Раді Вас бачити!

— Моє ім'я — Ділара, — мовила жінка, і від її голосу по підземній річці пробігла срібляста хвиля. — Я — Цариця Підземних Рік. Хранителька шляхів, що пролягають під цими горами.

Вона зробила кілька кроків назустріч. Її довгий одяг, витканий із темно-синього шовку й мерехтливого срібла, безшумно ковзав по каменю. У волоссі тьмяно світилися дрібні самоцвіти, схожі на застиглі зорі.

— Я знаю, куди ви прямуєте. — Вона подивилася на Саїда. Потім на Зір'ана. І лише тоді — на Патріка. — До земель Азракара.

Патрік кивнув.

— Якщо знаєте дорогу...

— Знаю. — Ділара ледь усміхнулася. — І можу провести вас так, що жоден демон Мертвих Земель не відчує вашої присутності.

Запала тиша.

— Але спершу, — продовжила вона, — ви мої гості. У цих горах існує закон, старший за царства людей. Той, хто переступає поріг мого дому, не вирушає в дорогу голодним.

Зір'ан обмінявся коротким поглядом із Патріком. Після Ассумари будь-яка гостинність здавалася пасткою. Ділара ніби прочитала їхні думки.

— Я не вимагаю довіри. Лише ввічливості. — Її усмішка стала трохи теплішою. — А відмовляти цариці... Не найкращий початок знайомства.

Патрік ледь усміхнувся.

— Здається, вибору в нас немає.

— Є, — спокійно відповіла Ділара. — Але мудрі мандрівники не завжди обирають найважчу стежку.

Вона повела рукою. Кам'яна стіна беззвучно розійшлася, відкриваючи широкий прохід.За ним відкрилася ще одна печера.

Її високі склепіння, що мерехтіли тисячами кришталевих жил. Крізь камінь повільно текли тонкі струмки, збираючись у прозоре озеро посеред зали. Його вода світилася м'яким блакитним світлом, і здавалося, ніби в її глибині спокійно дрімають зорі.

На густих килимах були розкладені великі шовкові подушки. Посередині стояли низькі різьблені підставки, заставлені стравами. Запашний хліб, мед, сир із гірських трав, смажена форель, достиглі гранати, інжир, мигдаль і прохолодний напій із диких ягід.

Тут не було показної розкоші. Лише достаток, який здавався таким само природним, як камінь чи вода. Ділара сіла першою. Гості мовчки зайняли місця навпроти. Довгий час чутно було лише тихий плескіт підземної річки. Нарешті цариця підняла келих.

— У наших землях існує давній звичай. Перш ніж говорити про війну, дорогу чи смерть, мандрівникові дають хліб і воду. Бо голодне серце не здатне почути правду. — Вона зробила ковток. — Їжте.

Патрік нерішуче взяв корж. Саїд сидів спокійно, ніби повернувся до давно знайомого світу. Зір'ан майже не торкався їжі. Ділара це помітила.

— Ти не довіряєш мені.

— Я навчився бути обережним.

Вона ледь усміхнулася.

— І правильно. Довіряти слід не словам, а вчинкам.

Знову запала тиша. Ділара дивилася на воду. Поверхня озера раптом здригнулася. По ній побігли сріблясті кола.

— Ви питаєте себе, чому я погодилася провести вас до Азракара. — Її голос став тихішим. — Відповідь проста. Я не хочу, щоб ви туди йшли.

Патрік підвів голову.

— Але ж ви самі сказали...

— Сказала, що знаю шлях. І це правда. Та не сказала, що схвалюю ваш вибір.

Вона простягнула руку над озером. Вода завирувала. У ній промайнули тіні. Чорні башти. Вогонь. Безкраї попелясті рівнини. А потім... Три постаті. Одна впала. Дві інші стояли поруч. Образ зник так само швидко, як і з'явився.

— Вода пам'ятає майбутнє не гірше, ніж минуле, — тихо мовила Ділара. — Вона ніколи не показує мені всього. Лише уривки. —Вона повільно перевела погляд на кожного з них. — Я бачу кайдани. — Погляд зупинився на Саїді. — Ти щойно здобув свободу.Та неволя знову простягне до тебе руки.

Потім вона подивилася на Патріка.

— Я бачу біль, який змінить тебе назавжди.

І нарешті її очі зустрілися з очима Зір'ана. Вона мовчала найдовше. Так довго, що навіть Саїд напружився.

— А тебе... — її голос став майже шепотом. — Я бачу на межі життя і смерті.

У печері стало тихо. Навіть вода ніби перестала текти. Зір'ан не відвів погляду.

— Якщо це моя доля... Я її прийму.

— Не поспішай, — тихо відповіла Ділара. — Майбутнє — це не вирок.

Вона підвелася. Повільно обійшла озеро.

