Раді Вас бачити!

Дорога назад здалася коротшою. Мов самі гори більше не бажали затримувати їх. Коли між скель знову заблищало Джерело Нурейн, Саїд уже чекав на них.

Він сидів біля самої води, опустивши долоню в прозоре плесо. Та, побачивши Сехерім у руках Зір'ана, повільно підвівся. У його очах спалахнула надія.

— Ви... повернулися.

Патрік усміхнувся.

— Ми ж обіцяли.

Саїд перевів погляд на меч. На якусь мить навіть забув дихати.

— Невже...

Зір'ан мовчки підійшов ближче. Сехерім тихо заспівав у його руках. Він опустився навколішки перед джином і торкнувся лезом срібного ланцюга.

Не було ні удару. Ні іскор. Лише тихий, чистий передзвін. Наче десь високо задзвонили кришталеві дзвони. Срібло розійшлося, мов ранковий туман. Потім другий ланцюг. Третій Останній.

Кайдани впали на каміння. І в ту ж мить розсипалися мільйонами срібних пелюсток, які підхопив легкий вітер. Вода Джерела спалахнула. Її поверхнею побігли кола блакитного світла. Десь високо над ущелиною заспівали невидимі птахи. Саїд повільно підняв руки.Наче вперше за довгі роки не вірив, що вони більше нічим не скувані. Він заплющив очі. Глибоко вдихнув. І всміхнувся. Тихо. По-дитячому щиро.

— Я... вільний... — Голос його тремтів. — Вперше... За дуже довгий час.

Патрік не втримався. Підійшов і міцно обійняв його.

— Вітаю.

Саїд спершу завмер. Наче забув, що таке людський дотик. А тоді несміливо усміхнувся у відповідь.

— Дякую.

Він відступив лише на крок. Та перш ніж відвести погляд, їхні очі зустрілися. Лише на мить. Але цієї миті чомусь вистачило, щоб обидва мовчки всміхнулися. Зір'ан удав, що нічого не помітив. Лише тихо кашлянув.

— Вода.

Саїд ніби прокинувся.

— Авжеж.

Він нахилився до джерела. Зачерпнув воду долонями. Щось прошепотів мовою, якої не знали ні люди, ні духи лісу. Джерело відгукнулося м'яким блакитним сяйвом. Лише тоді Саїд наповнив флягу. Вода в ній світилася так, ніби всередині текло саме місячне світло. Він простягнув її Зір'ану.

— Бережи її. У світі немає нічого дорожчого. Однієї краплі достатньо, щоб повернути життя тому, кого ще не покликала смерть. — Він ледь усміхнувся.— Твій Сторож Лісу житиме.

Зір'ан уперше за довгий час схилив голову.

— Дякую.

Це було єдине слово, але Саїд зрозумів, скільки в ньому важило. Потім джин повернувся до гір. Його усмішка поволі згасла.

— Та ваша дорога ще не закінчилася. Азракар не чекатиме. Він уже відчув, що Сехерім прокинувся.

Патрік насупився.

— То часу в нас майже немає.

— Немає. — Саїд кивнув. — Але є шлях. — Він простягнув руку до темної ущелини, захованої за водоспадом. — Попід цими горами проходять стародавні стежки джинів. Люди про них давно забули. Вони виведуть нас просто до кордонів Мертвих Земель.

Він замовк. Потім усміхнувся вже зовсім по-іншому. Тепліше. І чомусь дивився при цьому лише на Патріка.

— Якщо... Ви не заперечуєте... Я хотів би пройти цей шлях разом із вами.

Патрік усміхнувся так само щиро.

— Після всього, що ми пережили... Було б дивно залишити друга позаду.

Саїд опустив очі, приховуючи усмішку. А Зір'ан лише тихо зітхнув, і сховав пляшку з водою в дорожній мішок.

— Схоже... Наша пригода тільки починається.

І троє юнаків рушили до темного проходу під горами. Позаду них дзюркотіло Джерело Нурейн. Попереду чекали Мертві Землі. І жоден із них ще не знав, що найстрашніша правда їхньої подорожі відкриється саме там.

