Раді Вас бачити!

У тронній залі панувала густа, майже священна тиша. Навіть фонтани, здавалося, дзюрчали тихіше, а ароматне куріння повільно піднімалося до високої стелі, утворюючи прозорі сиві візерунки. 

 Володар сидів на своєму високому ложі, оздобленому золотом і слоновою кісткою, мов темний бог, що спостерігає за світом з-під напівопущених вій. Його очі були холодними, темними наче сама безодня, і в них не було ні гніву, ні милосердя.

 Патрік стояв перед ним, блідий, у світлому, шовковому вбранні, яке більше підкреслювало його вразливість, аніж приховувало. Після ночей, проведених у покоях шейха, він уже знав, як важко говорити правду під цим поглядом. 

 — Мій повелителю… — голос Патріка прозвучав тихо, але твердо. — Мені було видіння. Уночі, коли я спав у ваших руках...

 Шейх повільно підняв брову. У залі запанувала ще більша тиша.

 — Продовжуй.

 Патрік ковтнув.

 — Це були не просто сни. До мене приходили духи лісу — стародавні, зеленокровні, ті, що пам’ятають часи, коли пустеля ще була морем. Вони показали мені Ашайю. Вона жива, але ув’язнена в іншому світі, за межами нашого. І сказали… що врятувати її може не звичайна людина. Не меч, не закляття чаклунів. А той, у чиїх жилах тече кров давніх духів. Той, хто сам наполовину є частиною того, іншого боку.

 Він зробив паузу, збираючись із силами, і закінчив:

 — Зір’ан. Той, кого ви тримаєте в катівні. Він — єдиний, хто зможе протистояти тому джину. Духи сказали, що лише його сила зможе відкрити шлях.

 По залі прокотився приглушений шепіт. Деякі вельможі перезирнулися, хтось із чаклунів нахмурив брови. Шейх довго мовчав. Його пальці повільно погладжували золотий підлокітник. Нарешті він нахилився трохи вперед, і в його голосі пролунала темна, оксамитова недовіра: 

 — Цікаво. Ти, мій слухняний і гарячий наложник, раптом починаєш розповідати мені казки про духів лісу… саме тоді, коли твій рудий друг висить на межі між життям і смертю. Дуже зручно.

 Він підвівся і повільно спустився зі сходів трону. Підійшов до Патріка так близько, що той відчув знайомий запах його шкіри — сандал, мускус і влада. 

 — Ти справді думаєш, що я настільки сліпий? — тихо, прошепотів шейх. — Чи це ціна, яку ти готовий заплатити за його життя?

 Патрік не відвів погляду, хоча серце калатало.

 — Я кажу те, що мені відкрили, — відповів він. — Якщо я брешу — нехай духи покарають мене. Але якщо я кажу правду… ви втратите шанс повернути Ашайю.

 Шейх довго дивився йому в очі. Потім ледь помітно кивнув.

 — Гаразд. Перевіримо. 

 Він повернувся до старшого чаклуна в білому вбранні з бурштиновими зміями.

 — Відведіть мене до мудреців. Нехай вони скажуть, чи є в словах цього хлопчика хоча б зерно істини.

-------+++

Пізніше, у високій круглій вежі, де зберігалися древні сувої і дзеркала провидіння, троє найстарших мудреців схилилися над чашами з чарівною водою і розкладеними кістками пустельних орлів. Шейх стояв осторонь, схрестивши руки на грудях. Патрік чекав у кутку, намагаючись не тремтіти. Нарешті старший з мудреців підвів погляд. Його голос був сухим, як папірус:

 — Хлопець не бреше. Принаймні — не повністю. У крові північного воїна справді тече сила давніх. Не чиста, розбавлена, але достатня, щоб протистояти джину вищого рангу. Без такої сили ми можемо втратити пері назавжди. Джин занадто сильний для наших заклять.

 Інший мудрець кивнув:

 — Але це небезпечно. Якщо ми випустимо його, він може обернутися проти нас.

Шейх довго мовчав, дивлячись у порожнечу. Його обличчя залишалося непроникним, але Патрік помітив, як у темних очах спалахнула важка, розрахункова думка. 

