Раді Вас бачити!

Ранок був сірим, мов попіл у згаслому вогнищі.

Світло повільно просочувалося крізь руїни стародавнього палацу, ковзаючи по тріснутому мармуру, по вологому камінню, по темних постатях харамів. Повітря стало холоднішим, важким від сирості й диму. Десь у заростях кричали невидимі птахи, і той звук дивно нагадував передсмертний вереск.

Харами збиралися мовчки.

Швидко.

Звично.

Хтось затягував ремені на обладунках, хтось гасив залишки багаття, розгрібаючи попіл чоботом. Метал дзенькав тихо й глухо. Коні нервово били копитами об камінь.

І лише біля полонених завжди знаходився хтось, кому хотілося подивитися довше.

Рудий сидів біля колони з опущеною головою. Мідне волосся спадало на обличчя, приховуючи очі. Його руки були зв’язані грубою мотузкою так туго, що та вже вгризлася в бліду шкіру, залишаючи червоні сліди.

Поруч — принц.

Навіть тепер він виглядав надто чистим для цього місця. Надто правильним. Ідеально вкладене каштанове волосся, тонкі риси, горда постава — ніби не бранець серед розбійників, а юний спадкоємець, який випадково заблукав у брудному світі.

І мовчати він не збирався.

— Вам усім буде кінець! — сипів принц крізь зуби, сіпаючись у мотузках. — Ви навіть не уявляєте, хто я!

— О, почалося знову, — пробурмотів один із харамів.

Інший грубо втиснув шмат тканини принцу до рота, змусивши того задихнутися від обурення.

— Знаємо, знаємо, квіточко, — пирхнув він. — Їси із золотих тарілок і, мабуть, навіть у нужник ходиш із музикою.

Навколо пролунали короткі хрипкі смешки.

Алім вийшов із-поміж колон, поправляючи рукавицю на руці.

— Прилаштуйте його на коня, — кинув він спокійно. — І перевірте вузли. Щоб навіть мріяти про втечу не міг.

Харами рушили виконувати наказ.

І саме тоді один із вартових нахилився до рудого, збираючись підняти його на ноги.

Хлопець повільно підвів голову.

Його очі спалахнули холодним золотом.

Щось у цьому погляді було неправильним.

Нелюдським.

Вартовий насупився — і лише тепер помітив, що мотузка на зап’ясті майже перетерта зсередини.

Наче її довго різали чимось тонким.

Але ж у полоненого нічого не було.

— Стій… — видихнув чоловік.

Запізно.

Рудий рвонувся вперед блискавично.

Кинджал вислизнув із піхов вартового так швидко, що ніхто навіть не встиг збагнути як. Сталь спалахнула в ранковому світлі вузьким срібним полиском.

— Назад! — заревів хтось.

Хлопець рухався, мов загнаний хижак.

Швидко.

Жорстко.

Відчайдушно.

Він ударив одного ліктем у горло, іншому розсік щоку лезом. Кров бризнула на білий камінь. Харами кинулися до нього з усіх боків, але рудий вислизав між ними майже неприродно легко, наче тіло не мало ваги.

Його волосся палало в сірому світанковому світлі, мов вогонь серед попелу.

Та їх було забагато.

Шестеро.

Семеро.

Кільце зімкнулося навколо нього.

І тоді вперед ступив Алім.

Його очі потемніли.

Він коротко промовив щось старою мовою — різко, уривчасто, мов удар ножа.

Повітря завібрувало.

Над його долонею спалахнув вогняний знак.

Яскравий.

Палаючий.

Символ завис у повітрі лише на мить — а тоді рвонув уперед.

Удар магії врізався в тіло рудого так, що того буквально жбурнуло на камінь.

Хлопець скрикнув уперше.

Коротко.

Задушено.

Його спина вигнулася дугою, пальці судомно стиснули кинджал, а з-під повік бризнули золотаві іскри, немов полум’я проривалося зсередини.