— Ви ще можете обрати іншу стежку.

Її рука торкнулася холодного каменю.

— Залишайтеся. У моєму царстві ніхто не зазіхне на вашу свободу. Ніхто не змусить вас воювати. Ніхто не скує вас кайданами.

Вона усміхнулася. Без хитрощів. Без облуди.

— Тут для вас знайдеться все. Дім. Спокій. Час.

Вона подивилася на Саїда.

— Маріде, ти більше ніколи не пізнаєш неволі.

На Зір'ана.

— Драконе, твої рани загояться, і ніхто не примусить тебе забути, ким ти є.

На Патріка.

— А ти більше не нестимеш на своїх плечах чужих доль.

Жоден із хлопців не озвався. Першим підвівся Патрік.

— Ваша величносте... — Він низько схилив голову. — Для мене велика честь почути такі слова. Але якщо ми зараз відступимо... То все, що ми вже пережили, втратить сенс.

Саїд мовчки кивнув. Зір'ан лише міцніше стиснув руків'я Сехеріма. Ділара довго дивилася на них. А потім тихо зітхнула. Ніби саме такої відповіді й чекала.

— Отже... Ваш вибір зроблено. — Вона підняла келих. — Нехай підземні ріки пам'ятають ваші імена. Бо не кожен має відвагу добровільно ступити назустріч власній долі.

Ділара ще довго мовчала. Потім її погляд знову став лагідним.

— Досить говорити про смерть.

Вона простягнула руку до підземного озера. Вода слухняно здригнулася, і від її поверхні здійнялася легка срібляста імла.

— Це Озеро Забутого Каменю. Його води народжуються в самому серці гір. Вони змивають втому, вгамовують біль і дарують душі спокій. — Її усмішка була майже материнською. — Ви пройшли довгу дорогу. Дозвольте горам хоча б на одну ніч подбати про вас.

Патрік перезирнувся із Саїдом. Той лише злегка схилив голову.

— Її слова правдиві, — тихо мовив марід. — Це священні води. Вони не завдадуть шкоди.

Зір'ан мовчки підійшов до озера першим. Він опустив долоні у воду. Холодна. Чиста. Вона обійняла його пальці так ніжно, що він мимоволі заплющив очі. Біль, який без упину палахкотів у нозі від браслета, неначе відступив. Лише на мить. Але навіть цієї миті вистачило, щоб згадати, як це — жити без страждання.

Патрік умив обличчя. Прохолодні краплі змили пісок пустелі, засохлу кров і важкість безсонних ночей. Він навіть усміхнувся. Вперше за багато днів.

Саїд мовчки занурив у воду долоню. Поверхня озера освітилася м'яким блакитним сяйвом, ніби впізнала його.

— Воно пам'ятає всіх дітей води... — ледь чутно промовив він.

Ніхто більше не говорив. У печері панувала така тиша, що навіть серце билося повільніше. Втома, яку вони так довго відганяли, нарешті взяла своє. Патрік сперся плечем об теплий камінь. Заплющив очі. Хотів лише перепочити одну хвилину. Та вже за мить його подих став рівним.

Саїд сів біля самої води. Його голова непомітно схилилася на груди. І він теж заснув.

Зір'ан ще якийсь час дивився на мерехтіння кристалів. Він намагався не піддаватися дрімоті. Та повіки ставали дедалі важчими. Останнє, що він побачив, — віддзеркалення своєї постаті у прозорій воді. Потім світ розчинився у тиші.

...

Ділара залишилася сама. Вона повільно підійшла до юнаків. Довго дивилася на них. На Патріка, який навіть уві сні не випускав із руки руків'я меча. На Саїда, чиє обличчя вперше за довгі століття стало по-справжньому спокійним. На Зір'ана, що навіть у сні ледь помітно хмурився, ніби досі боровся з кимось у власних спогадах. Цариця сумно усміхнулася.

— Які ж ви ще юні...

Її пальці ледь торкнулися води. Кола повільно розійшлися поверхнею озера.

— Світ нагороджує хоробрих лише в піснях. У житті він забирає їх найпершими.

Вона перевела погляд на темне склепіння печери. Наче говорила не їм. А самим горам.

— Люди шукають щастя в битвах... Дракони — у коханні... Маріди — у свободі... —Її голос став ледве чутним. — А вони не бачать найпростішого.

Вона знову подивилася на трьох сплячих мандрівників. У її очах не було злості. Лише давня, втомлена туга.

— Спокій... Це і є найбільше щастя.

Вона простягнула руку. Над водою спалахнули тонкі срібні руни. Вони повільно попливли до сплячих, мов легкий ранков

ий туман. Ділара заплющила очі.

— Спіть... Тут вас більше не наздоженуть ні війна... ні біль... ні доля. Тут уже ніхто не потребуватиме ваших жертв...