Раді Вас бачити!

Ніч у Караван-сараї настала несподівано холодна, як це часто буває в пустелі. Сторожа повільно змінювалась, попиваючи гарячу м’ятну воду й жуючи насіння. Повітря пахло каменем, пилом і старими казками, що зависали у віконцях кімнат для гостей.

Рудий давно затих у своєму кутку – мовчки лежав, дивлячись у темряву. А от Патрік не спав. Його гордість свербіла від приниження, а надія дряпалась зсередини, мов птах у клітці.

Він помітив, як один з охоронців підходить до дверей, щоб глянути на полонених. Чоловік був міцний, із темним обличчям і золотими сережками. На його поясі висів кривий ніж. Патрік повільно підвівся.

— Гей... — прошепотів він. — У мене є золото. Багато. Якщо проведеш мене до Вортанії, мачуха заплатить. Вона – королева Тридевятого королівства. Вона...

Охоронець зиркнув на нього знизу вверх, усміхнувся і вийняв з-за халата маленьку бутилочку з вином. Припав до неї, потім – неквапно відповів:

— Кажеш королева... Дорогоцінна мачуха з півночі? Вона вже давно заплатила.

— Як?.. — Патрік завмер.

— За твою смерть, юначе.

Харам повільно зробив ковток. Очі його блищали від вогню каганця.

— Твоя мачуха — дуже розважлива жінка. Вона не хотіла скандалів. І знала, що ти перешкода. Кров не та, пика не та, а ще – характер. Вихований у волі. Ти для неї, як камінь у черевику.

— Ти брешеш... — прошепотів Патрік, голос його зірвався.

— Чого ж. Можна перевірити. Вона наказала вбити тебе. Але... твоя шкіра була надто цінна. Очі — шляхетні. Волосся — м’яке, як у жінки. Тож ми подумали чому б не заробити двічі?

Він присів перед Патріком, схилив голову набік.

— Вона тебе не шукає. Не чекає. А якщо й почує, що ти десь є – найме нових убивць. І цього разу, юначе, ніхто тебе не врятує.

Патрік відступив, затиснув кулаки. Всі мрії, надії, образи зникли. Залишився лише холод – пустельний, нічний, невблаганний.

Харам підвівся й рушив до дверей, кинувши через плече:

— Коли тебе завтра куплять – усміхайся. Нікому не цікава історія покинутого принца. А гарний юнак – це золото.

Ранок розлився над Караван-сараєм мідним світлом, ніби сам схід стік кров’ю джина. Повітря ще не встигло спалахнути денною спекою, але вже було сухим і терпким, як пісок на губах.

Патрік сидів, зігнувшись, спираючись спиною до холодної глиняної стіни. Його погляд був спустошений. Те, що він почув уночі, розбило в ньому останні уламки впевненості.

— Вона... хотіла мене вбити... — шепотів він сам собі, але хлопець, що сидів поруч, не відповідав. Зірковий, зв’язаний як і він, мовчав. Його очі були прикриті, і здавалося, що він спить, але це був не сон – це було відгородження. Його мовчання було глибоке, як ліс у зимову ніч.

Принесли сніданок. Легка страва – пшеничні коржики з медом і фініки, трохи солодкого чаю з м’ятою. Пахло гостро, але ніжно. Патрік не їв. Зірковий зрештою, зробив ковток – тіло вимагало.

Їх не повели на ринок. Натомість прийшли двоє вартових у білих туніках і в срібних поясках – вбрання людей, що служать високим господарям.

— Вставайте, — сказали без зайвих слів.

Їх провели довгим коридором, повз інші кімнати, де шепотілися раби, та сторожко ходили купці. Потім двері, вишукано різьблені й темні, як ніч у пустелі, розчинилися перед ними.

Великий зал був затінений важкими килимами, свічки не палали, тільки смолоскипи кидали мідне світло на мармурову підлогу. А посеред зали, на підвищенні, сидів він.

Великий чоловік із шрамом поперек обличчя, вдягнений у чорний халат із золотим вишиттям. Його очі були темні, мов нічна безодня, і в них – відсутність жалю. Біля нього стояли шість охоронців, усі з кривими клинками при боці. За його спиною – слуги й гончі на коротких ланцюгах.

— Ось вони, мій повелителю, — промовив Алім, вклоняючись. — Як і домовлялися. Обоє живі, гарні й цілими. Один – принц півночі, другий – створіння із лісів. Ціна, як ми узгодили...

Чоловік не відповів одразу. Він повільно зійшов з підвищення, оглянув хлопців, не криючись із зневагою.

— Покірні?

— Не зовсім, — визнав Алім. — Але їх можна навчити.

Він зупинився перед Патріком, і погляд його був холодний, як клинок перед ударом.

— Ти кажеш, він принц? — запитав у Аліма, не відводячи очей від юнака.

— Так, мій повелителю. З північного дому. Волосся – кольору багряного бурштину, шкіра – як сніг. Вишукане обличчя. Він коштує кожного золотого.

