Раді Вас бачити!

Зір’ана відвели до окремого шатра — меншого, але наповненого тією ж розкішною, задушливою красою. Повітря було густим від важких пахощів — сандалу, мускусу і чогось солодкого, майже нудотного. Кожен подих коштував зусилля. Магічний браслет на щиколотці палив тихим, постійним болем, висмоктуючи сили, але Зір’ан тримався прямо.

Шовкові завіси колихнулися. З темряви вийшли три дівчини. Надзвичайно гарні — занадто гарні, щоб бути справжніми. Їхні тіла були досконалими, шкіра сяяла, губи манили, а очі блищали темним, голодним вогнем.

— Втомлений мандрівник… — прошепотіла перша, підходячи зовсім близько. Її пальці ковзнули по його грудях, намагаючись розв’язати туніку. — Дозволь нам зняти з тебе цей тягар.

Друга притиснулася ззаду, її м’які форми торкнулися його спини, а гаряче дихання обпекло вухо.

— Ми можемо подарувати тобі таке забуття, про яке ти навіть не мріяв…

Третя опустилася на коліна перед ним, її долоні сміливо ковзнули по стегнах вгору.

Зір’ан не поворухнувся.

Він просто стояв, дивлячись кудись поверх їхніх голів. Його зеленкуваті очі були холодними і ясними, попри виснаження. Тіло не реагувало на їхні дотики — ні тремтіння, ні бажання. Лише легка огида, яку він навіть не намагався приховати.

— Припиніть, — тихо, але твердо сказав він.

Одна з дівчат усе ж нахилилася і провела губами по його шиї. Зір’ан різко відвернув голову.

— Я сказав — припиніть.

Вони на мить завмерли. У їхніх очах промайнуло здивування, а потім — роздратування.

— Ти не хочеш нас? — прошепотіла та, що стояла навколішки, проводячи пальцями по його стегну. — Ми можемо бути будь-ким. Ми можемо дати тобі все, чого ти бажаєш…

Зір’ан ледь помітно усміхнувся — гірко, майже сумно.

— Ви не зрозумієте. Я вже віддав своє серце. Давно. І воно не продається за примарну насолоду.

Він відступив на крок, вивільняючись з їхніх рук. Браслет на щиколотці спалахнув сильнішим болем, ніби караючи за опір, але Зір’ан лише стиснув щелепи сильніше.

— Мені не потрібне ваше забуття. І не потрібні ваші тіла. Єдина, кого я хочу — далеко звідси. І я не зраджу її навіть у думках.

Дівчата переглянулися. У їхніх поглядах з’явилося щось схоже на розчарування і злість.

— Ти справді не один із тих, хто легко ламається… — прошепотіла одна з дівчат. І в її очах блиснув зловісний вогник. 

Зір’ан не відповів. Він просто відвернувся і сів на край ложа, дивлячись у порожнечу. Думки його були далеко — біля струмка в північному лісі, де на нього чекали сумні зелені очі.

Він сидів нерухомо, спостерігаючи за жінками з-під напівопущених вій. Щось було не так. Надто не так. Їхні усмішки залишалися бездоганними. Голоси — ніжними. Рухи — плавними.

Та тіні...

Тіні жили власним життям. Вони ковзали по стінах шатра із запізненням. Викривлялися. Зростали. Іноді ставали більшими за своїх господинь. А ще був звук. Не голоси. Не сміх. 

Щось інше.

Ледь чутне шипіння. Солодке, липке, наче отрута, що повільно стікає по лезу кинджала.Одна з жінок нахилилася ближче.

— Ти дуже мовчазний.

Інша провела пальцем по його плечу.

— Дуже гарний.

Третя усміхнулася.

Але усмішка не торкнулася її очей.

— Ти не схожий на тих, хто легко падає.

Щось у її голосі тріснуло. Наче тонка маска. І в ту саму мить усе розсипалося.

Шовк. Краса.Вродливі обличчя. Усе. Їхні тіла здригнулися. Потягнулися неприродно довго. Шкіра вкрилася темними тріщинами. Під нею заблищала сіра луска. Пальці витягнулися в кігті. Очі провалилися в чорну порожнечу, де тлів червоний жар.

Демониці.

Зір'ан підвівся одним рухом. Саме вчасно. Одна з істот кинулася вперед із пронизливим вереском. Кігті розсікли повітря там, де щойно була його шия.

Зір'ан ухилився. Схопив важку бронзову вазу. І з усієї сили опустив її вниз. Пролунав сухий тріск. Демонічна подоба розлетілася на підлогу разом із уламками металу.

Та решта вже наближалися. Швидкі. Надто швидкі. Одна вистрибнула просто зі стіни шатра. Інша виринула з тіні. Третя повзла по килимах, наче величезний павук.

Зір'ан відступив. Перекинув низький столик.Фрукти й золоті кубки розлетілися навсібіч. Кігті просвистіли біля його обличчя. Він схопив декоративний кинджал, що висів біля ложа.Лезо було легким. Незручним, але кращого не було.

— Ви помилилися... — видихнув він крізь зуби.

Кров стукала у скронях.

Браслет пік ногу так, ніби розпечене залізо врізалося в кістку.

— Я не раб. І я не простий смертний...

Наступна демониця кинулася на нього з голосним шипінням. Він ударив.Потім ще раз. І ще. Шатро наповнилося криками. Кігті рвали шовк. Лампи падали. Золоте світло хиталося на стінах, перетворюючи бій на кошмарний танець тіней.

Зір'ан уже майже не відчував власного тіла, лише біль, і лють. Стару. Дику. Ту, що жила в ньому задовго до браслета і полону. Чорна кров бризкала на килими.

Демониці змінювали подоби. То ставали жінками. То потворами.То клубками тіней. Але одна за одною падали на підлогу. Остання ще дихала. Судомно. Її обличчя на мить знову стало людським. Майже красивим. Вона подивилася на Зір'ана і прошепотіла:

— Ти... не такий, як він...

Її голос затих, і шатро занурилося в тишу.

Зір'ан стояв посеред руїн,важко дихаючи. Зі скуйовдженим волоссям. З кров'ю на руках. Браслет світився криваво-червоним, наче живий. Наче святкував його біль.

Світ хитнувся. Коліна підкосилися. Зір'ан упав на одне коліно і вчепився рукою в килим. Перед очима попливли темні плями, але крізь шум у голові раптом пробилася одна думка.

Патрік!

Зір'ан різко підвів голову.

Щось було не так. І часу майже не залишилося. Він змусив себе піднятися.Навіть якщо ноги відмовлялися слухатися Навіть якщо браслет палив плоть. Треба було знайти Патріка.

Негайно....