Раді Вас бачити!

На п'ятий день подорожі поселення майже зникли. Спочатку траплялися поодинокі хутори. Потім — самотні колодязі біля дороги. Потім зникли й вони. Земля під ногами верблюдів ставала дедалі сухішою і потрісканою, наче стара шкіра. Зелені меншало з кожною милею. Спершу зникли поля. Потім дерева. Згодом навіть колючі чагарники перестали чіплятися за життя. Іноді на обрії ще з'являлися села. Та вони більше скидалися на привидів самих себе.

Похилені будинки. Потріскані стіни. Люди виходили проводжати караван мовчки. В їхніх очах не було цікавості. Лише втома. Стара, глибока втома місця, яке світ давно забув.

Патрік усе частіше ловив себе на тому, що озирається назад. Ніби сподівався побачити зелену смугу життя, яку вони залишили позаду. Та позаду залишалися тільки пісок і небо. Навіть кольори поступово тьмяніли. Золото пісків ставало попелястим. Синява небосхилу — блідою і вимитою. Наче сама пустеля поволі поглинала світ.

На заході шостого дня вони побачили руїни. Спершу на горизонті виросли темні обриси стін. Потім із піску почали проступати арки, колони й уламки веж. Колись тут стояло велике місто. Про це свідчили широкі вулиці, напівзасипані площі та залишки будівель, які навіть у смерті не втратили величі. Білі камені все ще виблискували під останнім сонцем. Подекуди на стінах збереглися сліди кольорової мозаїки. Можна було уявити фонтани, що колись дзюрчали тут, багатолюдні ринки, процесії під різнокольоровими прапорами.

Тепер залишилися лише руїни, і вітер. Він гуляв між обваленими арками, пронизував порожні вікна й співав у тріщинах каменю так, ніби оплакував давно загиблих мешканців.

— Руїни Ум'Харі... — пробурмотів Даххан, проводячи рукою по напівзасипаній плиті з вицвілим написом. — Хтось колись називав це місце домом.

Його голос загубився серед каміння. Ніхто не відповів. Патрік озирнувся на Зір'ана.

Останніми днями той майже не розмовляв. І тепер виглядав ще гірше. Його шкіра зблідла, а під очима залягли тіні. Він рухався повільно, наче кожен крок вимагав зусилля. Погляд ковзав по руїнах, але ніде не затримувався. Наче він дивився не на місто. І навіть не на цей світ.

— Щось не так? — тихо запитав Патрік.

Зір'ан похитав головою.

— Нічого.

Голос прозвучав глухо. Майже безбарвно. Та Патрік не повірив. Під краєм шароварів на мить майнуло тьмяне світло. Браслет. Тонке срібло ледь помітно світилося, ніби всередині металу жевріло приховане вугілля.

Зір'ан ледь помітно здригнувся. Усього на мить, але Патрік помітив. Як і напруження в плечах. Як і тремтіння пальців. Як і втому, яка з кожним днем ставала все важчою.

Довгий час вони мовчали. Лише вітер свистів у порожніх вікнах. Нарешті Зір'ан заговорив сам.

— Вітер тут... не той.

Патрік підняв голову. Зір'ан дивився кудись у темряву між руїнами.

— Земля мовчить, — тихо сказав він. — Але не спить.

Від цих слів по спині пробіг холодок.

Табір вони розбили серед руїн старого храму, де ще вцілів шматок даху й частина кам'яної підлоги. Коли спалахнув вогонь, морок навколо відступив лише на кілька кроків. Далі починалася темрява. Густа. Терпляча. Майже жива. Наче вона чекала. Зір'ан сидів трохи осторонь від вогнища.

До їжі він так і не доторкнувся. Полум'я відбивалося в його блакитних очах, але погляд залишався далеким. Дуже далеким.Наче душею він уже був не серед руїн Ум'Харі, а в якомусь іншому місці, куди не міг повернутися.

Даххан повільно сьорбнув густий напій із молока та спецій. Полум'я відбилося в його темних очах. Якийсь час він мовчав, ніби прислухаючись до вітру, що гуляв серед руїн. Потім поставив чашу на камінь і заговорив:

— Ці місця пам'ятають інше життя.