Кинджал дзенькнув о камінь.

Повітря запахло паленим.

Кілька харамів мимоволі відступили.

— Тварюка… — прошепотів хтось. — Він навіть не людина.

Рудий лежав на камені, важко дихаючи.

Його волосся розсипалося по землі, груди повільно здіймалися, а на блідих руках проступали темні лінії — тонкі, схожі на тріщини в мармурі.

І саме тоді вперед вийшов Зайн.

Він усе ще був блідий після нічної пригоди, але тепер у його очах жевріла інша річ.

Злість.

І щось слизьке, отруйне.

Він ковтнув і заговорив голосніше, щоб чули всі:

— Він… — Зайн ткнув пальцем у рудого. — Учора вночі він намагався мене звабити.

Табір миттєво стих.

Навіть принц перестав сіпатися.

— Шепотів мені щось… дивився… — голос Зайна затремтів, але він продовжив, дедалі впевненіше. — Хотів, щоб я його розв’язав. А потім намагався втекти. Я ледь урятувався.

Декілька харамів переглянулися.

Хтось сплюнув.

Хтось тихо вилаявся й відступив ще далі від рудого.

Наче слова Зайна лише підтвердили те, що вони й так уже починали підозрювати.

Що ця істота — не просто бранець.

І навіть не людина.

А щось значно старіше.

І значно небезпечніше.

Розділ 6 В дорозі

— Відплати йому, — кинув один із харамів, крутнувши в пальцях ремінець. — Прив’яжи до сідла. Але не верхи. Нехай іде поруч. Пішки.

— Гіллястим корінням уперед, — хмикнув інший. — Може, дорога йому трохи зламає ту гордість, що не вміщується в грудях.

Сміх прокотився караваном — короткий, хрипкий, злий.

І за кілька миттєвостей це сталося.

Мотузки вп’ялися в зап’ястки.

Рудого ривком підняли на ноги й жорстко прив’язали до сідла Аліма так, що кожен крок коня змушував його йти поруч — у пилюці, під сонцем, без права на падіння, без права на зупинку.

Принц у цей час сіпнувся, щось нерозбірливо промимрив крізь затиснутий рот.

І знову — сміх.

— Не хвилюйся, ваша світлість, — кинув хтось із харамів. — Скоро вас обох зважать на ринку. Разом навіть дорожче вийдете.

Алім їхав попереду.

Рівно.

Впевнено.

Його обличчя було спокійним до неприродності. Жодного руху зайвого м’яза. Лише очі — темні, зосереджені, уважні.

І десь глибше, під цією холодною оболонкою, повільно жила думка:

Хто ти такий?..

І чому навіть тіні поруч із тобою поводяться так, ніби бояться світла?

Сонце підіймалося вище.

Пекуче.

Безжальне.

Небо над пустелею здавалося розпеченим металом, що от-от розколеться.

Караван рухався повільно, залишаючи за собою довгу смугу пилу, яка одразу ж розчинялася у повітрі, ніби й не існувала.

Принц їхав зв’язаний, але випроставши спину так, ніби сам факт падіння був для нього неможливим.

Підборіддя — високо.

Погляд — отруйний.

Кожен його жест кричав про помсту, навіть якщо рот був затиснутий тканиною.

А поруч ішов він.

Рудий.

Той, кого вже встигли охрестити потворою.

Його руки були зв’язані за спиною, тіло жорстко прив’язане до сідла. Він не мав права відставати — і не мав права випередити. Лише рівний, болісний ритм кроків по розпеченому піску.

Сонце різало шкіру.

Вітер приносив дрібний пісок, що обпікав обличчя, мов голки.

Та він не просив води.

Не спотикався.

Не видавав звуку.

Лише дихання ставало дедалі важчим — і вологіший блиск повільно зникав із очей, залишаючи там щось каламутне, майже неприродне.

