Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Усередині кам’яних куполів, де колись лунали молитви, а тепер дзвеніло золото й людські голоси, ховався старий хамам.
Його стіни були вкриті мозаїкою кольору нічного неба й міді. У світлі ламп олія на плитках мерехтіла так, ніби під каменем текла вода. Гарячий пар клубочився під склепіннями, огортаючи все серпанком — м’яким, задушливим, майже нереальним.
Тут пахло м’ятою.
Трояндовою водою.
Лимоном і димними пахощами, що повільно тліли у бронзових чашах.
Сюди харами привели полонених.
Не як людей.
Як товар.
Цінний.
Рідкісний.
Такий, що має вражати ще до торгу.
Рудий ледве тримався на ногах.
Кайдани все ще стискали зап’ястки, важкі, холодні, мов сама пустеля. Гаряче повітря хамаму торкнулося його шкіри, і на мить він заплющив очі.
Наче тіло згадало щось давно втрачене.
Тепло.
Вологу.
Життя без болю.
Слуги працювали мовчки.
Обпалений пилом одяг з нього зняли обережно, хоча в тих рухах не було співчуття — лише професійна звичка людей, які готують рідкісну річ до продажу.

Тепла вода потекла по його плечах.
Повільно.
Змиваючи кров, пісок і темні сліди дороги.
Потім — молоко.
Густе, тепле, із запахом меду й квітів.
Його виливали на бліду шкіру тонкими струменями, і рудий ледь здригався щоразу, коли пальці слуг торкалися запалених слідів батога на спині.
На мить він став схожим не на бранця.
На щось небезпечне й прекрасне, витягнуте зі старої легенди.
Мокре руде волосся спадало вздовж шиї важкими пасмами, а під напівзаплющеними віями очі здавалися темними, майже хворобливо втомленими.
Та навіть виснажений, він лякав.
У ньому лишалося щось чуже цьому світу.
Щось таке, через що один зі слуг мимоволі відвів погляд.
Патрік стояв поруч.
Мовчазний.
Неприродно тихий для себе самого.
Його волосся повільно розчісували тонким гребенем із кістки, втираючи в темні пасма ароматний бальзам. Гаряча пара осідала на шкірі блиском вологи, пом’якшуючи гострі риси обличчя.
Йому принесли одяг.
Шовк.
Тонкий, дорогий, майже прозорий у світлі ламп.
Тканина текла між пальцями, мов вода.
Інший комплект був стриманішим — темний, розшитий срібною ниткою, але не менш небезпечно красивий.
Патрік обрав другий.
Той, що прикривав більше.
Наче це ще могло щось змінити.
Наче рештки гідності все ще можна було втримати руками.
Коли слуги відступили, він коротко глянув на рудого.
Довго.
Тривожно.
У цій парі й золотому світлі хамаму все раптом стало надто очевидним.
Вони більше не були полоненими.
Їх готували.
Як готують коштовності перед аукціоном.
Або жертовних звірів перед святом.
Патрік повільно нахилився ближче.
Його голос прозвучав тихо, майже загубившись у шепоті води:
— Нас виставлять, як тварин…
Слова зависли між ними важкими краплями.
Рудий не відповів.
Лише сидів нерухомо, поки теплий пар огортав його тіло білим серпанком.
І десь у глибині його надзвичайно блакитних очей повільно народжувалося щось холодне.
Не страх.
Щось значно гірше.