Вхід під гори не виглядав як печера. Спочатку це була лише вузька тріщина між скелями — темна, мов розріз у камені, куди неохоче тікало денне світло. Але щойно вони ступили всередину, повітря змінилося.

Воно стало вологим. Живим. І дивно теплим — ніби десь поруч дихала сама земля. Крок за кроком темрява розступалася. І замість тісного коридору перед ними відкрився простір.

Величезний. Такий, що з першого погляду не вірилося, що він може існувати під горами. Склепіння піднімалося високо-високо, гублячись у темряві, де повільно пульсували кристали — м’яке блакитне світло, схоже на застиглі зорі.

Під ногами текла вода. Не струмок — ціла підземна річка, спокійна, як дзеркало, що несла в собі відблиски кам’яних берегів і сяйво невидимих глибин. Зі стін звисали кам’яні “завіси” — тонкі, напівпрозорі, мов застиглі хвилі. Десь далеко капала вода. І кожен звук тут мав вагу. Наче саме місце слухало їх, пам’ятало всіх, хто проходив цим шляхом.

Зір’ан повільно озирнувся. Його погляд став настороженим.

— Це не просто печери…

Саїд тихо всміхнувся, але без радості.

— Це старі дороги джинів. Тут колись проходили цілі каравани між світами. Люди називали це “підгірним світом” і боялися навіть дивитися в бік цих гір.

Патрік видихнув.

— І ми просто… йдемо через це?

— Тепер уже йдемо, — відповів Саїд.

Його голос луною розійшовся під склепінням, і десь у темряві ця луна повернулася трохи іншою. Наче хтось її повторив.

Вони йшли вже довго.

Тут, під горами, час втрачав сенс. Кроки не рахувалися, тиша не закінчувалась, а світло кристалів не слабшало — воно лише змінювало відтінки, ніби підлаштовувалося під їхній настрій. І саме це першим помітив Зір’ан.

— Стоп… — Його голос прозвучав різко. Він підняв руку, змушуючи всіх завмерти — Щось не так.

— Ми в підземеллі, — пробурмотів Патрік. — Тут усе “не так”.

Але Зір’ан не відповів. Він дивився на воду. Підземна річка більше не текла просто вперед. Вона слухала. Повільно, ледь помітно, її поверхня згладилась — ніби хтось провів по ній невидимою долонею.

Кристали на стінах пригасли. Потім — спалахнули знову.

І цього разу світло було іншим. Теплішим. Занадто живим.

— Вона тут, — тихо сказав Саїд.

І в ту ж мить печера відповіла. Не голосом. Диханням. Вітер, якого не мало бути, пройшов уздовж підземного залу, торкнувся води, і по ній розійшлися кола світла, ніби хтось кинув у глибину зорю.

— Не “вона тут”, — пролунав голос.

Він не мав джерела. Він був у камені. У воді. У світлі. У самому повітрі між ними.

— Я тут завжди.

Печера здригнулася. І тоді вони побачили її. Спочатку як силует у відблиску води. Потім — як тінь між кристалами. І лише коли вона заговорила втретє, простір сам зібрався в образ.

Жінка.

Висока, спокійна, ніби виточена з місячного каменю і темної води. Її волосся текло вниз не пасмами, а потоками світла — як підземні струмки, що забули, що таке небо.

— Діти поверхні... — Її голос був тихий, але від нього здригалася річка. — Ви ступили в мої шляхи, не попросивши дозволу. Сміливість… або дурість.

Вона повільно повернула голову. І вперше подивилася на них окремо. Спочатку — на Саїда. Ледь помітна усмішка.

— Марід… що повернув кайдани в мою воду.

Потім — на Зір’ана. Тиша стала густішою.

— І ти… — Її погляд затримався довше. Наче вона бачила не обличчя, а щось під ним. — Те, що не мало б ходити серед смертних шляхів.

Зір’ан напружився.

— Ми не прийшли за війною.

— Усі так кажуть, — спокійно відповіла вона.

І

перевела погляд на Патріка.

Мить.

Друга.

І раптом — легкий нахил голови.

— А ти… Людина, яка ще не зрозуміла, що стоїть на порозі історії.