Раді Вас бачити!

Сонце піднімалося все вище.

Спочатку вони ще могли дивитися на обрій. Потім світло стало занадто яскравим. Пісок сліпив очі, повітря тремтіло над дюнами, а кожен подих обпікав горло.

Вони йшли ще якийсь час. Просто тому, що сидіти означало здатися. Потім зупинилися.Сили закінчилися.

Патрік опустився на гарячий пісок і підвів очі до неба. Воно було бездоганно чистим. Ні хмаринки. Ні тіні. Ні найменшого натяку на порятунок.

— Знаєш... — озвався він після довгого мовчання. — Я досі не розумію.

Зір'ан сидів поруч, обхопивши руками коліна. Його волосся розтріпав вітер, а на блідій шкірі проступив нездоровий рум'янець від спеки.

— Чого саме?

— Як тебе взагалі спіймали.

Зір'ан сумно усміхнувся.

— Чому ти посміхаєшся?.. — щиро здивувався хлопець. 

— І відповідь надто дурна.

Патрік повернув голову.

— Я слухаю.

Довго було чути лише вітер. Пісок тихо ковзав схилами дюн.

— Я поспішав.

— Просто поспішав?

— Просто поспішав.

Зір'ан заплющив очі. Наче бачив щось далеко за горизонтом. Щось, чого вже давно не існувало.

— Моя кохана донька самого лісового царя. 

Його голос став тихішим. М'якшим. Наче шурхіт оксамиту Таким, яким Патрік ще ніколи його не чув.

— Вона любила бігати босоніж по траві. Постійно губила прикраси. А потім годинами шукала їх разом зі мною.

На губах Зір'ана з'явилася ледь помітна усмішка. Справжня.

Спогад.

— Вона завжди сміялася з мене.

— Чому?

— Казала, що я занадто серйозний.

Патрік тихо пирхнув.

— Розумна дівчина.

— Можливо....

Якийсь час вони мовчали.

— Її батько був проти мене.

— Через те, що ти дух?

— Через те, що я був ніким. Звичайним знайдою без роду і племені. Мене принесла ріка. 

Зір'ан дивився кудись удалину.

— Він поставив умову. Сказав, що якщо я виконаю її до світанку, то отримаю його благословення.

— І ти погодився.

— Не роздумуючи.

Вітер знову здійняв пісок.

— Я мчав усю ніч. Не зупинявся ні на мить. Не слухав ліс. Не дивився навколо. — Його голос став хрипкішим. — А ліс попереджав мене.

Патрік мовчки слухав.

— Птахи замовкли. Звірі сховалися. Навіть дерева намагалися мене зупинити. Але я не хотів чути.

Він сумно усміхнувся сам до себе.

— Я думав лише про неї.

Пальці повільно стиснули гарячий пісок.

— Тому й не відчув розбійників. Не почув. Не побачив. Запізно.

Знову запала тиша. Тривала. Важка. Патрік дивився на нього так, ніби вперше бачив справжнього Зір'ана. Не раба. Не дивного духа. Не супутника. Просто хлопця, який колись когось кохав.

— Що за умова ?

Зір'ан відповів не одразу. Сонце обпікало обличчя. Горизонт тремтів у мареві.

— Мій ліс помирає... Його точить дивна хвороба. Лісовий цар дізнався, що далеко на Сході за горами і пустелями є джерело з цілющою водою. Лише вона може зцілити ліс. 

— А якщо ліс помре?

Патрік з тривогою вдивлявся в посіріле обличчя Зір'ана. Той лише важко зітхнув. 

—Якщо ліс помре моя кохана також.

 Патрік опустив очі. Довго мовчав. Потім усміхнувся. Гірко.

— А я ніколи нікого не кохав.

Зір'ан повернувся до нього.

— Ніколи?

Патрік похитав головою.

— Не встиг.

Він дивився на власні долоні. Обпечені сонцем. Подряпані.

— У мене були лицарські турніри, уроки, придворні інтриги, нескінченні настанови про обов'язок і честь.

Його усмішка стала ще сумнішою.

— Усі навколо були впевнені, що колись я одружуся з якоюсь принцесою.

— А ти?

— А я навіть не знав, чи хочу цього.

Вітер пройшовся між ними. Теплий. Сухий. Наче подих самої пустелі.

— Дивно, правда?

— Що саме?

— Помирати, так і не покохавши нікого.

Зір'ан опустив погляд. Потім повільно похитав головою.

— Ні.

— Ні?

— Гірше покохати і втратити.

Патрік хотів заперечити, але не став. Бо в очах Зір'ана побачив щось таке, чого не можна було заперечити. Старий біль. Той, що пережив роки полону. В можливо щось і гірше.

