Раді Вас бачити!

Вечір наступав повільно, ніби саме місто не хотіло відпускати денне тепло. Сонце зависло над дахами з глини й каменю, заливаючи все довгими тінями та мідяним світлом. У повітрі літали солодкуваті пахощі — суміш жасмину, гарячого піску, пряного диму і шкіри верблюдів.

У внутрішньому дворі, за завісами з червоного шовку, слуги готували все для відправлення. Хтось збирав подорожні подушки, інші несли розшиті намети. Шепотілися, поспішали. Раби-нубійці заспокоювали невгамовних коней. А біля відкритого басейну з зеленкуватою водою стояли двоє.

Зір’ан — спокійний, мов тінь. Його викупали в пелюстках троянд і обгорнули у легкий одяг із тонкої, мов дим, тканини кольору смарагда. На шиї — просте срібне намисто, а на щиколотці все ще той самий браслет. Обличчя — мов вирізане з мармуру, лиш очі, холодні й чисті, рухались, фіксуючи кожну дрібницю.

Поруч Патрік — не такий спокійний, хоча й намагався триматись. Його одягнули у білу туніку з блакитним оздобленням. Волосся злегка намастили маслом, а на зап’ясті пов’язали нитку із талісманом — знак, що він тепер “належить” комусь важливому. Виглядав він усе ще як принц, але принц у клітці.

Вони не розмовляли. Усе довкола нагадувало виставу, в якій вони — мовчазні учасники.

Нарешті настала мить — їх повели через головний двір, де вже стояв паланкін: закритий, оббитий шовком, із золотими візерунками та віконцями, затягнутими вуаллю. Його охороняли шість озброєних вершників. Біля дверцят чекав євнух у чорному з червоним поясом — він перевіряв, щоб усе було належно.

— Сідайте. Шейх не любить чекати, — промовив тихо.

Патрік на мить зупинився. Але Зір’ан уже ступив усередину — граційно, не вагаючись, як той, хто йде у вир без страху. Патрік зітхнув і пішов за ним.

Паланкін захитався, коли носії підняли його. Вуаль заколихалась, за нею майнули зорі, що вже почали з’являтись на східному небі.

Десь далеко, вулиці Караван – сарая ще жили нічним базаром — з піснями, лютнями, ароматами халви й кориці. Але в цій шовковій коробці було тихо. Тільки шелест тканини, дихання поруч, і пульсуюче знання — щось насувається. Велике. Небезпечне. Неминуче.

Караван рухався крізь ніч, немов тінь довгого й терплячого змія. Під копитами верблюдів і сандалями слуг шаруділи піски, вкриті сріблом місячного світла. Вітер ніс пахощі полину, диму та спецій, а небо над головами — темне, встелене зорями — мовчки дивилося вниз, у той дивовижний хід, де переплелись багатство й рабство, влада й безсилля.

Паланкін, де сиділи Патрік і Зір’ан, колихався м’яко. Всередині пахло трояндами, мигдалем і чимось гіркуватим, майже отруйним. Зір’ан сидів мовчки, його погляд ковзав за вуаллю на зовнішній світ, тоді як Патрік не міг вгамуватись, виглядав, слухав, питав.

Попереду й позаду рухалися інші раби — прості, виснажені, з вицвілими обличчями та опущеними очима. Але серед всього цього маршу тиші й піску, була ще одна загадка.

Паланкін. Такий самий, як у них. М’який, закритий, але з іншими барвами — кольору нічного індиго з золотим півмісяцем на боці. Ходили чутки, що шейх забрав із палацу чужої країни якусь важливу полонянку — можливо, навіть царської крові. Але всі говорили пошепки.

Коли місяць піднявся високо, і пісок почав віддавати денне тепло, караван зупинився в оазі. Між пальмами струменіла джерельна вода, біля неї вже палали вогнища, служниці розстеляли килими, ставили подушки та глиняні миски з інжиром, фініками, м’ясом ягняти й ароматним рисом із шафраном.

