Раді Вас бачити!

Ніч тягнулася болісно довго.

У кімнаті було тихо — незвично, неприродно тихо. Не чулося ані глузливих зауважень Зір’ана, ані його важких кроків, ані тих коротких насмішкуватих фраз, які дратували Патріка ще кілька днів тому. Тепер він віддав би що завгодно, аби почути їх знову.

Патрік сидів на підлозі біля низького ложа, підтягнувши коліна до грудей. Світильник давно догорів, і кімнату наповнювала сіра передсвітанкова темрява. Він так і не ліг.

Перед очима знову й знову поставала одна й та сама картина — Зір’ана ведуть геть, чорні пов’язки на обличчях слуг, червоний жар браслета на нозі. І те, що рудий навіть не озирнувся.

Патрік не знав, чи це було через гордість. Чи тому, що той уже зрозумів — назад його можуть не повернути. Від цієї думки ставало холодно. Десь далеко почали співати ранкові птахи.

Палац прокидався. А потім у двері постукали. Коротко. Сухо. Патрік здригнувся й підвів голову.

До кімнати увійшли двоє слуг шейха. Як завжди — у темному одязі, із закритими обличчями. Від них пахло трояндовою олією й металом.

— Іди за нами, — сказав один.

У Патріка всередині все стиснулося. Він не став питати куди. Бо вже знав.

Коридори нижнього крила були зовсім іншими. Тут не було кольорових мозаїк і пахощів квітів. Лише вузькі арки, тьмяні світильники та прохолодний камінь під ногами. Чим нижче вони спускалися — тим тихішим ставав палац. Наче саме повітря тут боялося голосних звуків. Попереду важко відчинилися високі двері. І Патрік завмер.

Катівня виявилася не схожою на те, що він уявляв. Не брудна яма. Не темний підвал. Це була велика зала під кам’яними склепіннями, освітлена десятками ламп із густим жовтим вогнем. На підлозі лежали килими темних кольорів, а мідні чаші наповнювали повітря запахом гарячих трав і диму.

Уздовж стін стояли низькі столи. На них — мотузки, гачки, металеві інструменти, тонкі ножі, глечики з водою й олією. Усе чисте. Охайно розкладене. Майже красиво. Від цього ставало ще страшніше.

Посеред зали височів стовп з кайданами. Патрік відчув, як його починає нудити.

— Ні… — ледь чутно видихнув він.

Один зі слуг узяв його за руку й повів до стіни. Тільки тепер Патрік помітив вбиті в камінь кільця. Холодний метал замкнувся на його зап’ястях. Ланцюг коротко брязнув. Його прикували. Він різко сіпнувся.

— Навіщо?! Я нічого не зробив!

Ніхто не відповів. Слуги спокійно закінчили свою роботу й відійшли назад у тінь. І лише тоді Патрік зрозумів. Його не привели сюди як жертву — його привели дивитися.

Холод повільно поповз уздовж хребта. Він перевів погляд на порожнє крісло посеред зали — і вперше по-справжньому усвідомив, що незабаром сюди приведуть Зір’ана.

Десь у глибині коридорів почулися кроки. Повільні. Важкі. Патрік завмер, мимоволі стискаючи пальці на холодному ланцюгу. Ще мить — і двері катівні відчинилися.

Спершу зайшла варта. Потім — Зір’ан. У Патріка перехопило подих. Від учорашнього розкішного наложника майже нічого не залишилося. Зник дорогий темний шовк, золоті прикраси, важкий пояс зі срібною вишивкою. Навіть волосся тепер виглядало інакше — скуйовджене, грубо зібране ремінцем на потилиці.

На ньому залишили лише тонкі світлі шаровари. І кайдани. Важкі залізні кайдани на зап’ястях і шиї.

Під тьмяним світлом ламп синці на його тілі здавалися майже чорними. Уздовж ребер темніли свіжі сліди ударів, на плечі виднівся розсічений рубець, уже підсохлий від крові.

Патрік різко вдихнув. Усередині все обірвалося.

— Зір’ан…

Голос прозвучав надто тихо. Рудий повернув голову. На мить їхні погляди зустрілися. І від цього стало ще гірше. Бо в очах Зір’ана не було страху. Лише втома. І глуха, приречена лють людини, яка вже зрозуміла — пояснювати щось марно.

Варта підвела його до кам’яного стовпа посеред зали. Кайдани брязнули об камінь. Один із охоронців грубо рвонув його руки назад, закріплюючи металеві кільця вище голови. Зір’ан здригнувся від болю — ледве помітно, лише напружилися м’язи на плечах. Але не видав ані звуку. Патрік відчув, як починає тремтіти.

