Раді Вас бачити!

Печеру струсонув глухий гуркіт. Наче сама гора зробила важкий крок. Потім ще один. І ще.

Зір'ан різко обернувся до Патріка.

— Ховайся!

Вони ковзнули за величезний кам'яний виступ саме тієї миті, коли біля входу впала велетенська тінь. Щось важко дихало. Пахло сирою шерстю, димом і кров'ю.

У печеру ввійшов дев. Він був майже вдвічі вищий за людину. Широкі плечі вкривала груба сіра шерсть, а могутні руки сягали майже колін. Його темно-синя, мов нічне небо, шкіра була розписана стародавніми шрамами. Із-під густого чорного волосся здіймалися вперед два вигнуті баранячі роги, потемнілі від часу. Очі світилися бурштиновим вогнем. Не люто. Скоріше голодно. За плече він недбало перекинув молодого барана, ніби той важив не більше за згорток тканини. Кинув його просто посеред печери. Туша глухо вдарилася об камінь

. Дев шумно втягнув повітря. Потім ще раз. Його широкі ніздрі затремтіли. Він повільно повернув голову. Прямо до того місця, де ховалися хлопці. На товстих губах розтяглася крива посмішка.

— Люди... Його голос був схожий на гуркіт далекої грози. — Давненько людським м'ясом у моїй печері не пахло.

Він зробив ще один вдих. Посмішка стала ширшою.

— І не двоє купців... Не воїни... Мандрівники. Знесилені. Голодні. Дурні.

Дев розреготався. Від його сміху здригнулися сталактити під склепінням.

— Виходьте. Я не люблю гратися в хованки.

Мовчання. Дев нетерпляче тупнув ногою. Кам'яна підлога тріснула.

— Або я сам вас знайду. І тоді хтось із вас втратить голову ще до того, як встигне назвати своє ім'я.

Зір'ан повільно вийшов із-за каменя. Патрік хотів зупинити його, але рудий лише ледь похитав головою. Він став просто навпроти дева. Незважаючи на втому, тримався рівно. Спокійно. Дев здивовано звів густі брови

— Ого... Не тремтиш.

— Ми прийшли не по твої скарби, — тихо сказав Зір'ан.

— Усі так кажуть. — Дев недбало махнув лапою в бік куп золота. — А потім намагаються винести хоча б один кубок.

— Нас не цікавить золото.

— Брешеш.

— Ні. Ми шукаємо Сехерім.

І вперше усмішка зникла з обличчя дева. Він уважно подивився на Зір'ана. Потім його погляд ковзнув до Патріка, що вийшов зі сховку і став поряд з другом

— Ось воно що...

— Нам потрібен меч, щоб звільнити Саїда. Джина Джерела Нурейн.

Кілька митей дев мовчав. А потім так голосно розсміявся, що зі стелі посипався пил. Він сміявся довго. Щиро. Майже до сліз. Нарешті витер кулаком очі й похитав рогатою головою.

— Ви пройшли пустелю... Мало не стали вечерею Ассумари... Добралися аж сюди... І досі вірите, що все закінчується такою гарною казкою?

Його бурштинові очі зблиснули.

— Ох, люди... Я майже скучив за вашою безнадійною впертістю.

Дев перестав сміятися так само раптово, як і почав. У печері запала тиша. Він повільно обійшов Зір'ана. Раз. Другий. Принюхався. Його важкі кроки відлунювали під склепінням, ніби удари великого барабана. Нарешті він зупинився просто перед рудим. Його бурштинові очі примружилися .

— Брешеш.

Зір'ан не поворухнувся.

— Я сказав правду.

— Ні.

Дев нахилився так близько, що Патрік відчув гарячий подих звіра.

— Ти сказав лише ту її частину, яка тобі вигідна.

Патрік зробив крок уперед.

— Ми справді прийшли за мечем.

— Я не з тобою говорю, хлопче.

— Але...

— Мовчи.

У голосі дева не було злості. Лише така давня сила, що слова самі завмирали на губах. Патрік усе ж не відступив.

