Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Патрік уже не контролював себе. Рука рухалася все швидше, нефритова іграшка ковзала глибоко всередині, торкаючись тієї самої точки знову і знову. Його стогони стали голоснішими, ламкими, майже ридальними. Тіло вигиналося дугою, темне волосся розсипалося по подушках, а обличчя було мокрим від сліз і поту.
Шейх лежав поруч, ліниво спершись на лікоть, і спостерігав за ним з темним, насиченим задоволенням. Одна його рука повільно гладила тіло юнака — по грудях, по напруженому животу, по внутрішній стороні стегон. Ніжно. Майже благоговійно.
— Ось так, мій принце… — тихо шепотів він. — Покажи мені, як ти ламаєшся заради нього. Який ти гарний, коли повністю віддаєшся.
Патрік уже не міг стримуватися. Кожний рух іграшки віддавався сліпучою насолодою. Сором, відчай, збудження і надія — усе змішалося в одну густу, пекучу хвилю.
— Я… я не можу більше… — простогнав він, дивлячись на шейха розширеними, затуманеними очима.
— Кінчай, — м’яко дозволив шейх, проводячи великим пальцем по мокрій голівці його члена. — Кінчай для мене.
Ці слова стали останніми. Патріка накрило з силою, від якої він вигнувся і голосно, протяжно застогнав. Тіло конвульсивно стиснулося навколо нефриту, а член пульсував, виливаючись на живіт і груди довгими, гарячими струменями. Він тремтів усім тілом, тихо схлипуючи від надмірної чуттєвості. Шейх повільно витягнув іграшку з нього і відклав убік. Потім налив у золоту чашу вина, змішаного з медом і легкими травами, і підніс її до губ Патріка.
— Пий, мій солодкий. Ти сьогодні був просто чудовим. Патрік ковтнув кілька разів, важко дихаючи. Вино було теплим, солодким, швидко розтікалося приємною важкістю по тілу. Шейх поставив чашу і ніжно витер його обличчя та груди м’якою шовковою тканиною.
— Ти молодець, — тихо сказав він, притягуючи Патріка до себе і обіймаючи міцно, але лагідно. — Ти дуже стараєшся. Я бачу твою відданість. Завтра я подумаю про долю твого рудого друга. Можливо… він і справді не винен.
Патрік, виснажений до краю, лише тихо зітхнув і притулився щокою до грудей шейха. У цих сильних, гарячих руках було одночасно страшно і… спокійно. Сором ще горів десь глибоко, але втома і вино швидко затягували його в м’яку темряву.
— Дякую мій володарю… — ледь чутно прошепотів він.
Шейх провів пальцями по його м'якому волоссю, по спині, і поцілував у маківку.
— Спи, мій північний принце. Ти заслужив відпочинок. А я… я поки що потримаю тебе.
Патрік повільно занурювався в сон, згорнувшись у обіймах шейха. За вікном уже починало сутеніти, а в покоях панувала тепла, золота тиша, просякнута запахом олії, вина і пристрасті.
Патрік повільно розплющив очі. Не було ні золотих шовків, ні важкого запаху сандалу і троянд. Лише прохолодне, вологе повітря, напоєне ароматом молодого листя, моху і талого снігу. Він лежав на м’якому килимі торішнього листя під старим дубом, чиї гілки вже вкрилися першими ніжно-зеленими бруньками. Повітря було чистим, як кришталь, і водночас сумним — таким, яким буває лише весна на Півночі, коли земля ще пам’ятає холод, а сонце ледь-ледь зігріває.
Він повільно сів. Навколо стояв ліс — його ліс. Високі сосни і берези, між якими пробивалися перші проліски. Десь неподалік тихо дзюрчав струмок. Патрік глибоко вдихнув і на мить заплющив очі. Запах рідного краю — смолистий, гіркуватий, з ноткою мокрої землі і молодої трави — проник у саму душу. Тут не було пустелі. Тут не було золотих кайданів. Він згадав, як у дитинстві бігав босоніж по таких же лісах, як вітер плутався в його вогненних кучерях, як мати сміялася, коли він приносив їй перші снігурки. Сум і туга стислий його груди.
Але тиша була не зовсім звичайною. У ній відчувалася стара, древня магія — тиха, як подих сплячої дівчини.
Патрік підвівся і пішов на звук струмка. Вода блищала кришталево чиста, перебігаючи по гладкому камінню. А на березі, біля води, стояла вона. Дівчина була неймовірно вродлива — так, як бувають лише істоти з давніх легенд. Довге, до пояса, волосся кольору весняного листя з золотавим відблиском спадало хвилями. Очі — великі, сумні, сіро-зелені, як глибоке лісове озеро. Вона була боса, у простій, але витонченій сукні з тонкого, немов павутиння, зеленого шовку, що переливалася в променях сонця. Навколо неї тихо кружляли маленькі світляні іскри.
Вона повернулася до нього, і в її погляді була така глибока туга, що Патріку стало важко дихати.
— Ти не повинен йому вірити, — тихо сказала вона.
Голос був м’яким, як шелест листя, і водночас сумним, як осінній дощ.
— Шейх грається з тобою, як кіт з пташеням. Він не збирається відпускати Зір’ана. Ніколи. Той, кого ти знаєш під цим ім’ям, занадто цінний для нього.
Патрік завмер.
— Звідки… ти знаєш його ім’я? — прошепотів він, ступаючи ближче.
Дівчина сумно усміхнулася. У цій усмішці було стільки ніжності й болю, що серце Патріка стиснулося.
— Я знаю його давно. Дуже давно. Ще коли він був вільним, як вітер у кронах дерев. Коли ми зустрічалися біля таких самих струмків… і він сміявся, а його руде волосся блищало на сонці, як полум’я.
Вона опустила погляд на воду, і Патрік раптом усе зрозумів.
— Ти кохаєш його, — тихо сказав він.
Дівчина не заперечувала. Лише легенько кивнула, і по її щоці ковзнула одна-єдина сльоза, що засяяла, як роса.
— Так. І тому я хочу його врчтувати. Я можу навчити тебе, як врятувати його. Справді врятувати. Але для цього ти маєш бути готовим заплатити високу ціну. І перш за все — перестати вірити словам пустельного володаря.
Вона простягнула до нього тонку руку, на долоні якої засяяв маленький зелений вогник.
— Слухай мене уважно, Патріку з Півночі…
І в цю мить усе почало танути. Ліс розпливався, наче відображення в каламутній воді. Запах смоли і молодого листя змінився на важкий аромат сандалу, троянд і чоловічого тіла. Холодна весняна земля під ним стала м’яким, теплим шовком. Патрік різко розплющив очі.
Він лежав у покоях шейха. Сильні гарячі руки міцно, але ніжно обіймали його ззаду. Гарячі губи торкнулися потилиці.
— Ти тремтів уві сні, — тихо прошепотів шейх йому в волосся, голос був низьким і сонним. — Що тобі снилося, мій принце?
Патрік лежав нерухомо, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Перед очима ще стояла дівчина з зеленим волоссям і сумними очима, що кохала Зір’ана. Він заплющив очі і тихо відповів:
— Нічого… Просто ліс. Мій дім. Але всередині нього вже народжувалася нова, тиха, але міцна рішучість.
