Раді Вас бачити!

 Повітря більше не було прозорим. Воно тремтіло, наче від гарячки, хвилями підіймалося над дюнами, спотворюючи обриси світу. Верблюди нервували. Верблюд Патріка раз по раз фиркав і смикав головою. Дахханів уперто косився вбік, ніби бачив щось серед порожнього горизонту.

Патрік провів рукою по спітнілій шиї. Щось було не так. Не спека. Не втома. Щось інше. Наче сама пустеля стежила за ними. Він озирнувся.

На обрії підіймалася темна смуга. Спершу тонка, майже непомітна. Потім ширша. Ще ширша. Наче хтось провів чорним лезом між небом і землею. Зір’ан різко натягнув повід. Його плечі напружилися. Очі звузилися.

— Щось не те.

Голос прозвучав тихо. Та Даххан уже дивився вперед. І в його погляді вперше промайнув справжній страх. Темна смуга раптом рвонула до них. Не наближалася. Саме рвонула. Наче жива істота.

— Лягайте! — закричав провідник.

Та було пізно. Буря вдарила. Світ вибухнув. Пісок врізався в обличчя тисячами голок. Повітря зникло. Небо зникло. Сонце зникло. Патрік задихнувся. Верблюд під ним заревів і став дибки. Його скинуло на землю. Пісок миттєво набився в рот, ніс, очі. Він нічого не бачив. Лише чув; рев вітру, крики, перелякане ревіння тварин, і ще дещо.

Важкі кроки. Глухі. Повільні. Надто важкі для людини. Серце шалено забилося в грудях. Він підвів голову. Крізь шалену завісу пилу проступила величезна постать. Вища за вершника. Вища за верблюда. Наче зліплена з самої бурі. Її тіло постійно змінювалося — обсипалося потоками піску й знову складалося докупи. Обличчя не мало рис. Лише дві чорні жарини палали там, де мали бути очі. Істота повернула голову. Побачила його. І рушила вперед. Повільно. Невідворотно. Патрік вихопив меч. Лезо блиснуло й одразу потонуло в піщаному мороці. Демон простягнув руку. Пальці розсипалися вихором пилу, але все одно тягнулися до нього.

Ще мить. І раптом між ними спалахнув срібний блиск. Зір’ан. Він вискочив просто з бурі. Його довге руде волосся шалено розвивалося на вітрі. Меч розсік повітря. Удар. Другий. Третій. Кожен рух був стрімким і точним, ніби танець, вивчений ще до народження.

Демон відступив на крок. Лише на крок. Браслет на нозі Зір’ана спалахнув червоним. Юнак здригнувся. Шкіра під металом почорніла. У повітрі запахло паленим м'ясом. Та він навіть не скрикнув. Лише міцніше стиснув руків'я.

Демон кинувся вперед. Зір’ан зустрів його удар. Пісок вибухнув навколо них стіною. На мить Патрік узагалі перестав бачити, що відбувається. Лише силуети. Спалахи сталі. Рев вітру. І моторошний крик істоти, від якого холола кров. Потім усе урвалося. Так само раптово, як почалося.

Вітер стих. Пісок осів. Світло сонця знову залило дюни. Настала тиша. Мертва. Неприродна.

Патрік повільно підвівся. Поруч стояв Зір’ан, важко дихаючи. Його меч був опущений. І тільки тоді вони зрозуміли. Провідник зник.Верблюди теж. Разом із ними зникли бурдюки з водою, харчі, карти, усе спорядження. Наче буря навмисно залишила живими лише їх. Посеред безмежного моря піску. І пустеля навколо раптом здалася страшнішою за самого демона.

— Даххан?

Відповіді не було. Він озирнувся. Навколо простягалися лише дюни. Золоті. Безмежні. Порожні.

— Даххан! — гукнув він голосніше.

