Раді Вас бачити!

Хлопці ще довго не наважувалися підійти ближче.

Юнак біля джерела не тікав. Не озивався. Він лише сидів, зануривши кінчики пальців у прозору воду, ніби слухав течію, яку не міг почути ніхто інший. Коли вони підійшли зовсім близько, він повільно підвів голову. Його обличчя було юним. Майже хлопчачим. Та в очах жила втома, яку не виміряти роками. Він дивився на них спокійно. Наче знав, що вони прийдуть. Патрік несміливо всміхнувся.

— Ми... не хотіли налякати тебе.

Юнак ледь схилив голову.

— Ви не можете мене налякати.

Його голос був тихим. М'яким. Він нагадував дзюрчання гірського струмка — чистий, рівний, майже беземоційний. Патрік опустився навпочіпки біля джерела.

— Хто ти?

Юнак мовчав. Потім провів долонею по воді, і по її поверхні розійшлися сріблясті кола.

— Мене звуть Саїд.

Він вимовив своє ім'я так просто, ніби цього було достатньо. Та Зір'ан не зводив із нього погляду. Він стояв трохи позаду Патріка, напружений, мов натягнутий лук.

— Це нічого не пояснює.

Саїд перевів на нього світлі очі. І вперше ледь усміхнувся.

— Ні.

— Тоді поясни.

Зір'ан говорив спокійно. Але в його голосі відчувалася недовіра.

— Ми ледве вибралися з пастки демона. Не дивуйся, що я не поспішаю вірити незнайомцям.

Саїд повільно кивнув.

— Це мудро. — Він підняв погляд до неба, де перші промені світанку торкалися верхівок скель. — Я — хранитель Джерела Нурейн.

Патрік здивовано перезирнувся із Зір'аном.

— Джин ?...

Саїд мовчки кивнув.

— Колись мене називали джином Джерела. — Його голос став ще тихішим. — Поки Ассумара не зробила мене своїм бранцем.

Запала тиша. Патрік відчув, як серце раптом забилося швидше. Він зробив крок уперед.

— Але... вона більше не заподіє тобі зла.

На обличчі Саїда майнула дивна тінь. Не радість. Не здивування. Смуток. Глибокий. Майже безмежний.

— Ви зустріли її?

— Так, — відповів Патрік. — Вона втекла.

Зір'ан похитав головою.

— Вона була смертельно поранена. Після такої битви довго не живуть.

Саїд заплющив очі. Ледь помітно всміхнувся. Та ця усмішка була болючою.

— Ні. — Він похитав головою. — Якби Ассумара померла... — Його голос затремтів. Ледь відчутно. — Я був би вільний.

Патрік насупився.

— Але ж... — Він не договорив.

Бо саме в цю мить погляд ковзнув униз до рук Саїда. І серце завмерло. На його зап'ястках блищали тонкі срібні кайдани. Такі світлі, що майже зливалися з водою. Вони не лежали поверх шкіри. Вони ніби проростали крізь неї. Тонкі ланцюги спускалися до джерела й губилися в його кришталевій глибині. Такі самі кайдани охоплювали щиколотки. Вода текла крізь них. І водночас вони здавалися міцнішими за будь-яку сталь.

Патрік повільно зблід.

— Світлі духи... — прошепотів він.

Зір'ан мовчав. Він дивився на срібні ланцюги так, ніби бачив перед собою власний браслет. Тільки набагато страшніший. Саїд простежив за їхніми поглядами. І сумно всміхнувся.

— Вона прикувала мене до Нурейн багато століть тому.

Він легко торкнувся одного з ланцюгів. Срібло тихо задзвеніло. Звук був напрочуд гарний. І від того ще сумніший.

— Поки жива вона... — Джин підвів очі на двох змучених мандрівників. — Я ніколи не зможу піти звідси.

Патрік більше не міг дивитися на ці кайдани. Вони здавалися неправильними. Несправедливими. Ніби сама вода плакала, обтікаючи холодне срібло.

— Ні... — Він різко ступив до Саїда. — Це можна розбити, знищити.

— Патріку... — тихо озвався Зір'ан.

Та юнак уже не слухав. Він опустився навколішки біля джерела й обережно торкнувся одного з ланцюгів. Срібло було холодним. Неприродно холодним. Мов ніколи не знало сонця.

— Це ж просто метал... — Патрік вихопив кинджал. — Зараз.

Саїд навіть не ворухнувся. Лише сумно дивився на нього.

— Не треба...

Але удар уже впав. Сталь зустрілася зі сріблом. І світ вибухнув. Не звуком — світлом.

Біле сяйво вирвалося з кайданів, засліпивши всіх навколо. Повітря здригнулося. Джерело здійнялося срібним стовпом, ніби сама вода ожила. Патріка відкинуло назад із такою силою, що він перелетів через каміння й важко впав на землю. Кинджал дзенькнув об скелю, вислизнувши з його рук. Кілька митей у долині лунав лише дзвін. Тонкий. Протяжний. Наче плакали кришталеві дзвони. Патрік застогнав і підвівся на лікті. З носа тонкою цівкою стікала кров.

