Раді Вас бачити!

Ворота відчинилися без звуку, мов самі стіни зітхнули, пропускаючи у своє нутро гостей, що ніколи не стануть господарями.

Коридор, куди ступили босими ногами Патрік і Зір’ан, був мов річка з мармуру. Білий камінь з легкими жилками срібла, прохолодний під ступнями, тягнувся вперед і губився в напівтемряві. Уздовж стін блимали лампади — пелюстки вогню тремтіли, мов серце перед вироком. Їхнє світло кидало на колони танцюючі тіні, схожі на привидів чи жінок у вуалях.

Палац жив і дихав пахощами кориці, сухої лаванди та ладану. Тут усе було надмірним і прекрасним: різьблені арки з цитатами мовами давно мертвих царств, гобелени, на яких богині годували левів, і кришталеві кулі на ланцюгах, що ховали в собі зорі, впіймані на світанку.

Ніхто не говорив. Охоронці йшли мовчки, ступаючи в такт, немов це була стара церемонія, що триває століттями. Їхні халати кольору темної сливи ледь шелестіли.

Патрік тримав спину рівно, як личить принцові, хоч очі його ковзали з арки на арку, з колони на вікно, шукаючи вихід, хоч би примарний. Його серце билося швидше, ніж личило в цьому величному спокої. Він не був зломленим. Лише обережним.

Зір’ан ішов поруч, мов тінь. Його обличчя залишалось непроникним, але плечі були напружені, а пальці трохи стиснуті. Він бачив більше, ніж Патрік: бачив отвори в стінах для стражників, камінь на підлозі, що тріснув від крові. Він чув не лише флейти вдалині, а й важкий подих пасток, схованих за шпалерами.

Коли вони минули великий двір, де квітнули нічні жасмини, один із охоронців підняв руку. Вони зупинились.

Попереду здіймались двері — високі, чорні, з інкрустацією із зеленкуватого каменю, що світився зсередини. Над ними — мозаїка: хижий місяць і дівчина, що тікає через море піску. Вечірній подарунок мав увійти саме сюди.

Патрік ковтнув слину.

— Вони не зібрали нас просто подивитись, — прошепотів він.

Зір’ан кивнув, не зводячи очей з дверей.

— Тут усе — для зору. І все — для смерті, якщо забути, що ти раб.

Важка хвилина перед тишею. І тоді двері почали розчинятись,

плавно, мов шелест важких завіс. Із-за них повіяло жаром. Перед хлопцями відкрився Зал Півмісяця.

Він був величезний. Купол, висотою з мінарет, тримали колони з червоного яшму, вирізьблені у вигляді дерев із золотими птахами, що, здавалось, ось-ось змахнуть крилами. Підлога з темного оніксу, дзеркальна, мов вода у святому озері. Зі стелі спускалися тисячі лампад, як зорі, вплетені у шовкові нитки.

Посеред зали — поміст, устелений килимом кольору стиглого граната. На ньому — трон, вирізьблений з білого дерева, оздоблений сріблом і перлами. Там сидів володар Равінару.

Його обличчя було частково приховане маскою з лазуриту, вкрите символами стародавньої магії. Володар не рухався, мов статуя. Лише його очі темні й пильні, ніби в орла перед кидком не відпускали прибулих.

Біля трону — наложниці, закутані в серпанки, євнухи в золотих пов’язках, маги з синіми вустами. Музика звучала з глибин залу; ніжна, тонка, тривожна.

Хлопців зупинили перед троном. За ними мовчки закрилися двері.

Слуга в шовковому халаті з вишитими скорпіонами виступив уперед. Його голос — солодкий, як мед, і отруйний, як скорпіон:

— Раби з півночі. Дорогі. Неприборкані. Вечірній подарунок, о великий.

Шейх не відповів одразу. Він дивився — спершу на Патріка, що стояв з високо піднятим підборіддям, попри втому і страх. Потім — на Зір’ана. На його руде волосся, що палало в світлі лампад, на його очі — спокійні, мов небо після бурі.

— Їх обробили? — пролунало з-під маски.

— Ні, повелителю. Їх залишили чистими. Вони ще... справжні.

Невідомо було, чи це додало цінності, чи викликало розчарування. Володар підвівся. Його халат, вишитий золотими рибами, ледь шелестів.