Раді Вас бачити!

Зайн уже заніс руку для удару — різко, з тією отруйною впевненістю, що народжується після страху.

Але так і не встиг опустити її.

Він завмер.

Наче щось невидиме, холодне й надто реальне повільно ковзнуло по його шиї — не торкаючись, але залишаючи після себе відчуття леза, що вже там.

Дихання збилося.

Пальці сіпнулися в повітрі.

— Досить, — спокійно сказав Алім.

Він підвівся повільно, без поспіху — так, ніби весь цей хаос уже давно був для нього передбачуваним.

— Товар є товар.

Його погляд, темний і проникливий, ковзнув по рудому, а тоді зупинився на Патріку.

— Яким би норовливим він не був — ціну має. Мертвий він нічого не вартий. Залиш емоції на ніч, Зайн. Витруси їх із піску, якщо так свербять.

Зайн скрипнув зубами.

Він опустив погляд і відступив на крок, ніби сам факт підкорення залишав на язику гіркий присмак.

Навколо стояла тиша.

Харами не сперечалися вголос, але в повітрі відчувалося невдоволення — стримане, щільне, як пісок перед бурею. Вони вже отримали частину здобичі. А тепер їм наказували берегти те, що хотілося зламати.

Алім розвернувся трохи вбік.

— Напоїти, — кинув він. — Обох.

— Ти серйозно? — не витримав молодший харам. — Та хай би здохли. Без них тільки простіше буде.

Погляд Аліма зупинився на ньому.

Повільно.

Наче витягував із повітря саме право на існування цього запитання.

— Ти хочеш мені перечити?

— Ні… я просто…

— Ні, — урвав Алім. — Більше ніяких “просто”.

Він зробив крок уперед.

Ледь помітний.

Але цього вистачило, щоб простір навколо ніби стиснувся.

— Або ти виконуєш накази. Або я залишу тебе серед пісків із розтятим язиком. І подивимось, скільки твого “просто” вистачить без води.

Тиша впала миттєво.

Навіть вітер, здавалося, пригас.

Молодий харам опустив очі.

— Зрозумів… ватажку.

— Добре.

Алім розвернувся.

— Зв’язати обох. Кинути в тінь. Не надто туго.

Пауза.

— Вони ще потрібні живими. Купці платять за красу. Не за мертвечину.

Наказ виконали одразу.

Швидко.

Відпрацьовано.

Принца знову скрутили, — він сіпнувся, але його вже відтягували вбік, у тінь зруйнованої арки.

Поруч кинули й рудого.

Він не пручався.

Лише сів важко, приймаючи воду, яку нарешті піднесли до його потрісканих губ.

Кілька ковтків.

Повільних.

Важких.

 Погляд його не втратив блиску — навпаки, він ставав глибшим, темнішим, ніби вода лише розбудила щось, що мало б залишатися сплячим.

Він не подякував.

Лише дивився.

Просто дивився — спокійно, рівно, з тією холодною тишею, від якої у одного з харамів непомітно здригнулися плечі.

Невдовзі над пустелею спустилася ніч.

Темна, густа, мов чорний шовк.

Вогнище тихо потріскувало.

Іскри здіймалися вгору й танули в темряві.

Пісок швидко холонув після денного жару, і нічне повітря ставало різким, майже зимним.

Харами спали просто на землі, загорнувшись у темні покривала. Хтось бурмотів уві сні, хтось стискав руків’я шаблі навіть крізь сон. Коні нервово фиркали десь у мороці.

Лише Зайн аль-Халід не спав.

Він стояв на варті біля напівзруйнованої арки — нерухомий, мов висічена зі старого каменю статуя. Лук висів за плечем, кинджал поблискував на поясі.

Та його погляд раз по раз повертався до двох зв’язаних постатей у тіні храму.

Патрік не спав теж.

Його очі блищали в напівтемряві уважно й холодно.

Він давно помітив ці погляди.

Зайн дивився на нього не так, як дивляться на ворога.

І не так, як на товар.

У тому погляді було щось інше — жадібне, голодне, майже хиже.

І водночас — слабке.

Наче сам Зайн ненавидів себе за те, куди знову тягнулися його очі.

Патрік ледь помітно усміхнувся.

Повільно видихнув, дозволяючи тиші розтягнутися між ними.

— Ну й нічка… — прошепотів він тихо, ніби самому собі.

Але достатньо голосно, щоб його почули.

Зайн одразу насторожився.

— Не спиш?

— А як тут заснеш? — Патрік трохи повернув голову, й місячне світло ковзнуло по його обличчю, підкреслюючи тонкі риси. — Холодно. Мотузки ріжуть руки. Та й охоронець у нас занадто пильний…

Його голос став м’якшим.

Тихішим.

Небезпечно теплим.

— Гріх таким не помилуватися.

На губах майнула легка усмішка.

Погляд із-під напівопущених вій ковзнув по Зайнові повільно, майже ліниво.

І цього виявилося достатньо.

Зайн рушив ближче.

Повільно.

Наче сам не помітив, як зробив перший крок.

— Замовкни, — буркнув він.

Та голос уже не звучав упевнено.

— А як інакше грітися? — тихо засміявся Патрік. — Розмови — єдине, що мені залишили. Хіба тобі не нудно стояти тут самому?

Вітер ворухнув його волосся.

Комір сорочки трохи розійшовся, відкриваючи бліду шкіру ключиць.

Зайн ковтнув.

Його погляд ковзнув нижче — по шиї, по тонкій лінії грудей, по зв’язаних руках.

Красивий.

Надто красивий для бранця.

І це дратувало майже так само сильно, як притягувало.

— Ти занадто багато говориш для людини в мотузках, — хрипко кинув він.

— А ти занадто уважно слухаєш.

Між ними зависла тиша.

Напружена.

Гаряча попри холод ночі.

Десь далеко завив вітер, проходячи крізь порожні арки старого міста, і на мить здалося, ніби руїни шепочуться між собою чужою, давно мертвою мовою.

Патрік повільно нахилив голову.

— Скажи… — його голос став майже оксамитовим. — Ти завжди так дивишся на тих, кого ведеш продавати?

Зайн різко стиснув щелепи.

Його пальці мимоволі ковзнули до руків’я кинджала.

Наче він сам не розумів, чого хоче більше — вдарити цього нахабного принца…

Чи підійти ще ближче.