Раді Вас бачити!

Пісок співав під ногами каравану.

Сухо.

Гостро.

Кожен його шурхіт різав слух, мов жало пустельного скорпіона.

Світанок повільно розливався над обрієм, заливаючи небо міддю й тьмяним золотом. Сонце ще не піднялося повністю, але спека вже дихала в потилицю — важка, задушлива, така, що випалює не лише тіло. Душу.

Рудий ішов мовчки.

Мотузки врізалися в зап’ястки, порваний одяг прилипав до шкіри, а босі ступні давно були стерті до крові. Гарячий пісок і гостре каміння роздирали ноги при кожному кроці.

Та він усе одно не падав.

Навіть тепер.

Навіть після всього.

Його губи пересохли й потріскалися, дихання стало важким, але очі лишалися відкритими — темні, гарячкові, ніби всередині ще жевріло щось сильніше за виснаження.

І раптом світ здригнувся.

Не навколо.

Усередині нього.

Пустеля зникла.

Спочатку — ледь помітно, мов крізь серпанок марева.

Потім остаточно.

Перед ним проступив ліс.

Високі дерева здіймалися до неба, їхні крони шепотіли під лагідним вітром, а світло ковзало листям м’якими зеленими відблисками.

Повітря було вологим.

Живим.

Воно пахло мохом, річковою водою й квітами після дощу.

Річка співала десь поруч — чистим, срібним голосом.

І серед дерев ішла вона.

Його безсмертна діва.

Його кохана.

Світле вбрання спадало з її плечей, мов ранковий туман, а довге волосся мерехтіло яскравою зеленню . У руках вона несла тонку лозову гілку, й кожен її рух здавався частиною самого лісу.Наче природа дихала разом із нею.

Юнак застиг.

У грудях щось боляче стиснулося.

Так сильно, що на мить він забув про мотузки, спрагу, біль у роздертих ногах.

Він пам’ятав її голос.

Пам’ятав тепло її долонь.

Пам’ятав, як колись світ був іншим.

— Ти ще живий, мій любий?.. — тихо прошепотіла вона.

Її голос був схожий на воду, що торкається каміння.

Рудий судомно вдихнув.

Простягнув руки вперед — повільно, майже невпевнено, ніби боявся, що видіння щезне від одного необережного руху.

Але не зміг торкнутися.

Між ними залишалася порожнеча.

Невидима.

Нестерпна.

Він мовчав.

Не тому, що не мав слів — їх було надто багато. Вони стояли в горлі гірким болем.

Він просто дивився на неї так, ніби людина, яка помирає від спраги, раптом побачила воду.

І йому стало легше.

Не тілу.

Духу.

Наче щось холодне й живе торкнулося його серця крізь увесь цей жар і морок.

Втомлена душа озвалася у відповідь — мовою коріння, листя й старих лісів, яких тут, серед кам’яної пустелі, не могло існувати.

Його ноги підкошувалися.

Перед очима темніло.

Та він ішов.

І навіть коли батіг знову обпалив спину, він не впав.

— Я прийду по тебе, — прошепотіла діва.

І в її очах на мить спалахнуло щось тривожне.

Наче вона бачила його крізь відстані й сни.

Наче справді шукала.

А потім усе розсипалося.

— Швидше, скотино! — гаркнув один із харамів.

Батіг свиснув у повітрі.

Біль вибухнув уздовж спини.

Ліс зник.

Разом із річкою.

Разом із нею.

Навколо знову були лише кам’яні урвища, пил і виття вітру між чорними скелями.

Грубі голоси.

Сміх.

Запах поту й крові.

Та щось усе одно залишилося всередині нього.

Маленьке.

Живе.

Наче клаптик неба, який пустеля так і не змогла забрати.

Сонце вже не палило.

Воно ніби розплавилося над пустелею, розтеклося по небу густим золотом і міддю, коли попереду нарешті проступили обриси Караван-сараю.

Стародавнього.

Майже легендарного.

Його стіни здіймалися просто з каменю й піску — високі, жовтаво-чорні, потріскані часом. Куполи нагадували застиглі хвилі пустелі, а важкі ворота були оббиті залізом і вкриті рядами срібних цвяхів, що тьмяно блищали у світлі вечора.

Здавалося, це місце стояло тут завжди.

Ще до царів.

До війн.

До самих богів.

Вітер торкався старого каменю тихо, майже шанобливо, і в тому шелесті ніби жили голоси давно мертвих мов.

