Раді Вас бачити!

Вони рушили ще до світанку — коли небо над пустелею палало глибоким кобальтом, а пісок під ногами верблюдів залишався холодним. Даххан їхав попереду, прямий і незворушний, загорнутий у білу накидку з високим коміром. За ним трималися Патрік і Зір'ан. Легкі хустки захищали обличчя від пилу.

 Перші поселення з'явилися опівдні. Вони виринали серед безкраїх пісків так раптово, ніби були породженням спеки й марева. Кілька фінікових пальм над колодязем. Низькі глиняні будинки. Кам'яні кола для худоби. Кози, що ліниво блукали між дворами. 

 Селище Хурам лежало в невеликій улоговині, мов жменя світлих перлин, недбало кинутих на попіл. Глиняні стіни зберігали колір землі, вузькі провулки губилися між будинками, а над усім висів легкий запах пилу, гарячого каменю та свіжоспеченого хліба. Мешканці зустрічали подорожніх спокійно, без метушні. Чоловіки піднімали долоню до грудей на знак привітання. Жінки сиділи на пласких дахах, перебираючи зерно або схилившись над вишивкою. Звідкись із глибини селища долинала флейта — тонка, майже примарна мелодія пливла над будинками, змішуючись із криками дітей та меканням кіз.

 Патрік не міг надивитися. Його погляд чіплявся за кожну дрібницю. За старого, що сидів біля входу до мечеті, повільно перебираючи пальцями вицвілий бурштиновий перстень. За дівчинку з медовими очима, яка несла на голові глечик із водою так легко, ніби той нічого не важив. За крамаря, що вклонявся кожному перехожому з такою щирою повагою, наче кожне привітання було маленькою молитвою.

 У цих людях не було розкоші. Не було шовків, золота чи мармуру. Але була гідність. Тиха, вперта краса людей, які навчилися виживати там, де сама земля щодня випробовувала їх на міцність. Патрік ловив себе на тому, що посміхається. Він намагався не думати про шейха котрий залишився в розкішному палаці. Він знову відчув себе вільним. Наче не було полону... Не було приниження і тих пристрасних ночей. Чужих обіймів і вуст, що шепотіли йому про бажання і володіння.

 Зір'ан їхав поруч. Надто зосереджений, надто відсторонений. Погляд його блакитних очей був порожнім. Його думки були надто далеко. Його погляд ковзав по селищу байдуже й водночас уважно, наче він бачив щось недоступне іншим.

 Дитячий сміх, спів флейти, запах свіжого хліба — усе це торкалося його лише краєм. Він дивився на людей, на глиняні будинки, на фінікові пальми над колодязем. І, можливо, бачив зовсім інше. Інше небо. Інші вулиці. Інший дім. Тонкий браслет на щиколотці ховався під тканиною шароварів, але його присутність відчувалася в кожному русі. Невидимий тягар, який неможливо було скинути. Зір'ан мовчав. Вітер ворушив довгі пасма вогняного волосся, а в погляді застигла далека туга, від якої Патріку раптом стало незатишно. Наче частина його супутника залишилася десь дуже далеко звідси. І з кожним днем віддалялася все більше.

 Далі на їхньому шляху постав Касір. Він був більшим за попередні поселення, гучнішим, яскравішим, сповненим руху. Уже здалеку над містом здіймався гомін тисяч голосів. Вузькі вулички збігалися до центрального ринку, мов притоки до великої ріки. Під полотняними навісами кипіло життя. Торговці вигукували ціни на прянощі так співуче, ніби виконували стародавню пісню. У повітрі змішувалися запахи м'яти, кмину, гарячого хліба, вареного молока та диму від жаровень. Усе навколо сяяло барвами. Килими, важкі від візерунків. Кольорове скло, що ловило сонячні промені. Полірована мідь. Шовки, які переливалися на вітрі, наче вода. Картини, глечики, прикрашені коштовним камінням шаблі. Сміх. Жарти. Суперечки. Музика. Саме життя.

Патрік крутив головою на всі боки, намагаючись охопити поглядом усе одразу. Йому здавалося, ніби він потрапив до казки, якій ніколи не судилося народитися в його рідних землях. Та що довше він дивився, то більше помічав інше. Поміж натовпу рухалися раби. Без ланцюгів. Без кайданів. Дівчина, що навколішки мила кам'яну підлогу біля храму. Хлопчик із засмаглим обличчям, який біг за господарем, несучи важкі кошики. Юнак із пакунками за плечима раптом зупинився і на мить зустрівся поглядом із Патріком. Усього одна мить. Але її вистачило. Патрік упізнав цей погляд. Тугу за свободою. Бажання вирватися. Надію, яка ще не вмерла, хоч світ давно зробив усе, щоб її зламати. Таку саму, яку колись бачив у власному відображенні.

 — Це країна дзеркал, — тихо промовив Даххан. Наче прочитав його думки. — Тут розкіш живе поруч із рабством. Мудрість — поруч із безумством. Милосердя — поруч із жорстокістю. І найгірше те, що більшість уже не здатна відрізнити одне від іншого.

 Патрік мовчки подивився на юнака, який знову рушив слідом за господарем і невдовзі зник у натовпі. Поруч сидів Зір'ан. Він теж дивився на місто. Та, на відміну від Патріка, в його погляді не було захоплення. Лише тиха втома. Ніби весь цей гамір, усі барви й запахи долинали до нього здалеку, крізь товщу води.

 Вітер ворушив його вогняне волосся, а блакитні очі залишалися незвично порожніми. Касір жив, сміявся, торгував і співав. А Зір'ан дивився кудись далі за нього. Туди, де залишився дім. ---

 Після Касіра вони минули ще кілька поселень. Що далі на південь, то рідше траплялися люди. Дороги ставали порожнішими, а розмови — коротшими. Даххан майже не говорив. Лише інколи зупинявся біля колодязів чи караван-сараїв, перемовлявся зі старійшинами, стискав їхні руки й відходив із дедалі похмурішим виразом обличчя.

 Минали дні. І поступово ставало зрозуміло — вони наближаються до місця, де закінчується влада шейха. До межі. До земель, про які люди воліли говорити пошепки. Одного вечора вони зупинилися в останньому великому поселенні перед кордоном. Тераса їхнього притулку виходила на широку долину. Над головами шуміла виноградна лоза, а сонце повільно тонула в багряних пісках. Саме тоді Даххан заговорив першим. 

 — Далі починаються її володіння. Він дивився на обрій. — Цариці Ассумари. На мить запала тиша. — Люди бояться її. І водночас шанують. Кажуть, у її жилах тече кров джинів. Вона говорить усіма мовами світу і бачить сни чужих людей. Він криво посміхнувся. — Кажуть багато чого. Даххан провів пальцем по краю чаші. — Кажуть, чоловіки самі йдуть до її покоїв. А вранці від них залишається лише попіл. Вітер пронісся над долиною. — Кажуть, тих, хто наважився відмовити їй, пустеля ковтає без сліду.

 Патрік мимоволі переглянувся із Зір'аном. Той сидів нерухомо, опустивши погляд на темніючий обрій. Даххан помовчав ще трохи. Потім тихо додав:

 — Я проведу вас до Межі. Його голос став серйозним. — Але далі не піду. 

 — Чому? — запитав Патрік.

 Даххан підняв очі на захід сонця.

 — Бо за Межею ходять лише ті, хто вже нічого не боїться.