Йому хотілося щось сказати. Крикнути. Попросити пробачення за те, що не зміг нічого змінити. Але слова застрягли десь у грудях. Зір’ан повільно сперся чолом на холодний камінь стовпа й заплющив очі. Наче збирав сили.

Двері катівні знову відчинилися. Цього разу всі одразу опустили голови. До зали увійшов шейх. За ним — двоє радників у темному одязі й кат. Патрік мимоволі здригнувся, побачивши того.

Кат був високим, широкоплечим чоловіком із поголеною головою й абсолютно спокійним обличчям. Без жорстокої усмішки. Без злості. Наче він займався звичайною ремісничою справою.

У руках він ніс вузький металевий піднос. На ньому тихо дзенькнули інструменти. Шейх зупинився неподалік стовпа. Його погляд ковзнув по Зір’ану — уважно, холодно, майже задумливо.

— Отже, — тихо мовив він. — Тепер поговоримо без музики й танців.

Зір’ан повільно підвів голову. На губах з’явилася крива, втомлена посмішка.

— А я вже почав сумувати за святом.

Один із радників тихо фиркнув. Кат зробив крок ближче. Патрік сіпнувся в ланцюгах.

— Він не винен! — голос його прозвучав різко й жалюгідно водночас. — Володарю, благаю вас…

Шейх навіть не подивився на нього. Наче забув про його існування. Від цього стало страшніше, ніж від крику. Бо тепер усе в цій залі крутилося лише навколо Зір’ана.

І Патрік раптом дуже ясно зрозумів: якщо шейх вирішить, що рудий бреше — ніхто не зупинить те, що буде далі. Підземелля дихало важким, задушливим ладаном і запахом розпеченого металу. Смолоскипи кидали червоне, мерехтливе світло на стіни, вкриті стародавніми фресками Тіні танцювали, ніби живі джинни, що чекають на страждання.

Шейх сидів у тіні, спостерігаючи холодно і уважно.

— Зір'ане, — тихо мовив він. — Ти звинувачуєшся в змові з джином, який викрав мою пері. Говори правду.

Зір'ан підняв голову. Довге руде волосся ковзнуло по голих плечах. Він усміхнувся.

— Я намагався її захистити, але моїх сил виявилося недостатньо. І вам всім це до добре відомо. 

Шейх ледь помітно кивнув, і зробив знак рукою. 

Кат підійшов з гнучким батогом, сплетеним зі шкіри та тонких мідних ниток. Перший удар розітнув повітря. Батіг ліг поперек стрункої спини Зір'ана, залишаючи яскраву червону смугу. Юнак різко видихнув, тіло напружилося, але він не закричав. Лише пальці стиснулися в кулаки.

Другий. Третій. Четвертий.

Кожен удар залишав слід на білій шкірі, яка так швидко червоніла. Кров почала проступати тонкими цівками. Руде волосся прилипло до спини, змішуючись із потом і кров’ю. Зір'ан дихав швидко, уривчасто, але очі залишалися ясними.

Патрік стояв, прикутий, і тремтів. Кожний свист батога віддавався в ньому фізичним болем. Сльози вже текли по щоках.

— Будь ласка… — прошепотів він ледь чутно.

Кат відійшов і приніс тонкі срібні голки, розпечені в жаровні. Шейх підняв руку:

— Не вбивайте його. Просто зламайте.

Перша голка увійшла під ключицю. Зір'ан заскрипів зубами, тіло вигнулося дугою. Друга — в плече. Третя — вздовж хребта. Він уже не міг стримувати стогін — низький, хрипкий, повний болю.

— А-а-ах… — вирвалося з нього, коли четверта голка пронизала шкіру.

Його тендітне, красиве тіло тремтіло. Довге руде волосся розсипалося по обличчю, приховуючи сльози, які все ж таки блищали в кутиках очей. Але дух не зламався. Він підняв погляд на Патріка і слабо, але ясно усміхнувся.

— Не плач за мене, принце… — хрипко прошепотів він. — Це лише тіло. Воно заживе.

Патрік смикнувся вперед, ланцюг дзенькнув.

— Зупиніться! Він нічого не знає! Я благаю вас!

Шейх повільно підвівся і підійшов до нього. Гаряча долоня лягла на щоку Патріка, витираючи сльози.

— Ти так сильно за нього переживаєш, — тихо, майже м’яко мовив він. — Цікаво. Дивись уважно, мій солодкий. Це те, що чекає на кожного, хто посміє загрожувати мені.