Лише вітер підхопив його слова й поніс кудись між пагорбами піску. Зір'ан уже оглядав місце, де ще зовсім недавно рухався караван. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Патрік відчув, як у грудях неприємно похололо. Він швидко пройшовся навколо.Там мав бути верблюд. Тут — мішки з припасами. Десь поруч — речі провідника. Нічого. Ні слідів.Ні тіней на горизонті. Ні темних цяток удалині. Наче буря проковтнула все без залишку.

— Це неможливо, — пробурмотів він. — Це сталося.

Голос Зір'ана прозвучав напрочуд спокійно.Саме тому від нього стало ще страшніше. Патрік повільно повернувся навколо себе. Куди не глянь — пісок.

Попереду пісок. Позаду пісок. Ліворуч. Праворуч. До самого обрію. Без дороги. Без орієнтирів. Без жодної живої душі. Уперше від початку подорожі він по-справжньому зрозумів, наскільки величезною є пустеля. І наскільки маленькими були вони.

— У нас хоч щось залишилося? — тихо запитав він.

Зір'ан опустив погляд на порожні руки. Потім похитав головою.

— Меч.

Патрік нервово засміявся. Коротко. Майже істерично.

— Чудово. Якщо захочемо померти від спраги, принаймні будемо добре озброєні.

Зір'ан нічого не відповів. Він дивився на обрій.Туди, де сонце вже поволі схилялося до заходу. І від цього мовчання Патріку стало ще моторошніше. Бо вперше за весь час знайомства рудий не мав жодного плану. Лише пустелю перед собою. І нескінченну дорогу, якої вони більше не знали.

Ніч спустилася безжально. Вона не принесла ні полегшення, ні спокою. Лише темряву. Зорі висіли над пустелею холодні й далекі. Чужі. Тут усе було чужим. Пісок. Вітер. Небо. Місце, де ніщо не росло і ніщо не жило довго.

Зір'ан лежав біля каменя, загорнутий у плащ. Його подих став важким і нерівним. Гарячка не відступала. На шкірі темнів свіжий опік від браслета, а шкіра здавалася неприродно блідою навіть у срібному місячному світлі.

Він не спав. Лише блукав десь між сном і маренням. Іноді щось шепотів. Якісь слова незнайомою мовою. Іноді називав дерева.Тонкі срібні верби. Старі дуби. Ясени. Наче боявся забути їхні імена. Наче тримався за них з останніх сил.

Патрік сидів поруч. У флязі залишилося зовсім трохи води. Він намочив край тканини й обережно провів по гарячому чолу Зір'ана. Той навіть не прокинувся. І від цього стало страшніше. Здавалося, рудий повільно розчиняється у цій пустелі. Наче кожна година забирає від нього щось невидиме. Не лише сили. Щось більше.

Патрік опустив голову.

— Це все через мене...

Слова зірвалися самі. Тихо. Майже пошепки.

— Якби не я, ти б зараз не був тут.

Зір'ан не ворухнувся. Лише здригнулися вії.

— Ти взагалі не мав сюди потрапити.

Патрік провів долонею по обличчю. Воно було вкрите пилом. Як і все навколо.

— Я хотів утекти. Хотів усе змінити. Думав, якщо вирвуся з палацу, то зможу щось виправити... Зможу врятувати тебе. Врятувати себе..

Він гірко всміхнувся.

— А тепер навіть не знаю, як витягти нас звідси.

Його погляд упав на браслет. Проклятий метал тьмяно блищав у темряві. Патрік обережно торкнувся його. Потягнув. І одразу ж почув шипіння. Браслет розжарився. Зір'ан сіпнувся уві сні й болісно застогнав.

— Трясця...

Патрік миттєво відсмикнув руку.

— Пробач.

Відповіді не було. Лише важке дихання. І тиша пустелі. Патрік підняв очі до неба. Навколо не було ні вогню, ні людей, ні навіть звуків. Лише вони двоє. І безкрає море піску. Вперше за дуже довгий час йому стало по-справжньому страшно. Не за себе. За Зір'ана. Бо він раптом зрозумів, що може не встигнути. Що одного ранку просто не почує цього важкого дихання поруч. І тоді навколо залишаться тільки пісок.

Вітер.

І сліди, які він рано чи пізно зітре.