Його голос звучав низько й сухо.

— Колись Ум'Харі було одним із найбагатших міст півдня. Тут жили мудреці й поети. Торгівці пахощами й злодії, яких ніхто не міг упіймати. Тут співали пісні, що тривали до світанку, а жінки танцювали так, що сам місяць затримувався над містом довше, ніж належало.

Вітер свиснув у проломі старої арки.

— Та сталося те, що рано чи пізно стається всюди, де гордість виростає вищою за вежі. А заздрість не має меж.

Даххан дивився у вогонь.

— Цариця Ассумара забажала не лише влади, але й безсмертя і вічної молодості. І тоді вона вирішила підкорити одного з марідів.*( Джин вищого порядку)

Він криво посміхнувся.

— Не служити йому. Не домовитися з ним. Підкорити.

На мить запала тиша.

— Але той джин був не з вогню і не з піску. Його створили сили значно старіші. Кажуть, він був зітканий із самого часу. Він був охоронцем джерела Нурейн, вода котрого дарує вічну молодість. І тоді цариця Ассумара застосувала древнє закляття і полонила маріда.

Патрік мимоволі підсунувся ближче до вогню.

— Але все має свою ціну.

Даххан повільно похитав головою. Полум'я потріскувало між ними.

— І після цього все почало згасати. Джерела, що забезпечували місто водою зникли.

Його голос став тихішим.

— Криниці висихали. Дерева переставали родити. Діти народжувалися все рідше.

Він провів пальцем по краю чаші.

— Люди забували пісні. Потім — молитви. Потім — власні імена.

Вітер знову пронісся руїнами. Десь у темряві впав камінь.

— А тоді місто померло. Цариця Ассумара перетворилася в жорстоку демоницю котрою лякають дітей і мандрівників які наважаться перетнути кордон її земель.

Ніхто не відповів.

Даххан довго мовчав, дивлячись у полум'я. Потім додав:

— Але деякі речі не вмирають разом із містами.

Його погляд ковзнув до темних арок за межами світла.

— Старі люди кажуть, що тут досі блукають тіні. Вони ходять вулицями, яких більше немає. Шукають будинки, що давно стали піском.

Він говорив майже пошепки.

— Особливо вночі.

Патрік мимоволі озирнувся. За колом світла лежали самі руїни й темрява, але чомусь цього виявилося достатньо, щоб відчути холод.

Зір'ан не поворухнувся. Він сидів трохи осторонь від вогню, опустивши голову. Полум'я торкалося його обличчя мідними відблисками, але погляд залишався далеким і відстороненим. Наче слова Даххана долинали до нього здалеку.

— Є ще одна історія, — раптом промовив Даххан.

Його голос став ще тихішим.

— Про жінку.

Вітер завмер, або Патріку так здалося.

— Кажуть, вона була надто вродливою для смертної. Ніхто вже не пам'ятає її імені. Його стерли піски, час і людська пам'ять.

Даххан примружився, вдивляючись у темряву.

— Але її голос залишився.

Він обережно поклав руки на коліна.

— Інколи його чують чоловіки, які заснули під відкритим небом.

Патрік відчув, як по спині пробігли мурашки.

— Кажуть, вона приходить у подобі того, кого вони люблять найбільше.

Полум'я тихо затріщало.

— А вранці біля їхніх лежанок знаходять лише попіл.

Даххан підняв очі.

— І дивну усмішку на тому місці, де колись було обличчя.

Він більше нічого не додав. Лише натягнув ковдру на плечі й ліг біля вогню. Розмова закінчилася. Та сон не приходив. Патрік дивився на руїни, що губилися в темряві. На чорні провали арок. На мовчазні обриси зруйнованих стін. Поруч сидів Зір'ан. Нерухомий мов статуя.

Вітер шепотів серед каміння, ніби справді когось шукав, а пісок збер

ігав тепло мертвих сторіч. Наче руїни Ум'Харі пам'ятали все; кожен погляд, Кожну клятву. Кожен злочин. Кожне кохання. І кожну смерть, що колись зустрічала тут світанок.