Раді Вас бачити!

 Зір'ан підвів очі.

Дзеркало зустріло його тишею. Спершу він побачив самого себе.

Худорлявий юнак із довгим вогняним волоссям. Бліде обличчя. Втомлені очі. Знайомі риси. Він уже хотів відвернутися. Та поверхня дзеркала здригнулася. Ніби по ній пробігла невидима хвиля. Відображення потьмяніло. Руде волосся спалахнуло полум'ям. Шкіра розсипалася золотавими іскрами. Плечі стали ширшими. За спиною щось повільно розгорнулося. Величезні крила. Вони здіймалися все вище, застилаючи собою небо. Людське тіло тануло. Натомість із полум'я народжувалася інша істота. Могутня. Велична. Її луска палала, мов розпечена мідь. Уздовж довгої шиї бігло золоте сяйво, а з грудей виривався жар, від якого здригалося саме повітря.

Дракон.

 Вогняний дракон.

 Стародавній, мов перші світанки цього світу. Його золоті очі повільно піднялися. І подивилися просто на Зір'ана. Наче впізнали. Зір'ан різко відступив. 

 — Ні... Голос його зламався. — Ні... Він похитав головою. Ще крок назад. — Це неправда.

 Дзеркало не змінилося. Дракон і далі дивився на нього. Спокійно. Мов терпляче чекав, коли той нарешті перестане тікати від самого себе.

 — Ні!

 Зір'ан вихопив кинджал і з усієї сили жбурнув його в дзеркало. Клинок ударився об срібну поверхню. Та замість брязкоту лише розчинився у світлі. Повільно впав на камінь. На дзеркалі не лишилося навіть подряпини.

 — Брешеш! — хрипко видихнув Зір'ан, різко обернувшись до дева. — Це твої чари! Ти хочеш нас обдурити!

 Дев навіть не поворухнувся. 

 — Я? Він лише глухо пирхнув. — Я занадто старий для таких дешевих фокусів.

 Зір'ан похитнувся.

— Я був людиною... Голос тремтів. — Я пам'ятаю... Я жив у лісі... Я...

 Він замовк.

Перед очима промайнуло обличчя лісової царівни. Її усмішка. Її руки. Весняний ліс. Квіти. Дощ. Усе було таким справжнім... Таким живим...

— Я загинув... — прошепотів він. — І тому став духом. Так мені казали... Так було... Правда? 

 Останнє слово прозвучало майже благально. Наче він питав уже не дева. Самого себе. Дев мовчав. Його мовчання було страшнішим за будь-яку відповідь.

 Зір'ан знову подивився в дзеркало. Дракон не зник. Він стояв там само. Гордий. Самотній. І дивився на нього з таким самим болем, який зараз стискав його власне серце. Зір'ан заплющив очі.

 — Якщо це правда... Його плечі здригнулися. — То хто... Хто я такий? І чому... Чому я нічого не пам'ятаю?..

 Позаду запала така тиша, що навіть дев більше не сміявся. А Патрік не наважувався підійти. Бо вперше за весь час їхньої подорожі зрозумів страшну річ. Його друг щойно втратив не свободу. Не надію. Він утратив самого себе.

 Зір'ан так і стояв перед дзеркалом. Немовби боявся навіть дихати. Йому здавалося, варто лише кліпнути, і дракон зникне. Усе стане, як було. Ліс. Весна. Пташиний спів. Царівна... Та відображення не змінювалося. Воно чекало. Терпляче. Мов чекало на нього вже багато століть.

— Ні... — ледь чутно прошепотів Зір'ан. — Я не він... 

 — А хто тоді? — спокійно озвався дев. 

 Зір'ан не відповів. Бо вперше не знайшов відповіді. Патрік повільно підійшов до нього. Не поспішав. Не торкався. Лише став поруч. Довго мовчав. Потім тихо сказав:

 — Подивися на мене.

 Зір'ан неохоче повернув голову. Очікував побачити страх. Огиду. Недовіру. Та побачив лише сум. І щире співчуття.

 — Ти боїшся мене? — хрипко запитав він.

 Патрік навіть здивувався. 

 — Чого?

 — Цього. Він кивнув на дзеркало. — Якщо це правда... Я чудовисько. 

 Патрік тихо пирхнув.

 — Ти серйозно?

 Зір'ан насупився. 

 — Ти бачиш дракона. 

 — Бачу. І? Патрік знизав плечима. — А я бачу того самого впертого рудого, який витяг мене з піщаного демона. Який мало не помер, рятуючи мене від Ассумари. Який віддав мені останню воду. І всю ніч не спав, щоб я не замерз. Він усміхнувся. Ледь помітно. — Якщо це і є дракон... То я радий, що зустрів саме такого.

Зір'ан мовчав. Щось боляче стислося в грудях. Патрік продовжив тихіше:

 — Ти ж сам казав... Не тіло визначає душу. Пам'ятаєш?

 — Пам'ятаю...

 — Тоді чому тепер судиш себе лише через відображення?

 Зір'ан заплющив очі. Його власні слова. Повернулися до нього. Наче стріла. Дев повільно кивнув.

