Раді Вас бачити!

Цього разу загін очолював Алім.

Високий, міцної статури, з темною, обвітреною шкірою та чорними, мов застигла смола, очима, що здавалися безоднею без жодного відблиску. Його погляд не просто різав — він проникав під шкіру, як лезо. У ньому не було ані жалю, ані сумніву, лише холодний розрахунок і відчуття повної переваги.

Він, як і більшість його підлеглих, був родом зі східних пустель Равінару — з землі, де пісок зливався з камінням, де не росло нічого, окрім колючок та сірого моху. Там не було міст — лише табори, кістляві коні та нескінченний вітер, що виє в ущелинах, мов голос покинутих душ. Ці землі випалювали серце, робили його сухим і міцним, як камінь. Саме звідти вийшли харами — люди, яких решта світу називала пальниками.

Їх називали так не даремно. Їхні набіги були не просто нападами — це були цілеспрямовані акти винищення. Вони спалювали все до тла: села, майно, людей. А тих, кого не вбивали одразу, в’язали в ланцюги — товар для ринків работоргівлі. Пальники не мали милосердя. У мирний час вони розважалися полюванням на людей, у час війни — ставали ідеальними машинами для вбивства.

Їхні обличчя завжди були закриті чорними пов’язками або шарфами, аби не бачити одне одного під час різанини — так легше було залишатися холодними. Їхні коні мали загострені копита і широкі груди, пристосовані до швидкого пересування навіть по розпеченому камінні.

Алім був наймолодшим серед командирів, але його поважали і боялися. Він не кричав — накази видавав тихо, спокійно, і ці накази завжди приводили до смерті. Хтось казав, що він колись був рабом. Інші — що народився від жінки, яку його батько викупив у кочовиків за мішок срібла й кинув помирати після пологів. Що з цього правда — не знав ніхто, бо сам Алім ніколи не говорив про минуле.

Та й навіщо? Минуле не має значення, коли твої руки по лікоть у крові, а душа давно спалена разом з першим селом, яке ти стер із лиця землі.

Увійшли вони до лісу тридев’ятого королівства на початку літа, коли сонце ще не пекло, а лише лагідно пригрівало верхівки дерев, змушуючи листя мерехтіти золотом. Повітря тут було напоєне зеленим, ледь вологим ароматом молодої рослинності. У траві ще зберігалися краплі ночі, а у кронах співали птахи, що ніколи не бачили війни.

Це були ліси глибокі, мов стародавня пам’ять світу. Стовбури дерев стояли, мов стражі з інших епох, прямі, вищі за дзвіниці, оброслі мохом і диким виноградом. Стежки звивались поміж коріння, що виступало з землі наче ребра сплячого звіра. Подекуди стрічались галявини, де танцювали сонячні промені, й у високій траві щось невидиме шелестіло можливо, лісові духи, ще не вигнані з цих місць.

Природа дихала, розквітала, раділа, але не для всіх.

Харами не бачили краси. Вони не чули пташиного співу, не відчували запашного повітря. Вони не знижували голосів у пошані до старого лісу, як це робили би звичайні мандрівники. Їхні очі ковзали між деревами, мов хижаки, що шукають слід, запах, тріск — будь-яку ознаку живої здобичі.

Їхній рух був тихим, але не лагідним. Там, де проходив загін, залишались сліди — зламана гілка, потоптана трава, сліди копит, іноді слід чиєїсь крові. Вони заходили до лісу, як вовки не як гості, а як володарі, готові вп’ястися в горло.

Попереду, на тонкому сріблястому коні, сидів Алім. Його очі не розгублювались у зелені, він дивився вдалечінь, повз дерева, повз листя, ніби вже бачив вогнища майбутніх згарищ. Його воїни їхали мовчки, з вивченими обличчями, на яких не залишилось нічого людського, окрім тіні люті.

За ними не лишалося пісні. Лише тиша, що спадала, наче перед бурею.

Їхня хода сповільнилася, коли крізь дерева нарешті пробилось видіння людського життя. На узліссі, трохи нижче, де ліс поступався місцем рівнині, лежало невелике поселення. Обнесене лише грубим частоколом з колод — свіжозрубаних, неструганих, із залишками кори. Така огорожа могла стримати вовків, але не харамів.

