Раді Вас бачити!

Цариця дивилася на Патріка пильно. Її очі темні, вологі, глибокі. Як ніч. Як провалля.

— Розкажи мені, звідки ти прийшов. І ким ти хочеш бути цієї ночі.

Пальці ковзнули по його щоках, спині, плечах, і раптом кімната стала тихою, як перед бурею. Десь далеко загуркотіло.

Піски не забули їх. І хтось, або щось стежив за ними в темряві за шатрами…

…Шатро було напівтемним, залитим м’яким, пульсуючим світлом. Лампи кидали золоті плями на стіни, і кожна тінь у кутах здавалася живою.

Патрік лежав на шовкових подушках, майже не розуміючи, коли саме опинився тут. Його шкіра ще гаряча від вина, очі трохи затуманені. Музика наче стишилась, але її ритм бив десь під шкірою, у грудях. Він відчував себе живим… і водночас наче спав.

Цариця була поруч. Не квапилась. Її тіло виблискувало золотом і рубінами, тканини ледве прикривали спокусливі вигини, більше підкреслюючи, ніж приховуючи. Її волосся падало темною хвилею на плечі, її усмішка — повна обіцянок і таємниць.

— Ти такий гарний, мій принце… — шепотіла вона, ковзаючи пальцями по його грудях. — Такий молодий… гарячий, як пісок на світанку…

Вона нахилилась і поцілувала його в шию. Легкий дотик губ — і Патрік зітхнув, немов від задоволення. Але в тому поцілунку було щось іще щось, що змусило його тіло здригнутись. Не від страху, а від незрозумілої втрати.

— Я… ніколи… — прошепотів він.

— Тсс… — Цариця наклала палець на його вуста. — Усе трапляється вперше. А потім… стає пристрастю.

Її поцілунки стали глибшими, повільнішими, майже благоговійними. Ассумара нахилилася над ним, і її довге, густе чорне волосся, м’яке як ніч, впало на його груди, закриваючи світ. Вона була втіленням східної краси — темні, мигдалеподібні очі, повні губи, шкіра кольору золотистого меду.

Патрік лежав під нею, і в ньому все переверталося.

Це було… зовсім інакше.

З шейхом усе було владно, гостро, майже болісно-солодко. Чоловіча сила, яка підкоряла і ламала. А тут — м’якість. Тепло. Ніжність, яка чомусь лякала сильніше. Коли її губи ковзнули по його шиї, він мимоволі здригнувся. Коли вона поцілувала його в груди — тихо, майже шанобливо — у нього перехопило подих.

— Ти… ніколи не був з жінкою, — прошепотіла Ассумара, і в її голосі звучала темна ніжність. — Я відчуваю це. Ти такий… невинний. Навіть після всього, що з тобою зробив той пустельний вовк.

Патрік хотів щось відповісти, але з його горла вирвався лише тихий, сором’язливий стогін, коли вона повільно опустилася на нього. Відчуття було гарячим, мокрим, тісним — і водночас таким чужим. Він інстинктивно схопив її за стегна, пальці вп’ялися в м’яку шкіру.

Це було неправильно. І водночас… неймовірно.

Ассумара почала рухатися — повільно, глибоко, ніби смакуючи кожен його подих. Кожного разу, коли вона опускалася, її губи знаходили нове місце на його тілі — шию, ключицю, сосок — і цілувала. Не просто цілувала. Пила.

Патрік відчував, як щось усередині нього витікає. Не кров. Щось глибше. Сила. Тепло. Сама юність. З кожним її рухом, з кожним поцілунком він ставав легшим. Слабшим. Але насолода від цього була такою гострою, що він не міг зупинитися.

— Це… неправильно… — прошепотів він хрипко, але руки самі притягнули її ближче.

Ассумара усміхнулася в його шкіру. Її очі світилися в темряві голодним, древнім світлом.

— Для тебе це нове, правда? — вона нахилилася і поцілувала його в губи, повільно, глибоко, висмоктуючи частину його суті. — Твій шейх брав тебе, як завойовник. А я… я п’ю тебе, як найтонше вино. Повільно. З насолодою.

