Раді Вас бачити!

Раптом крізь важку пелену, що застилала очі, Патрік помітив світло. Спершу йому здалося, що це сон. Чергове марення, народжене спрагою.

Він заплющив очі. Потім розплющив знову. Світло не зникло. Десь далеко, серед темних хвиль дюн, тремтіло блакитне сяйво. Ледь помітне. Майже примарне. Наче одна із зірок упала на землю й забула згаснути. Патрік повільно підвівся на ліктях. У голові паморочилося. Світ хитався.

— Зір'ане...

Голос вийшов хрипким, майже нечутним. Він торкнувся його плеча. Потім штовхнув сильніше.

— Гей.

Ніякої відповіді. Лише слабкий подих вирвався з потрісканих губ рудого. І цього було достатньо, щоб серце Патріка боляче стиснулося.

Живий.

Патрік опустився поруч. Він з тривогою дивився на рудого. На обпалене обличчя. На пасма рудого волосся, вкриті піском. На браслет, що врізався в шкіру, немов хижий звір. Ще кілька днів тому цей хлопець дратував його. Ще кілька днів тому був просто випадковим знайомим. 

А тепер...

Тепер думка про те, що він може більше не прокинутися, лякала сильніше за власну смерть.

— Ти ж обіцяв, що смерть — це не страшно, — тихо пробурмотів Патрік. — Брехун.

Вітер торкнувся його обличчя. І разом із ним прийшов запах. Свіжий. Прохолодний.

Вода.

Патрік завмер. Потім знову підняв голову. Тепер він бачив більше. Тонкий промінь місячного світла торкався піску далеко попереду. І чомусь здавався яскравішим за всі інші. Наче показував дорогу.

— Це дурість... — прошепотів він. 

Патрік важко видихнув і обережно підсунувся ближче до Зір'ана.

— Чуєш мене?

Повіки рудого ледь здригнулися.

— Мені здається... я бачу щось попереду.

Мовчання.

— Якщо це марення, можеш потім сміятися з мене скільки захочеш.

Він просунув руку під його плече. Зір'ан тихо застогнав від болю.

— Але зараз доведеться піднятися.

На мить Патріку здалося, що це неможливо. Що вони так і залишаться тут. Двоє хлопців серед безкраїх пісків. І вітер рано чи пізно замете їхні кістки. Навіть імен не залишиться. Лише пісок.

— Я не хочу тут помирати, — раптом прошепотів він.

І саме тоді рука рудого ледь помітно стиснула його зап'ястя.Слабко.Ледь відчутно. Наче відповідала: "Я теж."

Вони йшли за світлом.

Патрік уже не знав, скільки часу минуло. Здавалося, минула ціла вічність відтоді, як він побачив той дивний промінь серед пісків. І все ж блакитне сяйво не зникало. Воно ковзало попереду, торкаючись дюн тонкою сріблястою ниткою, ніби показувало шлях тому, хто вже не мав сили шукати його сам.

Кілька разів Патрік падав.

Кілька разів вони разом із Зір'аном опинялися на колінах, задихані, знесилені. Але щоразу підводилися. Бо світло чекало.

Попереду.

 Завжди попереду.

 Небо на сході почало світлішати. Спершу сіре. Потім рожеве, а тоді Патрік побачив гори. Вони виросли перед ними раптово, мов темна стіна між світом живих і світом снів. Їхні вершини ще ховалися в передсвітанковій імлі.

 — Бачиш?.. — хрипко прошепотів він.

 Зір'ан лише кивнув. Сил на слова вже не залишалося. Світло вело просто до гір.

І коли хлопці підійшли ближче, виявилося, що між стрімкими скелями проходить вузька ущелина. Наче розколина в самому серці світу.

 Патрік уже хотів ступити всередину, коли раптом завмер. Вітер змінився. Він приніс із собою запах. Легкий. Ледь вловимий. Але після пустелі такий знайомий, що серце щемливо стислося в грудях. 

 Квіти.

Це був аромат справжніх квітів. Не примара Ассумари. Не міраж. Справжній аромат. За ним прийшов інший звук. Тихий. Майже нечутний. Дзюрчання води. Патрік різко підняв голову. Поруч Зір'ан теж завмер. І вперше за довгі дні в його очах спалахнуло щось живе. Надія. Справжня. Необережна. Майже дитяча. Вони переглянулися. І раптом прискорили крок. Спершу повільно. Потім швидше. Ще швидше. Наче боялися, що диво зникне, якщо вони не встигнуть.

 Ущелина вела їх углиб гір.

Кам'яні стіни здіймалися дедалі вище. Світло світанку проникало сюди лише тонкими золотими смугами. А запах квітів ставав усе сильнішим. Вода звучала все ближче. Ще кілька кроків. Ще один поворот. І раптом скелі розступилися. Перед ними відкрилася долина.

 Патрік завмер. Зір'ан теж. Ніби обоє забули, як дихати. Посеред кам'яного царства лежав прихований світ.

Зелений.

Живий.

Квітучий.

Сріблясті струмки бігли між травами й квітами. Над водою підіймався ранковий туман. Схили вкривали жасмин, маки, білі лілії та незнайомі зоряні квіти, що світилися власним м'яким сяйвом. Повітря було наповнене співом птахів. І водою. Скрізь була вода.Після безмежної пустелі це здавалося неможливим. Нереальним. Мов спогад про світ, створений до появи людей. А потім Патрік побачив його. Біля джерела. Під високою світлою скелею.

 Юнак сидів на камені, опустивши руку у воду. Його одяг був світлим, майже білим, але тканина дивно переливалася, ніби її виткали не з ниток, а з місячного сяйва й ранкової імли. Мідно-русе волосся спадало на плечі, і в ньому щось мерехтіло.

 Не то зорі. Не то самоцвіти. Не то відблиски води. Неможливо було зрозуміти.

 Він здавався надто прекрасним для цього світу. Надто спокійним. Надто нереальним. Наче належав місцю, де не існує ані часу, ані смерті.

 Юнак повільно підняв голову.

І подивився на них. Його очі були світлі. Такі світлі, що Патрік не одразу зміг визначити їхній колір. На мить усе довкола завмерло.

 Вода.

 Вітер.

 Птахи.

 Навіть власне серце. І тоді Патрік раптом зрозумів те саме, що зрозумів поруч із ним Зір'ан. Вони дивилися не на людину. Перед ними була істота зі старшого світу. Одне з тих створінь, про яких складають легенди. І зустріч із якими ніколи не буває випадковою.