Вони мовчки спостерігали. Під стінами рухались постаті — чоловіки з сокирами, жінки біля вогнищ, діти з трісками в руках. Все спокійно, просто, ще живе.

А тоді хтось із загону — кремезний чоловік з обпеченим обличчям і довгим ножем при боці — схилився вперед і кивнув на річку, що струмувала неподалік. Там, при самому березі, стояла дівчина. Вродлива настільки, що навіть природа, здавалося, затихла довкола неї, милуючись її рухами. Вона нахилилась до води, її довге русяве волосся впало на плече, а глиняний глечик повільно наповнився прохолодною течією.

— За таку добре заплатять, — пробурмотів він хрипким голосом, не зводячи очей. — А може й залишити собі...

— Ні, — коротко обірвав Алім, не повертаючи голови. Його голос був твердим, як залізо. — Їдемо далі. Це не наша здобич.

Ніхто не посмів перечити. На мить у загоні запанувала ще глибша тиша. Дівчина, не помічаючи чужих поглядів, підвелася, витираючи руки об спідницю. Потім вона пішла назад до частоколу, і враз зникла з поля зору, ніби нічого не сталося.

А загін рушив далі, занурюючись у темнішу частину лісу, туди, де дерева ставали густішими, а тиша важчою. Вони прямували до стародавніх руїн, що лишились від палацу, про який уже й легенди почали забуватись.

Колись це місце належало володарю, ім’я якого зараз вимовляли лише пошепки. Палац був побудований із чорного каменю, який не брали ні мох, ні час. Навіть зараз, століття потому, він стояв напівзруйнований, напівживий. Його колони виглядали з землі, мов кістки з-під шкіри старого звіра.

І саме туди їх вів Алім.

Вони з’явилися раптово, як завжди, мов тіні. З-поміж темних колон, зарослих мохом, виринуло троє вершників. Першою — жінка у темному, розшитому золотом плащі, обличчя її було не прикрите, і від того загін ще сильніше насторожився. Її врода вражала — не м’яка, не тепла, а хижа, гостра, мов лезо. Високі скули, холодні блідо-сірі очі, темне волосся, заплетене у кілька товстих кіс, що спадали на груди. Вона здавалася частиною цього мертвого палацу — живим відлунням його сили й прокляття.

— Королева Тридев’ятого королівства, — стиха вимовив один з харамів.

Алім кивнув. Він знав її. Чув чимало — і жодного слова, якого можна було б назвати добрим. Про Дейву говорили пошепки. Казали, що вона не старіє. Що вона спить у кам’яній труні під час повного місяця. Що її поцілунок здатен спалити душу. Але харами поважали силу, і якщо хтось міг викликати їх без остраху — це заслуговувало на увагу.

Жінка зійшла з коня, і двоє її супутників — мовчазні воїни в темній броні з закритими обличчями — залишилися позаду, мов статуї.

— Ви прийшли, як і домовлялися, — сказала вона. Її голос був низьким, оксамитовим, але в ньому відчувалася влада, загартована століттями. — Усе готово.

Вона дістала невеликий мішечок і простягнула Аліму. Той прийняв, не відкриваючи, харами не рахували перед чужими. Він сховав мішечок під кольчугу.

— Ціль? — коротко спитав він.

— Принц Патрік, — мовила Дейва і усміхнулася так, що навіть вітер у верховітті дерев на мить стих. — Він прибуде сюди через два дні. У супроводі охорони, звісно. Але все вже влаштовано. Його люди не чинитимуть опору.

— Має виглядати як напад, — уточнив один із харамів.

— Саме так, — сказала королева. — Він має загинути швидко й красиво. Чекайте на нього в цих руїнах. Він невдовзі з'явиться.

— Хто ще знає? — спитав Алім.

— Лише ми з вами. І ті, хто мовчатиме до самої смерті. Ви отримаєте ще одну частину плати після завершення. Не підведіть.

Вона повернулась до коня, ніби все вже було вирішено, ніби доля Патріка вже стала частиною минулого. Її воїни рушили слідом, і троє зникли між колонами так само раптово, як і з’явилися.

Алім і його загін залишилися серед тіней. У повітрі відчувалась давня магія. Руїни дихали спогадами, і здавалось, що хтось дивиться на них з темряви.

— Розбиваємо табір, — сказав Алім. — Принц сам прийде до власної могили.