Раді Вас бачити!

 Минуло три дні.

 Палац ще спав, коли важкі ворота відчинились. Туман, що здіймався з садів, лягав ковдрою на плитку подвір’я, обволікуючи кожен крок, мов саме повітря не хотіло відпускати мандрівників у невідоме. На сході вже займалась сива заграва, розганяючи зорі, як пастух — овець, але спека ще не встигла спуститися з неба.

 Вони виїжджали мовчки. Четверо верблюдів нав'ючені важким начинням; бурдюки з водою, мішки з їжею ,килими, шатра, медичні припаси, запасні сідла, навіть коштовні амулети від змій та злих духів — усе, що було потрібно для переходу через невблаганний край, який місцеві називали Зухаль аль-Кадім — «Забутий попіл». 

 Патрік сидів прямо, але в його поставі не було гордості лише зібрана тиша, холодна впертість. Позаду — Зір'ан. Виснажений, але не зламаний. Обличчя бліде, як мармур у тіні, очі — важкі, глибокі, ніби бачили щось таке, чого людина не має бачити. Його руки, вільні вже від кайданів, тримали повід міцно, але з обережністю. У ньому щось змінилось мовби він, пройшовши вогонь, зберіг полум’я в серці, але приховав його від світу. Їх супроводжував лише один провідник. Сухий, мов джерело в липні, чоловік на ім’я Даххан. Мовчазний, із лицем, порізаним зморшками, як старий пергамент. Він знав пустелю і шлях до неї. Говорив рідко, але його очі все бачили. І Патрік, і Зір’ан розуміли: він — єдина нитка, що веде крізь хащі невідомості.

 Позаду залишався палац, хижий, прекрасний, небезпечний. Над брамою повільно стулювались масивні ковані ворота, мов паща, що з полегшенням позбулася кістки, яку не змогла розгризти. Колеса воза з провізією скрипіли глухо, наче стогнали наперед. Їхній шлях пролягав спершу через оливкові гаї, де повітря ще мало запах живого. Далі, крізь невеликі селища, де люди кланялись провіднику, але дивились із осторогою на чужинців. А потім — дорога вглиб невідомості. Даххан сказав: «До пустелі п’ять днів. Але якщо не зійде Червоний Місяць — дістанемось швидше». Він більше не говорив. А хлопці й не питали. Над ними літали яструби, що вибирали собі здобич. І кожен з трьох знав: це тільки початок.

 Перша ніч у дорозі принесла не стільки відпочинок, скільки тишу, яка змушувала думки кричати. Табір розташували серед розлогого степу, де трава була низька, порепана спеками, а вітер шепотів щось давнє, незрозуміле. Верблюди мовчки стояли в колі, злегка колихаючи головами, наче й вони відчували щось неспокійне в цій землі. Полум’я багаття мерехтіло, ніби боялося власної тіні. 

 Патрік сидів, схрестивши ноги, й лагодив пояс. Простий рух, але обличчя його лишалося зосередженим, відчуженим. Зір’ан сидів трохи осторонь, загорнутий у темну хустину, що більше скидалася на покривало для привида, ніж на одяг. Світло полум’я ковзало по його скулах, створюючи тіні, що робили його вигляд ще витонченішим, і водночас тривожним. Він мовчав, погляд його блукав десь у темряві, ніби слухав невидимих голосів. Навпроти, у пітьмі, схилившись до вогню, сидів Даххан. Він жував стебло якогось степового зілля, а потім, не підводячи очей, заговорив:

 — Далі, за поселеннями, — почав він, тихо, ніби розповідав таємницю, яку не варто будити голосом, — починаються володіння цариці Ассумари. І не питаєте, чия вона васалка, бо нічиїх законів не визнає. Кажуть, вона не вмирає, її краса лишається незмінною з віків, і ті, хто бачив її у снах, більше ніколи не бачили денного світла.

 Патрік здригнувся. Зір’ан ледь повернув голову. 

 — Що за створіння вона таке? — запитав Патрік, тихо.

Даххан викинув жмакане стебло у багаття. Воно спалахнуло раптово, мов потрапила іскра з небес. 

 — У її жилах, — повільно мовив провідник, — тече кров джинів. Може, її предок був духом бурі, або вогню. Може, вона — сама джинія, що стала плоттю. Кажуть, заманює мандрівників співом і вином. Дає їм ніч кохання, а на ранок... залишається тільки пісок у ліжку. І від тіла лише жмут попелу. Або й нічого.

 Запала тиша. Лише вітер гойдав пустельні трави.

 — Ми минемо її межі, якщо Аллах дозволить, — додав Даххан. — Але пам’ятайте: коли ви відчуєте дивне бажання звернути з дороги не звертайте. І не дивіться на вежі, що з’являться на горизонті. Вони не справжні. Лише спокуса.

 Патрік дивився у вогонь. Зір’ан тихо проказав: 

 — А далі?

 — Далі, — провідник зітхнув, — буде пустеля. А за нею — Дикі Землі. Води там немає. Небо вигорає щодня. Звірі не сплять, а дерева шепочуть закляття. Там кожен сам за себе. Я вас проведу лише до порога. За межі Касраванських дюн не піду.

 — Чому? — знову Патрік.

 Даххан глянув на нього очима, які бачили більше, ніж мали право.

 — Бо знаю свою межу. І знаю легенду. Туди йдуть тільки ті, кому призначено або померти, або змінити світ.

 Ніхто більше не говорив. Лише Зір’ан тихо, майже непомітно, приклав пальці до грудей — там, де під шкірою ще горів спогад про колишню біль і нову відповідальність. Ця ніч пахла травами, страхом і зорями, які, мов срібні очі, дивились згори й мовчали.