Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Не треба прикидатися, — прошепотів Патрік.
Його голос ковзнув крізь темряву м’яко, майже ліниво.
— Я ж не дурень. Бачу, як ти дивишся.
Зайн завмер.
Погляд його метнувся вбік, але ненадовго — надто швидко повернувся назад, ніби сам проти власної волі.
Патрік ледь усміхнувся.
Повільно.
Небезпечно.
— Та й хіба я тобі не подобаюсь?
— Замовкни, — видихнув Зайн.
Та голос його вже зрадницьки охрип.
І він стояв надто близько.
Так близько, що Патрік чув його збите дихання.
— А що? — тихо продовжив принц. — Відведи мене хоч трохи далі. Розв’яжи руки. Я ж нікуди не втечу.
Пауза.
Погляд із-під вій ковзнув униз — до ременя з кинджалом.
— Тобі ж цікаво.
Ще крок.
Майже шепіт просто в обличчя:
— Я можу бути дуже вдячним… Я знаю, як зробити чоловікові приємно.
Зайн важко ковтнув.
У темряві блиснув піт на його скроні.
Він озирнувся.
Табір спав.
Лише потріскувало вугілля у вогнищі та вітер ходив між руїн, мов невидимий дух пустелі.
Зайн вилаявся крізь зуби й нахилився.
Лезо тихо ковзнуло по мотузках.
Один рух.
Другий.
Зап’ястки Патріка звільнилися.
Він повільно розтер затерплі пальці, не зводячи очей із харама.
Потім зробив крок убік.
Ще один.
Наче справді збирався піти за ним у темряву.
І в ту ж мить ударив.
Різко.
Без попередження.
Лікоть врізався Зайнові під ребра так сильно, що той захлинувся повітрям. Перш ніж охоронець устиг зрозуміти, що сталося, Патрік уже вихопив у нього кинджал.
Спалах металу в місячному світлі.
Удар рукояттю — просто в скроню.
Глухий звук.
І Зайн повалився на пісок без жодного крику.
Кілька секунд Патрік стояв нерухомо.
Серце билося скажено.
Так сильно, що аж шуміло у вухах.
Долоні тремтіли — чи то від страху, чи від адреналіну, він уже не розумів.
Він глянув на непритомного харама й із відразою пнув його ногою.
— Ось тобі моя вдячність… збоченцю, — прошепотів крізь зуби.
Ще один удар — нижче.
Жорсткіше.
— А це — для задоволення.
Пустеля мовчала.
Ніч над руїнами була глибокою, майже бездонною. Небо висіло над стародавнім містом чорним шатром, усіяним зорями, схожими на уламки давно померлих богів.
Вітер проходив крізь арки та провалені галереї, народжуючи тихе виття.
Наче саме місто дихало уві сні.
Патрік стояв серед цієї темряви з кинджалом у руці, і поступово його дихання вирівнювалося.
Страх відступав.
Разом із ним поверталося щось інше — холодна, звична впевненість.
Та сама, з якою він усміхався при дворі людям, яких ненавидів.
Він обернувся до рудого.
Той сидів у тіні, мовчазний і нерухомий, але очі його уважно стежили за кожним рухом.
Патрік нахилився й почав різати мотузки.
Повільно.
Обережно.
Коли остання петля впала на пісок, хлопець ледь здригнувся.
Не від болю.
Від самого відчуття свободи.
Його пальці повільно стиснулися й розтиснулися знову, ніби він перевіряв, чи справді може рухатися.
Шкіра на зап’ястках була роздерта майже до крові.
Темні сліди мотузок виглядали моторошно на блідому тілі.
Та він не застогнав.
Не подякував.
Лише підвів очі на Патріка.
І той погляд був надто диким для людини.
Наче хижак, який довго терпів пастку — і тепер вирішував, чи не час перегризти горло мисливцю.
Патрік хмикнув, простягаючи руку.
— Можеш і подякувати, — тихо сказав він. — Не щодня принци витягують таких, як ти, просто з-під ножа.