Патрік і Зір’ан сиділи трохи осторонь — їм також виділили свій килим, принесли солодкий чай із м’ятою. Та саме тоді паланкін індиго зупинився поруч. І коли його завіса відхилилась, з нього ступила… вона.

Ніби зоря, що зійшла з неба, ніби квітка, що не з цього світу.

На ній була сукня з найтоншого шовку, кольору нічної троянди, що огортала її мов серпанок. На зап’ястях блищали золоті браслети, в волоссі — перли і ніжні квіти жасмину. Її хода була повільна, граційна, як у газелі, а обличчя — світле, мов пелюстка, з очима, в яких ховалася і гордість, і біль, і незламна тиша. Вона нікого не боялась. Навіть ніч.

Патрік застиг. Його серце вперше з початку мандрівки відчуло щось інше, ніж страх і злість. Він не міг відірвати погляду. Вона не подивилась на нього — її очі пройшли крізь нього, як вітер минає камінь. Але він уже знав — ця мить змінить усе.

Навіть Зір’ан, котрий досі не виявляв жодних емоцій, на мить глянув на дівчину довше, ніж зазвичай. І хоч не сказав нічого, щось у його погляді змінилось — легкий здивований спокій, мов тінь, яка не очікувала світла.

— Хто вона?.. — прошепотів Патрік.

Зір’ан не відповів. Можливо, і не знав. А можливо, просто не хотів казати.

А над оазою, поміж пальм, вже підіймався вітер. Далеко, на пісках, співала ніч. Караван мав вирушити знову до світанку, але ця ніч залишить у серцях двох юнаків вогонь, який не згасне вже ніколи.

Ніч спустилася над караваном, мов темна накидка, вишита сріблом. Слуги давно зникли в тіні шатрів, килими втопилися в піску, а пальми нашіптували щось про далекі краї та неспокійні сни. У наметі, відведеному Патріку й Зір’ану, мерехтіли лампи з кольорового скла, а повітря було напоєне ароматом ладану й розпареного кардамону.

Після вечері, яку вони ледь торкнули — рис з барбарисом, пелюстками троянд і підсмажений мигдаль — до них увійшла служниця. Маленька, тонка, мов вербова гілочка, із великою хустиною, що вкривала волосся. Вона налила їм пряного чаю і вже хотіла піти, але раптом затрималась, глянувши на Патріка — той все ще був приголомшений появою прекрасної незнайомки.

— Ви вперше бачили її, ефенді, — прошепотіла вона, злегка усміхнувшись. — Усі вперше — і всі ніколи не забудуть.

— Хто вона? — не втримався Патрік. — Чия вона? Чому така, як вона, в паланкінi серед рабів?

Служниця присіла на килим і схилила голову, ніби боялася сказаного.

— Вона не рабиня, — мовила тихо. — Вона викрадена. Вона — не з цього світу. Її звуть Ашайя, що значить «Тиха зірка». Так називають її у горах Перлі, серед садів Іріад — країни, захованої між місяцем і світанком. Там живуть пері — духи чистого сяйва, доньки вранішньої роси та зоряного світла. Вони не старіють, не знають зради, і їхні голоси здатні зцілювати рани.

— То вона… не людина? — здивовано запитав Патрік.

— Вона понад людину. Кажуть, її викрали, коли вона співала в Саду Дзвінкого Вітру. Її волосся розплутував сам північний вітер, її сльози могли розквітнути вогником у піску. Шейх Равінару, заплатив за неї цілі скарби. А може й душу.

На мить у наметі запала мовчанка. Здавалося, ніби навіть лампи припинили миготіти, зачаровані цим іменем — Ашайя.

— Чому ти мені це розповідаєш? — нарешті спитав Патрік.

Служниця підвелась, не відповіла одразу. Потім лиш прошепотіла:

— Бо твої очі... ще не спустошені. А це тут — рідкість.

І зникла так само тихо, як і з’явилась.

Патрік довго ще сидів, не змигнувши, а Зір’ан, що лежав поруч на шовковій подушці, дивився в темряву, наче вже чув цю легенду раніше, але забув… і тепер почав згадувати