Патрік вигнувся під нею, тихо застогнавши. Його тіло зраджувало розум — воно хотіло ще. Хотіло цієї м’якої, небезпечної ніжності, якої він ніколи раніше не знав. Але водночас він відчував, як сили покидають його. Руки ставали важкими, дихання — уривчастим, а в грудях з’являлася дивна, солодка порожнеча.

Вона прискорила рухи, але залишалася ніжною. Її чорне волосся розсипалося по його обличчю, коли вона нахилилася до його вуха.

— Віддавай мені себе, маленький північний принце, — прошепотіла вона гаряче. — Я відчуваю, як ти тремтиш. Як ти боїшся… і як сильно цього хочеш. Я подарую тобі таку ніч, яку ти не забудеш… навіть якщо більше ніколи не прокинешся.

Патрік заплющив очі. Сльози блищали в кутиках. Він був молодий, наляканий і водночас повністю відданий цій темній, солодкій небезпеці.

Ассумара рухалася над ним усе швидше, глибше, жадібніше. Її тіло було гарячим, як пустельна ніч, і водночас м’яким, як шовк. Кожне опускання стегон супроводжувалося поцілунком — глибоким, вологим, ненаситним. Вона вже не просто цілувала. Вона пила.

Патрік відчував, як щось важливе витікає з нього. Не просто сила. Щось набагато глибше. Кожного разу, коли вона стискалася навколо нього і притискалася губами до його шкіри, він втрачав частину себе. Серце калатало нерівно, руки слабшали, а в голові з’являлася легка, солодка запаморочливість.

— А-ах… — вирвалося в нього, коли вона нахилилася і прикусила шкіру на його грудях.

І раптом перед його очима спалахнув спомин.

Мати.

Її теплі руки, що гладять його мідне волосся, коли він був маленьким. Її тихий сміх у залі замку, запах свіжого хліба і трав. «Мій маленький принце», — шепотіла вона, цілуючи його в чоло. Образ був таким ясним, таким живим… а потім почав бліднути. Ніби хтось висмоктував його зсередини.

Ассумара відчула це. Її очі спалахнули тріумфом. Вона прискорила рухи, насаджуючись на нього сильно і глибоко, водночас притискаючись губами до його шиї. Патрік застогнав голосно, вигинаючись під нею.

— Так… віддавай мені все, — прошепотіла вона хрипко. — Твої спогади… твою юність… твоє серце.

Новий спалах.

Мати стоїть біля вікна, дивиться на сніг. Патрік біжить до неї, маленький, щасливий. Вона обіймає його, сміється… і раптом її обличчя починає розпливатися, ніби пісок у вітрі. Він намагається втримати спогад, але той витікає крізь пальці, як вода.

— Ні… — прошепотів Патрік ламано, але його тіло продовжувало рухатися назустріч їй. Зраджувало. Хотіло ще.

Ассумара випрямилася, сидячи на ньому верхи. Її чорне волосся розсипалося по спині, а очі світилися голодним, майже божевільним світлом. Вона рухалася швидко, жорстко, не даючи йому ні секунди перепочинку. Кожне її стиснення забирало все більше. Патрік відчував, як його сила витікає з нього гарячими хвилями — прямо в неї.

Його дихання стало поверхневим. Руки впали на ложе, пальці ледь-ледь тремтіли. Зір почав затуманюватися. У голові кружляли уривки: холодні ліси, материнський голос, перші сніжинки на віях… усе блідло.

Ассумара нахилилася, притиснулася губами до його губ і поцілувала — довго, глибоко, майже ніжно. І в цей момент він відчув, як вона забирає останнє.

— Ти такий смачний… — прошепотіла вона йому прямо в рот. — Такий теплий. Такий живий. Ще трохи… ще трішечки, мій солодкий принце.

Патрік спробував підняти руку, щоб відштовхнути її, але пальці лише слабо ковзнули по її стегну. Тіло вже не слухалося. Насолода змішувалася зі смертельною слабкістю. Серце билося все повільніше, а перед очима все темнішало.

Ассумара усміхнулася, продовжуючи рухатися на ньому — повільно, насолоджуючись кожною секундою.

— Не засинай ще, — прошепотіла вона, цілуючи його в повіку. — Я ще не закінчила з тобою…

Його зір затуманився остаточно. Останнє, щ

о він відчув — її гаряче, ненаситне тіло і тихий, тріумфальний шепіт біля свого вуха.