— Світлі духи...

Він подивився на ланцюги. На них не залишилося навіть подряпини. Саїд тихо опустив очі.

— Я теж колись думав, що все так просто.

Патрік безсило стиснув кулаки.

— Це несправедливо... Ніхто не має жити в кайданах.

На мить у долині запала тиша. Зір'ан повільно підійшов до джерела. Не торкаючись срібла, він уважно вдивлявся в ланцюги. У візерунки, що повільно пульсували м'яким світлом.

— Є інший спосіб?

Саїд підвів голову. У його світлих очах майнула тінь надії. Такої давньої, що вона вже майже перетворилася на спомин.

— Є.

Патрік одразу підвівся.

— Який?

Джин повільно перевів погляд на гори. Їхні вершини губилися серед ранкових хмар.

— Колись, ще до того, як народилися перші царства людей, небесні ковалi викували меч. Його клинок назвали Сехерім. Меч, що не знає перешкод. Він розтинає камінь, залізо, чари... І навіть долю.

У долині стало тихо. Навіть струмок ніби притих.

— Кажуть, перед його лезом не може встояти жоден ланцюг. Жодне прокляття. Жодна печать.

Патрік затамував подих.

— Тоді треба просто знайти його.

Саїд сумно всміхнувся.

— Якби все було так легко...

Він простягнув руку. І далеко серед скель щось блиснуло. Ледь помітно. Наче саме сонце торкнулося вершини.

— Сехерім спочиває у печері серед цих гір. Там, куди майже ніхто не повертається.

Патрік мовчки дивився вдалину.

— Його охороняє дев. Старший за більшість гір. Сильніший за сотню воїнів. Кажуть, він пам'ятає часи, коли небо ще було молодим. — Вітер тихо пройшовся квітами. — Але це ще не найстрашніше.

Патрік насупився.

— Що може бути страшніше за дева?

Саїд подивився на власні кайдани.

— Сам меч. Він не дозволяє торкнутися себе будь-кому. Лише той, хто здатний кохати без страху, без користі, без брехні... І чия душа залишилася чистою... Зможе втримати Сехерім у руках. Інакше...

Він не договорив, але в його очах промайнуло щось таке, що змусило навіть Зір'ана мовчки стиснути щелепи. Бо інколи незакінчені легенди лякають сильніше за будь-які слова.

Саїд мовчки опустив долоню в джерело. Вода здригнулася. По її поверхні розійшлися кола, і з глибини повільно піднялася крихітна крапля. Вона не впала назад. Повисла у повітрі. Чиста, мов гірський кришталь. Всередині мерехтіло блакитне світло. Саїд простягнув її Патрікові.

— Це сльоза Нурейн. Вона пам'ятає дорогу. Поки в ній живе світло, ви не заблукаєте. Та пам'ятайте... Вона показує лише шлях. Усі випробування ви маєте пройти самі.

Крапля торкнулася долоні Патріка. Стала легкою, мов пір'їна. Потім піднялася над його плечем і повільно попливла вперед.

Вони залишили квітучу долину. Позаду ще довго чувся спів води. Та чим вище вони піднімалися, тим тихішим він ставав. Квіти зникли першими. За ними — дерева. Потім трава. Незабаром навколо лишився тільки камінь. Гострий. Сірий. Безмовний.

Маленька блакитна крапля пливла попереду. Іноді її світло губилося серед скель. І тоді Патрікові здавалося, що вони залишилися самі. Та за наступним поворотом вона знову чекала. Дорога ставала дедалі важчою. Стежка звужувалася. Доводилося перестрибувати прірви, перелазити через повалені брили, пробиратися вузькими уступами, де один необережний крок означав падіння у безодню. Навіть вітер тут був іншим. Холодним. Важким. Він не співав. Він гарчав.

Зір'ан зупинився першим. Його погляд завмер попереду.

— Патріку!..

Юнак теж підняв очі. І відчув, як кров похолола. Біля входу до печери біліли кістки. Безліч кісток. Черепи людей дивилися порожніми очницями просто на стежку. Поміж ними лежали розбиті щити. Потемнілі мечі. Іржаві списи. Поламані стріли. Подекуди ще виднілися клапті дорогого одягу. Іржа давно пожерла метал. Та смерть залишилася. Ніби гора не хотіла відпускати тих, хто одного разу переступив її поріг.

Блакитна крапля повільно підлетіла до входу в печеру. Завмерла. І... згасла. Запала тиша. Така глибока, що стало чути, як десь усередині гори повільно падає вода.

— Здається... — Далі ми самі, — тихо закінчив Зір'ан.

Він повільно поклав руку на руків'я меча. І саме тоді з темряви печери долинув глухий подих. Наче там прокинувся хтось дуже старий. І дуже голодний.