 — Отже, — нарешті промовив володар, і його голос пролунав тихо, але владно. — Північний пес може стати ключем… або отрутою.

 Він повільно повернувся до Патріка. У погляді було все: і холодний розрахунок, і темні ревнощі, і щось схоже на задоволення від нової, складної гри.

 — Ти отримав те, чого хотів, мій принце. Але запам’ятай — якщо Зір’ан зрадить мене, я зніму шкуру з вас обох. Повільно. І ти будеш благати про смерть.

 Патрік лише мовчки схилив голову, ховаючи в очах іскру надії.

-------+++++

 Шейх сидів на своєму троні, мовчазний і нерухомий, як статуя древнього бога. Золото в його очах блищало холодним, небезпечним світлом. Він зробив ледь помітний жест рукою, і голос його пролунав тихо, але так, що почув кожен присутній: 

 — Приведіть північного воїна. Негайно.

 Чекання було напруженим. Повітря в залі здавалося густим, наче насичене грозою. Нарешті важкі двері відчинилися, і вартові ввели Зір’ана.

 Він уже не був схожий на того розкішного, майже казкового наложника, якого тримали в золотій клітці гарему. Довге руде волосся було сплутане і брудне, частково прилипле до обличчя. Худорляве, тендітне тіло вкривали свіжі синці, порізи та сліди від батога. Одяг — тонка, подерта туніка — ледь прикривала тіло. Але спину він тримав прямо, а в блакитних очах, попри виснаження, горів непокірний вогонь. 

 Зір’ан зупинився посеред зали, підняв підборіддя і подивився прямо на шейха. Гідно. З викликом. Шейх довго вивчав його, перш ніж заговорити. 

 — Скажи мені, — почав він м’яко, майже ласкаво, — чи готовий ти врятувати мою Ашайю? Повернути пері, яку викрав джин?

 Зір’ан мовчав кілька довгих секунд. Потім його вуста скривилися в гіркій, зневажливій усмішці.

 — Чому я маю це робити? — голос його був хрипким, але твердим. — Я не ваш слуга. Не ваш воїн. Я — полонений. Навіщо мені ризикувати життям заради вашої наложниці?

 По залі прокотився приглушений шепіт. Шейх нахилився вперед, і його обличчя стало жорстким. 

 — Бо якщо ти відмовишся, тебе стратять ще до заходу сонця. Повільно. На очах у всього двору. А твого друга, — він кинув короткий погляд у бік Патріка, — твого ніжного, північного принца, якого ти так вперто захищаєш… його чекає доля, гірша за смерть. Наложників, які втрачають прихильність господаря, зазвичай віддають солдатам. На кілька ночей. Або тижнів. Поки від них не залишиться нічого, крім розбитого тіла і зламаного духу. А потім… потім їх продають у найбрудніші борделі на краю пустелі. 

 Патрік здригнувся, але мовчав. Зір’ан стиснув щелепи так сильно, що побіліли м’язи на вилицях. Його погляд на мить зустрівся з поглядом Патріка — важкий, сповнений болю і гніву. Довга, напружена тиша запанувала в залі. Нарешті Зір’ан опустив голову і глухо промовив: 

 — Гаразд… Я зроблю це. Але не для тебе, шейху. Для нього. Для Ашайї.

 Шейх повільно усміхнувся, але усмішка не торкнулася його очей. Зір’ан підняв погляд знову.

 — Чому ти впевнений, що я повернуся? Що я не втечу, коли опинюся на волі, далеко від твоїх кайданів?

 Шейх підвівся і повільно спустився зі сходів. Він підійшов до Зір’ана майже впритул і тихо, майже інтимно відповів:

 — Бо на твоїй лівій щиколотці надітий браслет древньої роботи. Він стримує всю твою справжню силу — силу крові, що тече в тобі. Без нього ти можеш бути небезпечним. Але з ним… ти просто гарний, тендітний хлопець, який не зможе далеко втекти. І лише мої чаклуни знають, як його зняти. Якщо ти виконаєш завдання і повернеш Ашайю — браслет буде знятий. Якщо ні… він залишиться на тобі назавжди.

 Зір’ан довго дивився на шейха. У його очах боролися гнів, відчай і холодний розрахунок. Нарешті він ледь помітно кивнув.