— Диви… — хмикнув один із харамів. — І досі не зламався.

— Не всі ламаються однаково, — буркнув інший. — Деякі просто тріскаються всередині.

Алім не озирнувся.

Лише коротко кинув:

— Сонце бере всіх. Навіть тих, хто думає, що зроблений із каменю.

Коли день почав хилитися до вечора, караван дістався руїн стародавнього міста.

Колись тут були арки, храми й мармурові тераси. Тепер — лише напівзасипані піском колони, розламані сходи й тіні, що западали між камінням, як залишки чужої пам’яті.

Тут повітря ставало іншим.

Наче саме місце пам’ятало смерть.

Принца грубо кинули під стіну, але дали води — рівно стільки, щоб не впав у непритомність.

Він випив і зневажливо відвернувся, навіть не глянувши на тих, хто його тримав.

Потвора лежав на боці — обличчям у пісок. Гарячі пісчинки прилипли до губ і вій, а з рота повільно сочилася кров, темна й густа, ніби сама пустеля приймала його в себе.

Йому не дали нічого.

Навіть ковтка води.

Навіть права попросити.

Патріку стало шкода хлопця.

Це відчуття було чужим, майже неприродним для нього — зазвичай він не затримував погляду на інших довше, ніж потрібно. Але зараз щось неприємно ворухнулося всередині, мов тонка тріщина по холодному каменю.

— Дайте йому води, — раптом різко сказав він. — Ви що, не бачите, що він помирає?

Харами переглянулися.

Кілька посмішок — кривих, лінивих.

— Нічого з ним не станеться, — кинув Зайн.

У його голосі ще жила образа, стара й гнила, з учорашньої ночі.

Погляд, спрямований на рудого, був важким, липким.

Патрік зневажливо стиснув губи.

— Якщо так переймаєшся — напій його сам, — байдуже кинув Алім, навіть не відриваючи погляду від руїн попереду.

Він не хотів тіла. Мертве тіло — це зайві проблеми. Особливо таке.

Зайн неохоче розв’язав Патріку руки й кинув йому флягу.

Метал тихо дзенькнув.

Харами не розслабилися ні на мить — навпаки, напруга в повітрі стала густішою. Вони спостерігали уважно, як хижаки, що чекають помилки.

Принц зробив крок уперед.

Він нахилився до рудого й обережно підніс флягу до його потрісканих губ.

— Тихо… лише ковток, — прошепотів. — Інакше ти не витримаєш.

На мить здавалося, що все обійдеться.

Пісок, вітер, важке дихання.

І раптом — вибух руху.

— Ти що робиш, гнидо?!

Фляга вилетіла з рук, вода розлилася по гарячому піску й одразу зникла, ніби її й не було.

Зайн уже стояв поруч.

Його поява була різкою, як удар батога.

Очі — темні, розпечені, без жодної тіні сумніву.

— Він… він просто… — почав Патрік.

Але Зайн не слухав.

Удар прийшов коротко.

Жорстко.

Без зайвого руху.

Патрік упав навзнак, ковзнувши по піску, й на мить повітря вибило з грудей.

— Ще раз торкнешся — і руки тобі більше не знадобляться, — холодно кинув Зайн, не дивлячись на нього.

Потім різко обернувся до рудого.

— А ти… — його голос став тихішим, але від цього лише небезпечнішим, — дякуй, що я тебе зараз не добив.

Удар ногою прийшов одразу.

Глухий.

В живіт.

Полонений згорнувся, але не видав звуку — лише зціпив зуби так, що на щелепі виступили жили, і повільно відвів погляд убік, ніби вирішив, що навіть біль не вартий реакції.

Патрік повільно підвівся.

Витер кров із губ рукавом.

І нічого не сказав.

Лише подивився на Зайна з-під лоба — довго, уважно.

І в цьому погляді вже не було випадковості.

Лише холодне, тихе запам’ятовування.