Раді Вас бачити!

Світанок ледь-ледь торкнувся неба над Равінару. Перші промені сонця пробивалися крізь тонкі різьблені віконниці, малюючи золоті смуги на темних шовках. Палац уже прокидався — десь далеко чулося тихе дзеленчання дзвінків, шелест кроків служниць і далекий спів муедзина.

Патрік прокинувся від тепла чужого тіла.

Він лежав, притиснутий спиною до грудей шейха. Сильна рука володаря міцно обіймала його за талію, не даючи відсунутися навіть на сантиметр. Тіло Патріка боліло — сідниці й внутрішня частина стегон палали тупим, глибоким болем, а всередині все ще відчувалася липка волога від ночі. Сором обпік щоки гарячою хвилею.

Він спробував тихо вислизнути з обіймів.

Але рука шейха відразу стиснулася сильніше, притягуючи його назад. Гарячі губи торкнулися потилиці.

— Куди це ти, моя маленька зірко? — промурчав низький, ще хрипкий від сну голос. — Навіть світанок не згасив тебе. Ти все ще гориш.

Патрік здригнувся. Він відчував, як твердий член шейха вже притискається до його сідниць — гарячий, важкий, готовий. Сором і солодке, заборонене бажання змішалися в грудях. Він хотів відсунутися, але шейх не дозволив йому цього.

Він різко схопив хлопця за стегно, й різко розсунув його ноги , відкриваючи його для себе. Без додаткової олії, тільки зі слідами власного сімя ночі, шейх одним повільним, але невблаганним рухом увійшов у нього ззаду.

 Патрік тихо застогнав, стискаючись від болю.

Шейх зупинився глибоко всередині й прошипів йому просто у вухо:

— Не стискайся. Відкрийся. Це вже не вперше і ти знаєш, що хочеш цього. Твоє тіло вже звикає до мене… воно жадібне.

Він схопив Патріка за підборіддя, змушуючи повернути голову, і поцілував — жорстко, глибоко, майже кусаючи. Почав рухатися — спочатку повільно, розтягуючи, насолоджуючись кожним тремтінням хлопця, а потім все сильніше й жорсткіше.

Кожний поштовх був глибоким і владним. Шейх трахав його ложкою, міцно тримаючи за стегно й талію, не даючи ані найменшої можливості втекти від відчуттів. Патрік стогнав у подушку — сором’язливо, приглушено, але з кожним рухом голос ставав голоснішим, відчайдушнішим.

— Ось так… — хрипів шейх йому у вухо, прискорюючись. — Добре стогни. Нехай весь гарем чує, як маленька північна принцеса співає під своїм паном.

Він запустив руку вперед і міцно обхопив член Патріка, який уже стояв твердим і мокрим від збудження. Рухи руки були такі ж невблаганні, як і поштовхи стегон.

Патрік тремтів усім тілом. Біль, сором, гаряче задоволення — усе змішалося в один пекучий клубок. Він уже не намагався тікати. Навпаки — сам намагався рухатися назустріч, жадібно приймаючи кожен грубий поштовх.

— Добре, — прошепотів шейх задоволено, відчуваючи, як Патрік повністю розслабився й відкрився. — Тепер ти починаєш розуміти своє місце…

Він прикусив плече хлопця й різко, сильно кінчив всередину, заповнюючи його ще раз. Патрік застогнав і сам кінчив через кілька секунд — гаряче, судорожно, прямо на шовкові простирадла.

Довго вони лежали так — з’єднані, важко дихаючи. Шейх не виймав члену, просто міцно притискав Патріка до себе.

— Сьогодні ти не встанеш з мого ліжка до полудня, — тихо, майже ніжно сказав він, цілуючи мокру від поту скроню хлопця. — І ти будеш дякувати мені за кожний раз.

Сонце вже давно перевалило за полудень, коли двері покоїв володаря нарешті відчинилися. Патрік ледве тримався на ногах. Тіло боліло — тупо, глибоко, нагадуючи про кожну годину, проведену в ліжку шейха. Ноги тремтіли, а на шиї та ключицях темніли свіжі сліди від губ і зубів.

Його знову намастили легкою олією, одягли тонкий напівпрозорий халат кольору слонової кістки й повели коридорами гарему. Служниці йшли мовчки, опустивши очі.

Палац Равінару був справжнім лабіринтом розкоші й прихованого насильства. Високі мармурові арки, вкриті золотою різьбою, килими, що заглушали кроки, фонтани з пахучою водою, запах троянд, сандалу й чогось солодко-гіркого — опіуму чи ладану. Гарем займав ціле крило — Срібне крило, як його називали. Тут панувала особлива тиша: приглушена, оксамитова, насичена секретами й приглушеними стогонами.

Його завели до невеликої, але розкішної кімнати з одним великим вікном, затягнутим ажурними гратами. Посередині — широке ложе, низькі столики з фруктами та вином, важкі шовкові завіси.

Зір’ан був там.

Він стояв біля вікна, дивлячись кудись у далекий сад. Руде волосся було розпущене й трохи скуйовджене, ніби він багато разів проводив по ньому руками. На зап’ястях і щиколотках блищали витончені золоті браслети з тонкими ланцюжками — прикраси, а не кайдани. Вони дзвеніли тихо й мелодійно при кожному русі, підкреслюючи його полон.

Зір’ан виглядав так, ніби не спав ні хвилини. Під очима лежали тіні, щелепа була міцно стиснута.

Коли двері зачинилися за Патріком, він різко обернувся.

На мить у кімнаті запанувала абсолютна тиша.

Патрік стояв босоніж на холодному мармурі, опустивши погляд. Халат майже нічого не приховував — сліди від ночі й ранку були видно занадто добре: почервонілі зап’ястя, сліди від укусів на шиї, легку ходу, з якою він намагався приховати біль між ніг.

Зір’ан повільно підійшов. Ланцюжки тихо дзенькали. Він зупинився за крок від Патріка й просто дивився. Не питав. Не торкався.

Усе було зрозуміло без слів.

Патрік відчув, як до горла підступає клубок. Сором, втома, полегшення від того, що бачить знайоме обличчя — усе змішалося. Він ледь помітно здригнувся.

Зір’ан підняв руку й дуже обережно, майже благоговійно, поправив пасмо волосся на обличчі Патріка. Його пальці на мить затрималися біля сліду від укусу на шиї. Очі Зір’ана потемніли, але він нічого не сказав. Лише ступив ближче й обережно притягнув Патріка до себе, обіймаючи.

Патрік не опирався. Він просто впав обличчям у груди Зір’ана, вдихаючи знайомий запах — навіть крізь важкі гаремні пахощі він відчував його. Руки Зір’ана були теплими й міцними. Ланцюжки на його зап’ястях холодно торкнулися спини Патріка.

Вони стояли так довго. Без слів. Без питань.

Зір’ан лише міцніше обійняв його, поклавши підборіддя на маківку Патріка, ніби намагаючись захистити від усього цього палацу, від шейха, від того, що вже сталося й ще станеться.

Нарешті він тихо, майже беззвучно прошепотів у волосся Патріка:

— Я тут.

Патрік тільки кивнув, міцніше притискаючись. Сльоза, яку він стримував весь день, нарешті скотилася по щоці і впала на золотий ланцюжок. Десь за вікном дзвеніла вода в фонтані і чулася мелодія сірана.