Він повернувся до ката:

— Продовжуй. Повільніше. Нехай наш рудий красень відчує кожну секунду.

Кат узяв тонку тростина, змочену в солі та оцті, і почав бити по вже посіченій спині. Кожен удар викликав новий, пронизливий стогін. Тіло Зір'ана вигиналося, руде волосся розліталося, а з красивих губ зривалися тихі, зламані звуки болю.

Він страждав. І все ж у його очах досі горів вогонь, який не міг погасити навіть цей підвал.

Патрік більше не міг дивитися мовчки. Кожний новий стогін Зір'ана віддавався в ньому гострим ножем. Сльози текли по щоках, тіло тремтіло під тонким шовком. 

 — Будь ласка! — вирвалося в нього голосно, відчайдушно.—Мій повелителю… зупиніться. Я благаю вас. Він мій друг. Єдиний, хто залишився від мого минулого. Не ламайте його… Я зроблю все, що ви захочете. Все.

 Голос Патріка зламався. Він притиснувся чолом до холодного каменю, плечі здригалися.

 Шейх довго мовчав, спостерігаючи за ним . У його темних очах блищав темний інтерес — суміш задоволення і холодного розрахунку. Нарешті він підняв руку.

 — Досить!

 Кат відступив.

 Зір'ан важко повис на ланцюгах. Кров тонкими цівками стікала по його худорлявій спині, змішуючись із потом. Довге руде волосся прилипло до обличчя, приховуючи його страждання.

 Шейх підвівся, підійшов до Патріка і відімкнув ланцюг. Потім схопив його за підборіддя і підняв обличчя юнака до себе. 

 — Поговори з ним, — тихо сказав він, майже ласкаво. — Але запам’ятай: кожне твоє слово — це милість, яку я дарую. І за кожну милість ти заплатиш мені пізніше. 

 Він відпустив Патріка і відійшов у тінь, але не залишив приміщення. Стояв і спостерігав.

 Патрік, не вагаючись, кинувся до Зір'ана. Він упав перед ним на коліна і обережно, тремтячими руками, відвів мокре від крові та поту руде волосся з обличчя друга. Пальці торкнулися розбитої губи.

 — Зір'ане… — голос Патріка тремтів. — Прости мене. Це все через мене. Якби не я…

 Зір'ан повільно підняв голову. Його блакитні очі, попри біль, були ясними. Він слабо усміхнувся, хоча це більше скидалося на гримасу.

 — Не смій вибачатися, принце, — хрипко прошепотів він. — Ти не винен у тому, що вони — звірі.

 Патрік притиснувся чолом до чола друга. Сльози капали на закривавлену шкіру Зір'ана.

 — Я витягну тебе звідси, — прошепотів він гаряче, майже благально. — Обіцяю. Я зроблю все. Я… я стану тим, ким він хоче. Я буду слухняним. Я піду в його ложе кожної ночі, якщо треба. Я благатиму його, повзатиму… лише б ти вижив. Лише б ти залишився живим.

 Голос Патріка зламався на останньому слові. Він обхопив обличчя Зір'ана долонями, дивлячись йому прямо в очі.

— Тримайся. Будь ласка, тримайся. Я знайду спосіб. Я врятую тебе. Навіть якщо мені доведеться продати душу цьому палацу. Ти — єдине, що в мене залишилося від дому.

 Зір'ан закрив очі на мить, важко дихаючи. Потім знову подивився на Патріка — ніжно, майже сумно. 

 — Не продавай себе повністю, хлопче… — тихо відповів він. — Я витримаю. Я сильніший, ніж виглядаю. Але якщо ти… якщо ти зламаєшся через мене — я цього не пробачу собі.

 Він легенько притулився розбитою губою до скроні Патріка — єдиний дотик, який міг дозволити собі зараз.

 — Живи. Виживи. А я… я потримаюся. 

 Патрік хотів сказати ще щось, але шейх уже підійшов. Сильна рука лягла на плече юнака і повільно, але владно відтягнула його назад.

— Досить, — м’яко, але остаточно сказав він. — Ти отримав свою милість. Тепер повертайся в мої покої. А твій рудий друг… він ще трохи побуде тут і подумає над своєю долею.

 Патрік востаннє глянув на Зір'ана — з відчаєм, обіцянкою і болем. Потім дозволив шейху підняти себе на ноги.

 Зір'ан проводжав його поглядом, поки Патріка не вивели з підземелля. На його вустах застигла слабка, крива усмішка.