— Він не бреше. Мій друг — лісовий дух. Ми пройшли пустелю, щоб знайти Джерело Нурейн. Його вода може врятувати Сторожа Лісу. Ми не шукаємо ні золота, ні слави. Лише допомоги. Дев перевів на нього погляд. І раптом тихо фиркнув.

— Гарна казка.

Потім знову подивився на Зір'ана. Довго. Дуже довго. Наче вдивлявся не в обличчя, а в саму душу.

— Лісовий дух... — Повторив він задумливо. — За своє довге життя я бачив їх тисячі. Тих, що народилися разом із першими деревами. Тих, що пам'ятають час, коли ріки ще самі обирали собі русла. Тих, чиї голоси змушували гори вкриватися лісами. — Він похитав головою. — Але такого... Не бачив жодного разу.

Патрік насупився.

— Що це означає?

Дев не відповів. Натомість повільно простягнув величезну руку кудись углиб печери.

— Он.

Лише тепер хлопці помітили його. Біля самої стіни, майже приховане за купами старих скринь і зброї, стояло високе дзеркало. Його оправа була викувана зі срібла, почорнілого від часу. По краях вилися стародавні письмена й переплетені гілки, зорі та птахи. Та найдивнішим було саме скло. Воно не відбивало світла. Не віддзеркалювало печеру. Його поверхня була схожа на нерухому воду в безвітряну ніч.

— Це... — Дзеркало Істини, — спокійно мовив дев. — Воно старше за мене. Старше за Ассумару. Старше за царства людей. Його не можна обдурити. Воно не бачить облич. Воно бачить лише те, ким ти є. — Він усміхнувся. Повільно. Майже лагідно. — Подивімося... Чи справді ти той, за кого себе видаєш. Його погляд не відривався від Зір'ана. — Чи, може... Ти сам уже забув своє справжнє ім'я.

Дев повільно відступив від Зір'ана. На його широкому обличчі знову з'явилася дивна усмішка. Не глузлива. Швидше... зацікавлена.

— Якщо ти справді той, за кого себе видаєш... — Він недбало кивнув у глиб печери. — То чого тобі боятися?

Зір'ан мовчав.

— Підійди. Подивися. Або... — Дев ледь примружив бурштинові очі. — Невже боїшся побачити себе справжнього?

У печері стало так тихо, що було чути, як десь далеко зі склепіння впала крапля води. Патрік перевів погляд із дева на Зір'ана.

— Про що він говорить?

Рудий не відповів. Його пальці повільно стиснулися в кулак.

— Зір'ане...

— Не знаю.

Відповідь прозвучала майже пошепки.

— Я... справді не знаю.

Він сказав це так щиро, що навіть дев перестав усміхатися. На мить. Лише на мить. Патрік зробив крок ближче. Уперше за весь час їхньої подорожі він уважно подивився на свого супутника. Наче бачив його вперше. У пам'яті одна за одною спалахували дивні дрібниці. Те, як Зір'ан відчував магію там, де її не помічав ніхто. І чому він приховував своє справжнє ім'я? Він же пам'ятав його... Не міг не памятати...

У грудях ворухнувся холодний неспокій.

— Зір'ане... Ти ж...

Рудий повільно повернув голову. В його очах не було страху. Лише втома. І щось схоже на біль.

— Якби я знав відповідь... Я б сказав її першим.

Дев коротко фиркнув.

— Досить слів.

Його важка рука піднялася й вказала на срібне дзеркало. Його поверхня вже не була схожа на скло. Вона тремтіла, мов гладінь озера перед бурею.

— Воно не бреше. Не лестить. Не помиляється. Воно пам'ятає кожне створіння таким, яким його створив світ. — Дев відступив убік. — Іди. Якщо вистачить сміливості.

Зір'ан ще якусь мить стояв нерухомо. Потім повільно рушив уперед.

Крок. Ще один. Підошви ледь чутно ковзали по каменю. Патрік не зводив із нього очей. Йому хотілося погукати друга. Зупинити. Сказати, що не треба. Що байдуже, ким він був. Але слова застрягли в горлі. Щось підказувало: після цього вже ніщо не залишиться таким, як було.

Зір'ан зупинився перед дзеркалом. Срібна поверхня була нерухомою. Він повільно підняв очі... І торкнувся поглядом власного відображення.