лише тупий біль у ребрах, плечах і зап'ястках нагадував, що він досі живий. Коли важкі двері зі скреготом відчинилися, він навіть не підняв голови.

«Знову...»

Черговий допит. Чергова спроба зламати його. Та цього разу повітря змінилося. Крізь запах сирого каменю й металу несподівано пробився легкий аромат весняної роси, жасмину й східних пахощів. Хлопець повільно розплющив очі.

Перед ним стояла Ашайя. Виснажена. Бліда. Її чорне, наче сама ніч, волосся втратило свій блиск, окремі пасма вибилися з недбалої зачіски. Під великими очима пролягли темні тіні, а на тонких зап'ястках виднілися сліди від мотузок. На ній був легкий одяг наложниці — тонкий шовк світло-пісочного кольору, оздоблений золотими нитками. Колись розкішний, тепер він був зім'ятий, запилений і подекуди надірваний, ніби дівчина вже давно не знала спокою.

Її руки тремтіли. В очах блищали сльози. Побачивши Зір'ана, вона завмерла.

— Зір'ане... — ледве чутно прошепотіла вона.

Він здригнувся.

— Не треба... — ледь ворухнулися його розбиті губи. — Не підходь... Це пастка...

За спиною Ашайї пролунав знайомий, холодний голос.

— Яка зворушлива зустріч.

Азракар повільно вийшов із темряви. На його губах грала поблажлива усмішка. Він неквапливо поклав руку на плече дівчини. Від цього дотику Ашайя здригнулася, але не насмілилася відступити. Чаклун легенько підштовхнув її вперед.

— Підійди ближче, — тихо наказав він.

Дівчина зробила невпевнений крок.

— Дивися уважно, Ашайє, — мовив Азракар. — Ось він. Той, хто обіцяв тебе захистити.

Його голос луною рознісся підземеллям.

— Подивися, що від нього залишилося.

Він провів рукою в бік прикутого дракона.

— Закутий у кайдани. Знесилений. Безпорадний.

Азракар нахилився до Ашайї й майже пошепки додав:

— Це і є доля всіх, хто насмілюється кинути мені виклик.

Зір'ан з відчаєм дивився на неї. Ашайя більше не могла стримувати сліз. Вона опустилася навколішки поруч із в'язнем так обережно, ніби боялася завдати йому ще більшого болю.

— Зір'ане... — її голос тремтів. — Пробач... Це через мене...

Тонкі пальці нерішуче торкнулися його щоки. Теплі. Тремтячі. У цьому дотику було стільки болю, співчуття й безсилля, що навіть кам'яні стіни ніби завмерли.

Зір'ан повільно розплющив очі. Крізь біль він знайшов у собі сили ледь помітно всміхнутися. Наче хотів сказати, що вона ні в чому не винна. Саме цієї миті Азракар різко схопив його за волосся. Ривок був таким сильним, що Зір'ян задихнувся від болю. Чаклун із силою вдарив його потилицею об кам'яну стіну. Глухий тріск.На скроні виступила кров.

— Живий... — холодно промовив Азракар. — Але ще недостатньо зламаний.

Його погляд із відразою ковзнув по Ашайї.

— Любов. Надія. Співчуття... Яка жалюгідна слабкість.

— Ні! — скрикнула дівчина.

Вона кинулася до Зір'яна, намагаючись прикрити його собою. Азракар навіть не подивився на неї. Недбалим рухом відштовхнув. Ашайя впала на холодну кам'яну підлогу, боляче вдарившись плечем. Та майже одразу знову підвелася.

— Будь ласка... — благально прошепотіла вона, дивлячись на чаклуна крізь сльози. — Не муч його... Якщо тобі потрібен хтось, візьми мене...

На губах Азракара з'явилася крижана усмішка. Він провів пальцем по щоці хлопця, стираючи кров, ніби милувався власною роботою.

— Подивись на себе, драконе.

Його голос звучав майже ласкаво.

— Твоє тіло вже належить мені. Твоя воля тріщить під моїми чарами. Залишилася лише душа.

Він схилив голову набік.

— І вона теж зламається.

Азракар неквапливо підійшов до Ашайї. Грубо схопив її за зап'ястя й одним рухом поставив на ноги. Дівчина тихо скрикнула від болю.

— Досить, — холодно мовив він. — Твоя врода нічого не варта, якщо вона породжує лише слабкість.

Зір'ан різко сіпнувся. Кайдани врізалися в зап'ястки, роздираючи шкіру.

— Не... чіпай... її... — прохрипів він.

Азракар повільно повернув голову. Його очі блиснули хижим задоволенням.

— Усе, що живе в цьому палаці, належить мені.

Він підніс пасмо волосся Ашайї до обличчя й повільно вдихнув його аромат, навмисно спостерігаючи за реакцією Зір'яна.

— Її страх.

Його усмішка стала ширшою.

— Твій біль.

— І навіть ваша надія.

Він різко відпустив дівчину. А потім штовхнув її до виходу. Ашайя похитнулася й ударилася об кам'яний одвірок. Вона ледь втрималася на ногах. Перш ніж двері зачинилися, дівчина ще раз озирнулася. Її очі, повні сліз і розпачу, зустрілися з поглядом Зір'яна. Вона хотіла щось сказати. Та не змогла. Лише беззвучно прошепотіла:

— Тримайся...

І важкі двері з гуркотом зачинилися, знову залишивши Зір'яна наодинці з темрявою.