Раді Вас бачити!

Постать у синьо-срібному камзолі зупинилася посеред галявини перед руїнами. Вершник крутнув коня на місці й гукнув у темряву — голосний, дзвінкий, надто самовпевнений:

— Хей! Агов! Я знаю, ви тут. Покажіться. Духи древніх руїн

Алім скривився, не виходячи з тіні. Голос принца різав тишу, наче срібний кинджал. Юнак був молодший за рудого бранця — тендітний, майже крихкий, але з тією самою небезпечною красою. Чорне хвилясте волосся спадало на плечі, карі очі горіли гострим, розумним вогнем, а чітка лінія щелепи й високі вилиці робили його обличчя занадто аристократичним для такого місця.

Зухвалий. Але не дурень.

— Мовчіть, Ваша Високосте, — прошипів сивий слуга, хапаючи поводи його коня. — Тут справді небезпечно...

— Небезпечно? — Патрік усміхнувся кутиком вуст, але очі лишалися холодними й настороженими. — Я — принц Патрік, син Ларрегона. Хто тут наважиться мене торкнутися?

Алім дав знак.

З темряви, мов привиди, безшумно виступили харами — озброєні, злагоджені, з поглядами хижих псів, що вже відчули запах золота. Слуга розвернув коня й кинувся тікати, навіть не озирнувшись. Патрік смикнувся, намагаючись вихопити кинджал, але рух вийшов занадто повільним, занадто шляхетним.

Його схопили миттєво.

Руки вивернули за спину з професійною жорстокістю. Хтось затулив рот щільною тканиною, придушивши прокляття. Принц пручався мовчки, люто, але без паніки — лише очі палали холодною, розрахунковою ненавистю.

Алім підійшов ближче. Повільно оглянув полоненого — від розпатланої шевелюри,що в променях сонця сяяла міддю до тонкої шиї, що напружено пульсувала під пальцями харамів. Гарний. Дуже. Молодший, делікатніший за рудого, але з тією самою рідкісною, дорогоцінною вродою.

— Ну що ж… — протягнув Алім низьким, майже ласкавим голосом. — Гарненький. І язик гострий. Це може бути проблемою… або додатковою ціною.

Один із харамів кивнув у бік рудого юнака, який досі лежав без тями між колонами, зв’язаний, з головою, що безвільно схилилася набік. Навіть непритомний він здавався занадто досконалим — мов сплячий янгол, якого випадково впустили в пекло.

— А з цим що? Він… не звичайний.

Алім знизав плечима, але в очах блиснув холодний розрахунок.

— Неважливо, хто він. Тепер він — товар. І товар дорого коштує. За обох заплатять добре. Один — за замовленням. Другий… — Алім дозволив собі коротку, хижу посмішку, — стане приємним бонусом.

Харами не били. Не знущалися. Вони працювали швидко й діловито — як люди, що знають справжню ціну краси. Міцні мотузки вп’ялися в зап’ястя й щиколотки обох юнаків. Рудого підняли першим. Голова його безвільно гойднулася, коли його перекинули через сідло, наче мішок із коштовним шовком. Патріка зв’язали щільніше — він усе ще пручався, намагаючись вкусити руку, що затуляла йому рот.

Вітер колихнув листя над руїнами, несучи далекий, солодкий аромат цвіту. Немов давні стіни шепотіли попередження, яке ніхто не збирався слухати.

Ліс Тридев’ятого королівства не був звичайним. Стовбури дерев — масивні, вивернуті, обвиті мохом, що світився ледь помітним зеленим сяйвом. Пахло вогкою землею, свіжою хвоєю й чимось ще диким, стародавнім, майже забутим. Сонце вже хилилось до обрію, і тіні ставали густішими, глибшими, наче хтось заливав ліс чорнилом.

Харами ж не зважали на красу. Вони не дивилися вгору, на тонкі шпилі сосон, не слухали пташиного співу. Вони були як вовки нюхали повітря, слухали землю, ловили кожен шурхіт, кожен потріск гілки.

За кілька годин загін зупинився на невеликій галявині, захищеній кам’яними виступами. Там і розбили табір. Коней поставили в коло. Вартових виставили миттєво. Полонених жбурнули біля вогнища, попередньо прив’язавши кожного до стовбура дерева.

— Цієї ночі не посплять, — кинув хтось і засміявся.

Алім же сидів трохи осторонь, дивився на вогонь і мовчав. Його погляд раз по раз повертався до рудого хлопця. Він досі не приходив до тями. Але щось у ньому не давало спокою. Харами відчували небезпеку, хоч і не могли сказати точно чому.

Ніч у лісі стояла тиха, лише багаття потріскувало, кидаючи тіні на обличчя харамів, мов полум’я шепотіло їм давні пісні про кров і здобич.

Та ось… щось змінилося.

Алім відчув це першим. Немов повітря стало густішим, ніби саме ліс затамував подих. Він повів поглядом і зупинився на рудому.

Той відкрив очі.

Вони світилися. Не яскраво, але в темряві це було видно блакитний вогонь, глибокий і спокійний, немов весняне небо над прірвою. Бранець поворухнув головою, роздивляючись навколо, ніби не розуміючи, що трапилось, а потім перевів погляд на Аліма. Їхні очі зустрілись.

І Алім збагнув: не помилився. Це не людина. Перед ним — щось древнє, прекрасне і небезпечне. Краса цього створіння була майже болісною, вона притягувала, гіпнотизувала… Та харам лише спокійно підвівся.

— Ти отямився, — мовив він, наближаючись. Його голос був твердим, з металом у кожному слові.

Хлопець не відповів. Він просто дивився. Тоді, повільно, але владно, мов король, що звертається до підданого, він заговорив:

— Розв’яжи мене.

Голос його був низький, глибокий, такий приємний, що змусив би тремтіти шкіру. Майже пісня, і в цій пісні крилася влада. Хтось із харамів, що сиділи ближче, мимоволі сіпнувся, але Алім навіть не моргнув.

— Добре намагаєшся, — сказав він рівно. — Але я не з тих, кого можна зламати голосом. Ми — харами. Наш кров — пісок і вогонь. І наші матері співали нам колискові мовою джинів.

Він витяг з піхов кинджал. Лезо було вигнуте, як посмішка хижака, виблискувало вогнем. Руків’я — чорне срібло, а по лезу тяглися стародавні символи, які ледь пульсували червоним.

Хлопець перевів погляд на зброю, і вперше в його очах промайнув ледь помітний страх.

— Ти не людина, — сказав Алім. — І я не питаю, хто ти. Мені не важливо. Але послухай добре. Якщо спробуєш чинити опір… ця річ, — він торкнувся пальцем леза, — знищувала таких, як ти. Не швидко. Але дуже боляче.

Не відводячи погляду, він нахилився й повів лезом по зап’ясті полоненого. Рух був легким, майже ніжним, але реакція — миттєва. Рудий здригнувся. Рана була дрібною, та біль — нестерпний. Його очі звузились.

— Відчуй, — прошепотів Алім. — Це — тільки початок.

Хлопець мовчав. Але в його погляді вже не було ні зверхності, ні спокою. Лише уважне, пронизливе вивчення — так хижак дивиться на іншого хижака, оцінюючи силу.

Алім усміхнувся самими куточками вуст.

— Ми тебе не вб’ємо. Поки що. На ринку ти будеш на вагу золота. Навіть більше. Хочеш ти того, чи ні.

Він встав і повільно відійшов назад до вогню, залишаючи рудого самого, прив’язаного, з пульсуючим болем у зап’ясті та з новим розумінням: ці люди — не звичайні мисливці. Це — справжні демони у плоті.