— Мудрий хлопчина.

Старий демон обернувся до чорного вівтаря. Неквапливо підійшов до нього. Поклав величезну долоню на руків'я меча. Печера ніби затамувала подих. Та дев не витягнув Сехерім. Лише легенько штовхнув руків'я вперед. Меч тихо задзвенів.

— Я не можу подарувати його. Не можу наказати йому. Не можу навіть позичити. Його обирає лише він сам. — Дев відійшов убік. — Якщо дзеркало не збрехало... Воно не помилиться і тепер.

Зір'ан повільно наблизився. Його кроки були важкими. Невпевненими. Він дивився не на меч. На свої руки. Ніби вони більше не належали йому.

— А якщо... Якщо я справді чудовисько?

Патрік тихо всміхнувся.

— Тоді це найдобріше чудовисько, яке я знаю. І знаєш що? Мені байдуже, хто ти. Бо я знаю... Ким ти був для мене.

Зір'ан заплющив очі. Повільно вдихнув. І вперше... Не став сперечатися із дзеркалом. Не погодився. Але й не відвернувся. Він простягнув руку. Його пальці торкнулися руків'я Сехеріма. Печера спалахнула світлом. Не сліпучим. Теплим. М'яким. Наче саме сонце на мить зазирнуло під кам'яне склепіння. І меч... Без найменшого опору... Сам вийшов із чорного каменю. У печері запанувала така тиша, що стало чутно, як десь далеко дзюрчить вода Джерела Нурейн. А дев усміхнувся. Вперше. Не як звір. А як старий вартовий, який нарешті дочекався тих, заради кого беріг свою таємницю багато століть.

Дев ще довго мовчав. Його погляд не відривався від Сехеріма, що тепер спочивав у руках Зір'ана. Нарешті він важко зітхнув.

— Тепер ти розумієш, чому меч дістався саме тобі.

Зір'ан міцніше стиснув руків'я.

— Ні. — Його голос був спокійним, але настороженим — І досі не розумію. Чому ти допомагаєш нам? Ти охороняв цей меч. А тепер сам віддаєш його. Навіщо?

Дев усміхнувся. Та цього разу в його усмішці не було насмішки. Лише давня, втомлена печаль.

— Бо мені відома ваша справжня дорога. — Він перевів погляд на Патріка. — Ви думаєте, що йдете лише визволяти джина. — Потім знову подивився на Зір'ана. — Або шукати воду Нурейна. Ні. Це лише початок. — Він повільно провів пазурами по каменю. — Ваш шлях веде до Ашайї.

Ім'я прозвучало так тихо, що печера ніби відгукнулася луною. Зір'ан здригнувся.

— Ти... Звідки знаєш це ім'я?

— Бо знаю, хто вона. — Дев підвів голову. — Ашайя — не проста пері. Вона донька Цариці Пері зі Смарагдових садів Каф. Остання спадкоємиця її роду.

Патрік переглянувся із Зір'аном.

— Але... Хто міг насмілитися викрасти доньку цариці?

У печері стало холодніше. Навіть смолоскипи ніби зблідли. Дев промовив ім'я майже пошепки.

— Азракар. Той, кого смертні називають Володарем Мертвих Земель. Той, чиє серце давно перестало битися. Той, хто навчився жити довше за власну смерть.

Патрік мимоволі нервово здригнувся. Навіть ім'я чаклуна звучало так, ніби саме повітря не хотіло його вимовляти.

— Навіщо йому пері? — тихо спитав він.

— Бо він боїться краси. Боїться життя. Боїться всього, чого вже не може створити сам. Він прагне підкорити світ. І тому прагне поневолити все прекрасне. Пері. Джинів. Духів. Навіть драконів...

Останнє слово прозвучало майже нечутно. Погляд дева на мить зустрівся з поглядом Зір'ана. Та цього разу без осуду.

— А чому ти сам не підеш проти нього? — запитав Патрік.

Дев довго мовчав. Потім повільно опустився на величезний камінь. Здавалося, за одну мить він постарів ще на сотню років.

— Бо колись... Я вже ходив. — Його важка долоня ковзнула по старому шраму на грудях. — Колись у мене теж був дім. Високо в Червоних горах. Була дружина. Були діти. — Його голос затремтів. — Азракар прийшов уночі. Не за мною. За землею, яку хотів зробити своєю. Я бився. Довго. Та коли повернувся... — Дев заплющив очі. — Повертатися вже не було до кого. Лише попіл. І тиша.

Печера завмерла. Навіть Патрік не наважувався порушити мовчання.

— Відтоді, — тихо промовив дев, — я стережу цей меч. Бо знав... Одного дня прийдуть ті, хто зможе зробити те, чого не зміг я. — Він підвівся. Його бурштинові очі знову спалахнули. — Якщо Азракар упаде... Світ стане вільнішим. Саїд поверне свою волю. Ашайя — свої крила. І, можливо... Хтось іще знайде відповіді, які шукає. — Його погляд затримався на Зір'ані. — Навіть якщо ці відповіді виявляться страшнішими за будь-яке чудовисько