Коли караван наблизився, ворота повільно відчинилися.

І пустеля раптом закінчилася.

Усередині був інший світ.

Густий.

Живий.

Небезпечний.

Повітря п’янило ароматами кориці, шафрану, смаженого м’яса й пахощів, що диміли в бронзових чашах. Вузькі проходи між крамницями звивалися, мов вени велетенського живого тіла.

Тут усе рухалося.

Шурхотіли шовки.

Брязкотіли прикраси.

Торговці кричали десятками мов, перебиваючи одне одного.

— Шовк із південних островів!

— Справжня сталь із земель джинів!

— Амулети від пристріту!

Під навісами висіли килими кольору крові й місячного срібла, миготіли бронзові люстерка, кальяни з кольорового скла, шаблі з вигнутими лезами й маленькі флакони із зіллям, що світилися неприродними барвами.

Поміж натовпу ковзали дивні постаті.

Сліпі чаклуни з білими палицями.

Жерці із золотими скарабеями на лобах.

Купці в темних каптурах, чиї обличчя майже не було видно.

І всюди — раби.

Юнаки.

Дівчата.

Діти.

З півночі й півдня, зі світлою й темною шкірою, у кайданах або з металевими нашийниками. Одні плакали, інші дивилися перед собою порожніми, мертвими очима.

Біля кліток лунали голоси торговців:

— Молодий і сильний!

— Покірна!

— Навчений письму!

Людей тут продавали так само легко, як прянощі чи коней.

Коли загін харамів в’їхав у внутрішній двір, шум навколо почав стихати.

Погляди потягнулися до новоприбулих.

До Патріка.

Навіть тепер, виснажений і зв’язаний, він тримав голову надто гордо для раба. Розтріпане каштанове волосся спадало на обличчя, а в очах ще жевріла зухвала лють людини, яка не змирилася зі своєю долею.

Та сьогодні в цій зухвалості вже з’явилася тривога.

Він озирався навколо — на клітки, на ланцюги, на чужі погляди.

І вперше по-справжньому розумів, куди потрапив.

Рудий ішов поруч.

Повільно.

Мов тінь.

Його волосся, колись схоже на вогонь, тепер потьмяніло від пилу й сонця. Шкіра обгоріла, губи були розбиті, а на зап’ястку темнів металевий браслет.

Старий.

Вкритий тонкими письменами.

Саме він робив його слабким.

Смертним.

Виснаженим.

Рудий майже не дивився навколо.

Його погляд був порожній, далекий, ніби частина душі так і залишилася десь серед лісів, яких більше не існувало для нього.

Але люди все одно відступали з його дороги.

Бо навіть змучений, він здавався небезпечним.

Надто чужим для цього світу.

— Дивіться… — зашепотілися торговці. — Яку здобич ведуть харами.

— Той темноволосий… він хіба не аристократ?

— А другий?..

— Химерний.

— Наче проклятий дух.

— Я б такого на арену купив, — хрипко засміявся хтось. — Публіка любить диваків.

Патрік мимоволі стиснув кулаки.

Рудий навіть не озирнувся.

Алім тим часом уже зліз із коня.

У бурому плащі, вкритому пилом дороги, він підійшов до місцевого наглядача — сухорлявого чоловіка в білій хустці, який тримав сувій із печаткою шейха.

Вони заговорили тихо.

Короткими фразами.

Поглядами.

Цінами.

То була стара мова торгівлі — така ж давня, як сама пустеля.

У центрі двору дзюрчав фонтан.

Вода спадала по темному каменю тихим, майже болісно чистим звуком.

Наче молитва.

Патрік дивився на неї майже жадібно.

Рудий — ні.

Його очі були десь далеко.

Там, де шуміли дерева.

Де жіночий голос кликав його крізь сни й спогади.

Алім незабаром повернувся.

Погляд його ковзнув по обох бранцях оцінююче, холодно.

— Відвести їх у хамам, — коротко наказав він. — Товар має виглядати дорого.

Харами одразу пожвавішали.

Декілька перехожих уже зупинилися неподалік, роздивляючись

полонених із цікавістю хижаків, що оцінюють здобич.

Алім це теж помітив.

І ледь помітно всміхнувся.

Він знав — до ранку чутки про незвичайних бранців розійдуться всім Караван-сараєм.

І охочих купити їх буде більш ніж достатньо.