Вельможа підніс руку – несподівано обережно,і торкнувся підборіддя Патріка. Той здригнувся.

— Скажи щось, — мовив чоловік. — Маєш голос, чи лише вигляд?

Патрік мовчав. Його щелепа була стиснута, очі палали гнівом.

Вельможа всміхнувся.

— Так, є іскра. Не зламаєш одразу. Цікаво.

Потім він перейшов до другого – до рудого. Зупинився, мов вражений.

— Хм... А цей?

— Дивний, — обережно озвався Алім. — Не каже ні слова. Спить стоячи. Іноді ніби чує голоси. Але погляньте – тіло, наче вирізьблене з мармуру, міцне, але гнучке. Дика краса. Напівістота, напівспомин.

Вельможа схилився до рудого. Його пальці ковзнули по волоссю, що спадало пасмами на лоба, по щоках, по шиї.

— А що це? — буркнув він, і нахилившись ще нижче, вказав на чорний браслет із зеленкуватим відтінком, що охоплював кісточку лівої ноги хлопця. Він був тонкий, але різьблений, мов витвір древніх майстрів.

— Не знімається, — відповів Алім. — Відколи ми його знайшли, вже був на ньому. Річ стара, можливо, магічна. Але не заважає – скоріш прикраса.

— Це не прикраса, — прошепотів вельможа, наче до себе. Він простягнув руку, торкнувся металу пальцями, але різко відсмикнув їх, мов отримав опік.

Очі його звузились.

— Це... щось більше, ніж здається. І цей хлопець теж.

Він випростався і ще трохи постояв, вдивляючись у мовчазного юнака, що стояв, не опускаючи погляду. Його рудоволосий полонений був спокійний, мов вода в лісі перед бурею.

— Я беру обох, — сказав врешті. — Ціна не змінює справи. Мені потрібні саме такі.

Він обернувся до своїх слуг:

— Готуйте до від’їзду. До вечора – в Равінар.

І, не озираючись, пішов у глиб залу, залишивши по собі лише запах ладану, тривогу і тінь.Рудий ледве стримав тремтіння.

Патрік зблід.

Обидва зрозуміли: усе, що було до цього – пустеля, зрада, кайдани – було лише прелюдією. Справжнє випробування починається зараз.

...

Кімната, куди їх повели, була несподівано простора. Без ланцюгів, без ґрат, лише килими на підлозі, вікно з решіткою і низький стіл, заставлений їжею. Повітря було просякнуте пахощами – рисом, прянощами, солодким молоком.

На бронзовій таці стояли невеличкі глиняні миски з тушкованими овочами в ароматному соусі, пиріжки з м’ясом і кмином, медовий сир у листі інжиру, фініки, хумус і свіжа лепешка, що ще парувала. У тонкому глечику – щось схоже на пряне молоко з кардамоном, яке так любили в Равінарі.

Рудий мовчки сів на подушку і почав їсти. Спокійно, не поспішаючи, наче був не в полоні, а в гостях. Його рухи були плавні, врівноважені.

Патрік, напружений, навіть не торкнувся їжі. Він сів навпроти, втупившись у рудого.

— Ти серйозно? Їси? — різко прошепотів. — Нас же щойно продали. Рабство. Ти розумієш? Ти взагалі щось відчуваєш?

Рудий підвів на нього погляд. Очі – світлі, незвичні, як туман над річкою. Але не сердиті, і не порожні.

— Їжа тепла. І смачна, — сказав він спокійно.

Патрік хмикнув.

— Ти дивний.

Замовк. Зітхнув. І вже тихіше, з дещицею цікавості запитав:

— А як тебе звати?

Рудий опустив очі. Пальці зупинилися на окрайці хлібини

— Не знаю, — мовив просто. — Не пам’ятаю. А може, й не мав імені.

Патрік довго дивився на нього, злегка насупившись. У його думках ворушився сумнів – чи бреше, чи справді говорить правду. Але в тих очах не було хитрості. Лише спокій.

— У всіх має бути ім’я, — врешті буркнув Патрік. — Навіть у таких, як ти. Лісових... духів... чи ким ти там був.

— Я не був. Я є. — лагідно відповів той.

Патрік прокашлявся.

—Я... чув, як на ринку одна жінка щось казала про тебе. Старенька, в білому. Вона дивилась на тебе і шепотіла... «Зір’ан».

Рудий злегка нахилив голову.

— Зір’ан?

— Так. Я запам’ятав. Вона сказала, що це значить «той, хто носить світло». А ще, що так називають зіркових дітей. Гарних, незвичайних. Небесна врода, або щось таке.

Рудий ще мить сидів мовчки. Потім ледь помітно всміхнувся – зовсім трішечки.

— Зір’ан... — повторив він пошепки, мов пробував ім’я на смак.

Патрік посунув йому пиріжок.

— Їж. Світло тобі стане

в пригоді.

Вони більше нічого не сказали, але мовчанка була вже не така тривожна. І в глибині кімнати, серед килимів, фініків і тіней, щось змінилося.