Раді Вас бачити!

Підземний шлях вивів їх далеко за володіння Ділари.

Спершу повітря стало сухішим. Потім зник запах води. Кришталеві склепіння залишилися позаду, поступившись голому каменю. Стежка дедалі крутіше здіймалася вгору, поки нарешті не вперлася у вузький прохід між двома велетенськими скелями.

Першим назовні вийшов Зір'ан. Він завмер. За ним мовчки стали Патрік і Саїд. Перед ними простягався інший світ. Безбарвний. Мертвий. Небо було важким, попелястим, ніби сонце давно покинуло ці землі. Замість трави — попіл. Замість дерев — чорні покручені стовбури, схожі на руки мерців, що тяглися до неба з останнім благанням.

У долині не співали птахи.Не дзюрчали струмки. Навіть вітер тут мовчав. Лише далеко на обрії здіймався чорний палац. Високі вежі нагадували велетенські ікла, що прорізали небо. Навколо них повільно кружляли темні хмари, крізь які час від часу пробігали багряні блискавки.

— Азракар... — тихо промовив Саїд.

Навіть його голос ніби потьмянів. Патрік довго дивився на палац. Але думки його були зовсім не там. Вони знову й знову поверталися до холодної печери. До кам'яного ложа. До того, як він розплющив очі й побачив над собою стривожене обличчя Саїда. Він пам'ятав лише уривки.

Теплі пальці на своїй щоці. Тихий голос. І дивне відчуття безпеки, якого не знав майже ніколи. Його життя завжди визначали чужі накази.

Спочатку батько,мачуха, потім шейх. Владні руки. Владний голос. Владний погляд. Навіть турбота завжди була схожа на наказ. А Саїд... Він нічого не вимагав. Лише боявся його втратити.

Від цієї думки в грудях защеміло. Патрік сам не розумів чому. Можливо тому, що деякі миті залишаються з людиною назавжди, навіть якщо тривають лише одну мить.

— Ходімо.

Голос Зір'ана повернув його до дійсності. Дракон уже спускався вузькою стежкою вниз. Сехерім холодно мерехтів за його спиною. Він ішов першим. Як завжди. Спокійний. Зібраний. Наче всі сумніви залишилися там, у дзеркалі дева. За ним рушив Саїд. Патрік кинув останній погляд на далекі гори.

Десь там, у глибині печер, залишилася Ділара. Йому раптом захотілося, щоб вона помилилася. Щоб цього разу всі вони повернулися живими. 

 Та варто було зробити лише кілька десятків кроків, як світ навколо змінився. Повітря різко похолоднішало.Попіл під ногами закрутився дрібними вихорами.

 Зір'ан зупинився.

— Назад...

Та договорити він не встиг. Земля вибухнула. Із чорного пилу, мов із самої темряви, вихопилися десятки довгих рук.Не людських. Сплетених із диму, попелу й чорного вітру. Вони одночасно схопили Зір'ана за руки, за плечі, за ноги. Браслет на його нозі спалахнув кривавим світлом.

— Зір'ане! — закричав Патрік.

Сехерім зі свистом вилетів із піхов. Зір'ан устиг лише міцно стиснути його руків'я. І, не вагаючись ні на мить, жбурнув меч просто Патрікові.

— Лови!

Патрік інстинктивно впіймав Сехерім обома руками. У ту ж мить чорні руки смикнули Зір'ана назад. Так різко, що він навіть не встиг закричати. Його тіло розчинилося у вихорі попелу. Вітер завив. На мить увесь світ потонув у чорній імлі. А потім... Запала тиша. Моторошна. Абсолютна. Ніби Зір'ана тут ніколи й не було.

Лише кілька вогняно-рудих пасом волосся повільно опустилися на чорний попіл. І Сехерім, що тепер тремтів у руках Патріка, ніби сам відчув утрату свого справжнього господаря.

Попіл ще довго кружляв у повітрі, наче сама земля не хотіла змиритися з тим, що сталося. Патрік стояв нерухомо. У руках важким холодом лежав Сехерім. Перед очима знову і знову повторювалася одна й та сама мить. Руде волосся. Простягнута рука.

— Лови!

І темрява.

— Зір'ане...

Його голос був таким тихим, що його майже поглинув вітер. Він зробив крок уперед. Ще один. Раптом кинувся бігти.

— Зір'ане!

Він упав на коліна саме там, де кілька митей тому стояв дракон. Руки шалено загрібали чорний попіл. Каміння. Пил. Нічого.

— Ні...

Патрік копав далі, не відчуваючи, як гостре каміння роздирає долоні.

— Ні... Він тут! Він мусить бути тут! Зір'ане!!

Відчайдушний крик прокотився мертвими землями. Луна повернула лише тишу.Патрік опустив голову. Плечі затремтіли.

— Це... це я винен... Якби не я... Якби ми не прийшли сюди...

Він так і не договорив. Теплі руки обережно торкнулися його плечей.

Саїд.

— Патріку...

Той навіть не озирнувся, лише важко дихав.

— Відпусти мене... Я знайду його... Я... — Голос зламався — Я його не вберіг...

Саїд повільно опустився поруч. Не став сперечатися. Не шукав красивих слів втіхи.Лише мовчки обійняв його. Обережно. Так, ніби боявся, що юнак розсиплеться, як сухий пісок. І Патрік більше не стримувався. Він сам притулився до нього.Міцно. Майже відчайдушно. Так хапаються за останню живу душу посеред світу, що помирає.

Довго вони мовчали.Лише вітер носив попіл над мертвими рівнинами. Нарешті Саїд тихо промовив:

— Послухай мене.

Патрік не ворухнувся.

— Якби Азракар хотів його смерті... він убив би його тут.

Патрік повільно підвів очі.

— Але він забрав його. Живого.

— Чому?

Саїд подивився туди, де над обрієм здіймався чорний палац.

— Бо Зір'ан потрібен йому. —Його серце стислося.— Він знає. Знає... хто він насправді.

Патрік міцніше стиснув руків'я Сехеріма.

— Дракон...

Саїд мовчки кивнув.

— Маріди пам'ятають давні легенди. Кров останніх вогняних драконів має силу, якої не має жодна інша істота. Якщо Азракар полював саме на нього...

Він замовк. Не хотів вимовляти страшне вголос..

Патрік і без того все зрозумів. Кожна втрачена мить могла коштувати Зір'анові життя.Він повільно підвівся. Ще хвилину тому ноги не слухалися його та тепер вони стояли твердо.

Юнак витер рукавом очі. Глибоко вдихнув.І вперше за весь час сам поклав руку на плече Саїда.

— Ти врятував мене.Тепер...

Він подивився на чорний палац. Його голос уже не тремтів.

— Тепер ми врятуємо його.

Саїд усміхнувся. Але в тій усмішці вперше за довгий час з'явилася надія. Патрік повільно підняв Сехерім. Меч тихо спалахнув срібним світлом. Наче визнав нового господаря.І двоє юнаків мовчки рушили вперед. Назустріч мертвим землям Назустріч чорному палацу Азракара. За другом, який жодного разу не залишив їх. Тепер настала їхня черга не залишити його.