Вони знову замовкли. Сиділи поруч серед безкраїх пісків, дивлячись на розпечений обрій. Двоє хлопців, які майже втратили надію. І все ж не хотіли залишатися самі в останні години свого життя. Тому ніхто з них не відсунувся. І ніхто не порушив цієї мовчазної близькості, що народжується лише між тими, хто разом дивився смерті в очі.

Сонце піднімалося все вище.

Пісок давно перестав бути просто гарячим. Він палав. Повітря тремтіло над дюнами, спотворюючи обрій, і світ здавався примарою самого себе.

Патрік уже майже не відчував ніг. Та й спраги теж. Залишилася лише дивна втома, що повільно розливалася тілом. Він сидів поруч із Зір'аном, притулившись плечем до його руки. Слухав. І сам не помічав, як дедалі важче ставало тримати очі відкритими.

— А який він... твій ліс? — запитав він тихо.

Зір'ан довго мовчав.

Наче боявся згадувати. Або навпаки — боявся забути.

— Навесні там усе пахне молодим листям, — нарешті промовив він. — Навіть вітер інший. Теплий. М'який. Він проходить між деревами і звучить так, ніби весь ліс шепоче сам до себе.

Патрік усміхнувся. Заплющив очі. Лише на мить.

— І зараз весна?

— Майже ні.

Зір'ан подивився на небо.

— Зараз вона вже закінчується. Починається літо.

Його голос став тихішим. М'якшим.

— У цей час розквітають білі дзвоники біля річки. Царівна завжди збирала їх у вінки.

— Для тебе?

— Для всіх.

Усмішка торкнулася його губ.

— Вона була занадто доброю.

Патрік тихо засміявся.

Сил на слова вже не залишалося. Він сам не зрозумів, коли опустив голову на коліна Зір'ана. Той лише на мить завмер. Потім нічого не сказав. Лише продовжив говорити.Спокійно. Неголосно. Наче розповідав казку дитині біля вечірнього вогнища.

— Улітку дерева стоять такі густі, що крізь листя майже не видно неба. А вночі світляки збираються над водою. Їх так багато, що здається, ніби зірки впали в річку...

Голос ставав дедалі даліДедалі тихіше. Патрік уже не чув окремих слів. Лише звук. Спокійний. Рідний. І раптом спека зникла.

---

Він стояв серед високої трави. Навколо шуміли дерева. Не пустельний вітер. Не гаряче марево. Справжній ліс. Живий. Сонячне світло пробивалося крізь гілля. Десь співали птахи. Патрік озирнувся. І серце раптом стиснулося

 Вона стояла зовсім поруч.У світлій сукні.Такою, якою він пам'ятав її в дитинстві.Його мати.

— Мамо...

Голос зірвався. Вона усміхнулася. І від цієї усмішки захотілося плакати.Вона торкнулася його волосся. Як колись давно. До всіх втеч. До всіх страхів. До пустелі.

— Ти виріс, мій хлопчику.

Патрік заплющив очі. На мить притулився до її руки.

— Я втомився.

— Знаю.

— Можна я залишуся тут?

Він сам здивувався, наскільки сильно цього хотів. Не трона. Не свободи. Не пригод. Просто залишитися.

Тут. Поруч із нею.Де не було болю. Не було страху. Не було смерті.

Мати сумно усміхнулася, І похитала головою.

— Ні.

Патрік завмер.

— Чому?

— Бо тобі ще не час.

Її голос був лагідним, але незмінним, як сама доля.

— Я не хочу повертатися.

— Знаю.

Вона обійняла його так, як обіймала колись. І на мить він знову став дитиною. Маленьким хлопчиком, який нічого не боявся.

— Але хтось чекає на тебе.

Патрік насупився.

— Хто?

Мати лише усміхнулася.І раптом усе навколо почало танути.Світло між деревами стало яскравішим. Небо розчинилося у золоті.А її постать віддалялася все далі.

— Мамо!

Вона підняла руку.І востаннє сказала:

— Повернися.

---

Патрік різко вдихнув. Над ним було нічне небо всіяне зорями. Справжніми. Не намальованими чарами. На мить він не зрозумів, де знаходиться. Потім відчув холодний пісок під руками.І згадав.

Пустеля.

Зір'ан.

Ассумара.

Смерть.

Він рвучко сів. Поруч, притулившись до каменя, сидів Зір'ан. Голова схилилася на груди. Очі були заплющені.Він не рухався. Лише слабке дихання свідчило, що життя ще не залишило його.

— Зір'ане...

Відповіді не було. Патрік уже хотів підповзти ближче, коли раптом завмер. Щось змінилося. Спочатку він відчув це шкірою. Ледь помітно.