Раді Вас бачити!

Табору як такого вони не розбивали. Харами не мали звички палити вогонь без потреби, а сон під відкритим небом був для них таким самим природним, як дихання. Вони розчинилися серед руїн — між тріщинами мармурових колон, у провалених залах, під арками, обвитими диким плющем. Мов тіні давно забутих воєн — мовчазні, насторожені, з мечами при боці.

Повітря тут мало присмак старого каменю, вологи й чогось древнього, майже мертвого. Вітер ковзав крізь зарості папороті, шарудів у кронах старих в’язів, що проросли просто крізь підлогу палацу, роздираючи мармур корінням.

І тоді це почалося.

Цокіт копит.

Віддалений — але надто виразний у цій тиші.

Один кінь. Один вершник.

Луна прокотилася руїнами, вдарилася об кам’яні стіни й повернулася назад глухим відлунням, схожим на передчуття бурі.

— Іде… — тихо видихнув один із харамів.

І вже наступної миті всі були на ногах.

Вершник з’явився з-за порослого травою завалу повільно, майже примарно. Молодий хлопець у простому чорному плащі без гербів і прикрас. Але саме ця простота й насторожувала найбільше.

Руде волосся палало під сонцем, мов живий вогонь. Бліде обличчя скидалося на витесане з мармуру — надто правильне, надто спокійне. А очі… великі, світлі, чисті, як небо перед грозою.

На мить руїни завмерли.

— Це він, — прошепотів хтось. — Принц.

Алім не дав йому навіть секунди.

Один короткий помах руки — і харами кинулися вперед.

Хлопець зреагував миттєво.

Меч вислизнув із піхов блискавкою — довгий, вузький, холодний, наче крижане лезо. Бій спалахнув раптово, різко, мов удар грому серед тиші.

Метал врізався в метал.

Іскри розліталися в повітрі.

Крики змішалися з важким диханням і тупотом чобіт по каменю.

Юнак рухався з лякаючою легкістю. Не бився — танцював. Його удари були точними, стрімкими й майже красивими у своїй жорстокості. Один із харамів захлинувся криком, коли меч розсік йому плече до самої кістки. Інший упав навколішки, затискаючи долонями живіт, між пальців уже текла темна кров.

Та їх було занадто багато.

Удар прийшов зі спини.

Хлопець не встиг.

Його кінь дико шарпнувся вбік, заржав і відскочив, здіймаючи пил. Сам юнак утратив рівновагу. Чужі руки вчепилися в нього, жорстко стягнули із сідла на камінь.

Меч вислизнув із пальців і дзенькнув об мармур.

Алім повільно ступив уперед, підіймаючи зброю.

Хлопець лежав біля розбитої колони, важко дихаючи. Чорний одяг був розірваний, на губі блищала кров. Пасма вогняного волосся прилипли до блідого обличчя.

І все ж він дивився прямо на Аліма.

Гордо.

Холодно.

Не просячи пощади.

Алім зупинився.

Мить розтягнулася, мов натягнута тятива.

Меч у його руці здригнувся й повільно опустився.

Перед ним лежав не просто полонений. Обличчя юнака було надто досконалим — майже непристойно. Бліде, як відшліфоване місячне срібло, з тонкими, чітко окресленими вустами, рівним носом і довгими віями, що відкидали тіні на щоки.

Погляд Аліма ковзнув нижче: по витонченій лінії шиї, по ключицях, що визирали з розірваного коміра, по гладкій шкірі, яка навіть у бруді й крові виглядала занадто дорогою.

«Такий товар продається не на кожному ринку.»

Холодна, практична жорстокість спалахнула в його очах. Він бачив не людину. Він бачив золото. Багато золота. За таке обличчя, за таку вроду заплатять удесятеро більше, ніж за сотню сільських дівчат, яких можна було зламати за одну ніч і викинути.

— Не вбивайте, — голос Аліма пролунав тихо, майже інтимно. — За нього заплатять… дуже добре.

Харами перезирнулися. У повітрі повисла важка, хижа тиша. Хтось хижо посміхнувся — гроші завжди пахнуть солодше, коли їх здобувають без зайвої крові.

Юнак знепритомнів остаточно. Двоє розбійників підійшли обережно, майже шанобливо. Зняли з нього плащ, перевірили рани — нічого смертельного. Зв’язали руки тонкою мотузкою, стараючись не залишити синців. Товар не повинен псуватися.

Ніхто не помітив, як на мить у повітрі здригнувся солодкий, несвоєчасний аромат цвіту вишні — далекий і водночас болісно знайомий. Немов сама природа затамувала подих, спостерігаючи за тим, як смертні торгують красою, що не належить їм.

Сонце ще не піднялося над верхівками дубів, коли харами почули цокіт копит. Два вершники. Один — високий, стрункий, у синьо-срібному камзолі, що виблискував у передранковому присмерку. Другий — старший, сивий, з обличчям, на якому застиг вираз вічного сумніву.

— Це вже точно він, — тихо кинув хтось із харамів. — Принц...