— Я зрозумів, — тихо сказав він. — Я повернуся. Але запам’ятай, володарю… одного дня ти пошкодуєш, що не вбив мене, коли мав таку можливість. 

 Шейх лише усміхнувся темніше. 

 — Можливо. Але не сьогодні. Відведіть північного воїна до лікувальних палат. Нехай його вилікують, нагодують і підготують до дороги. Він має бути в силі. 

 Вартові вклонилися і повели Зір’ана. Той востаннє кинув погляд на Патріка — важкий, повний безмовного «тримайся», — і вийшов.

 — А ти, — шейх перевів погляд на Патріка, — підеш зі мною.

 У покоях шейха панувала напівтемрява. Важкі шовкові завіси були наполовину запнуті, пропускаючи лише приглушене золотаве світло. Шейх зачинив двері, і вони залишилися наодинці. Він повільно підійшов до Патріка, підняв його підборіддя пальцями і довго вивчав обличчя юнака.

 — Твій друг — справді шляхетний, — м’яко промовив він. — Я навіть не сумнівався, що він погодиться. Він занадто сильно прив’язаний до тебе. Тому тобі нічого не загрожувало, мій принце. Я б ніколи не віддав тебе солдатам. Це була лише… необхідна мотивація.

 Патрік опустив очі. Він знав, що це неправда. Знав, наскільки холодно і розраховано шейх грав у цю гру. Але сперечатися не став. Лише тихо зітхнув.

 — Я розумію, — прошепотів він.

 Шейх усміхнувся. Усмішка була темною, знавчою.

 — Ось і добре.

 Він повільно розв’язав шовковий пояс на Патрікові, і одяг ковзнув на підлогу, лишивши юнака повністю оголеним. Шейх підхопив його на руки, ніби той нічого не важив, і поніс до широкого ложа.

 — Ти сьогодні заслужив винагороду, — прошепотів він, укладаючи Патріка на прохолодний шовк. — І я хочу, щоб ти віддався мені повністю. Без страху. Без думок про когось іншого.

 Патрік не опирався. Він обійняв шейха за шию і притягнув до себе, цілуючи першим — гаряче, відчайдушно, майже благально. Тіло вже добре знало, чого хоче володар, і відповідало на кожен дотик. Шейх не квапився. Він повільно цілував шию Патріка, ключиці, груди, спускаючись нижче, поки губи не опинилися між його стегон. Юнак тихо застогнав, вигинаючись, коли гарячий, вологий рот обхопив його плоть. Пальці вп’ялися в довге темне волосся шейха.

 — Мій повелителю… — видихнув він, уже втрачаючи контроль.

 Шейх піднявся, перевернув Патріка на живіт і увійшов у нього одним плавним, глибоким поштовхом. Юнак приглушено застогнав у подушку, але сам підняв стегна назустріч, віддаючись пристрасті без залишку. Шейх рухався повільно, глибоко, тримаючи Патріка за стегна. Кожний поштовх був владним, але водночас майже ніжним — ніби він хотів нагадати, кому належить це тіло.

 — Ось так, — хрипко шепотів він, нахиляючись до вуха Патріка. — Віддавайся мені. Повністю. Ти знаєш, що це правильно. 

 Патрік стогнав голосніше, рухаючись назустріч, уже не соромлячись своїх звуків. Сором, страх і пристрасть змішалися в ньому в одну гарячу хвилю. Він віддавався шейху — віддано, жадібно, майже відчайдушно, ніби тільки в цих обіймах міг забути про все інше. Коли насолода накрила їх обох, Патрік скрикнув, стискаючись навколо шейха, а той притиснув його до себе сильніше і вилився глибоко всередині з низьким, задоволеним стогоном. Вони лежали, сплетені, важко дихаючи. Шейх гладив волосся Патріка і тихо, майже ласкаво прошепотів:

 — Ти належиш мені, мій принце. І поки ти це пам’ятаєш — твоєму другу нічого не загрожує. 

 Патрік заплющив очі і мовчки притулився сильніше. Він знав, що це лише нова ланка в ланцюгах, але тіло все ще тремтіло від насолоди, а серце — від надії.