Раді Вас бачити!

Ніч після бурі видалась дивною. Пісок ще не осів повністю, але повітря було нерухомим. Тишу прорізали лише приглушені голоси, шелест тканини і потріскування вогнищ. Караван поволі збирався в дорогу, люди нишком лагодили спорядження, ще не оговтавшись від нападу. Джина не було. Та після нього лишилось щось… важке, невидиме, наче гаряче повітря після блискавки.

Зір’ан сидів на камені, обтрушуючи пил з рук. У нього на щоках залишився слід піску, очі ще світилися зеленими відблисками, яких він сам не помічав. Поруч — мовчазний Патрік, який мовби не знав, що сказати.

І тут з-за паланкіна, мов тінь від місячного променя, з’явилась вона.

Ашайя.

Вона йшла повільно, з високо піднятою головою, попри зірвану вуаль і кілька розтріпаних пасом. Очі її, кольору стиглої хурми, блищали в темряві — не сльозами, а внутрішнім світлом.

Вечір огортав оазис м’якими складками сутінків. Лагідний вітер колихав пальмове листя, і світло лампад миготіло, мов зорі, впали в воду. Після бурі все навколо здавалося трошки нереальним — ніби світ призупинився, аби щось важливе могло відбутися.

Ашайя зупинилася поряд з хлопцем Не надто близько — досить, аби почути, і досить, аби залишити простір для поваги.

— Не сумуй, — мовила вона так, ніби говорила до вітру, а не до нього. — У тобі спочиває щось велике. Ти ще не знаєш цього — але світ уже чекає.

Він не відповів. Просто подивився на неї. Довго, уважно, не порушуючи тиші. В її обличчі не було звичної жіночої лагідності, але було щось інше: неземне світло, мов від відображення зірок у воді.

Поруч, у тіні, Патрік спостерігав за ними. Його погляд був спокійний, трохи сумний, але чистий. Він не зробив ані кроку вперед, не кинув жодного слова — лише подумки зітхнув, мов відпускаючи щось, що ще не встиг з’явитись.

А тоді пролунав голос охоронця, різкий, як удар бича по каменю:

— Досить. Вам тут не храм для балачок. До шатра.

Ашайя нахилила голову в мовчазному прощанні й зникла в темряві, мов міраж. Її слід ще довго здавався теплішим за пісок.

Зір’ан мовчки повернувся до шатра. Патрік ішов за ним, не кажучи ні слова. Але обидва знали: щось змінилося.

Ніч опустилася над оазисом, мов чорний оксамит. У повітрі стояла важка тиша, лиш іноді її тривожив крик нічного птаха. Хлопців відвели до шатра з товстими килимами і латунними лампадами, але тепло тканини не зігрівало душу.

Патрік ходив з кутка в куток, мов лев у клітці.

— Ти їй щось сказав, так? — вирвалося з нього нарешті. — Вона дивиться на тебе… немов знає. Немов ти — її…

Зір’ан не відвів погляду від темного полотна шатра. Його голос був низьким і спокійним:

— Вона не моя. І не твоя. Вона — зірка, яку схопили й кинули в клітку з піску.

— То чому ж ти? — Патрік спалахнув. — Чому саме ти завжди поруч, коли вона говорить? Чому її очі шукають тебе?

Зір’ан обернувся. У його погляді не було гніву, лише тінь чогось давнього, біль, що лежав у ньому глибше за спогади.

— Бо небезпека не минула. Той, хто прийшов по неї, не звик, щоб йому опирались. Він зник не тому, що переможений. А тому, що здивований. І він повернеться. Але вже не тільки за нею.

Патрік зупинився. Його дихання ще було важким, але в очах з’явилось щось нове — розуміння. І тривога.

— А за ким іще?

Зір’ан не відповів одразу. Потім лиш прошепотів:

— За тими, у кому ще тліє сила. Навіть якщо вони самі про це не знають.

Пісок за межами шатра поскрипував, ніби десь далеко хтось ішов босоніж по ночі. І їм обом стало ясно: не все ще сталося, що має статися.

Палац з’явився перед ними, наче міраж серед спеки — з баштами кольору опала, куполами, що зливалися із небом, і мармуровими стінами, від яких віяло прохолодою та владою. Над входом висіли штори із золототканої парчі, що ледь коливалися в полуденному вітрі.

Поки простих рабів гнали до служебних приміщень, хворих і старих — до задніх дворів, а сильних — до майстерень і стайнь, Патріка та Зір’ана зняли з паланкіна останніми. Їхній одяг — тонке світле вбрання, одразу ж привернув увагу наглядачів.

— Ці — до Алаямського крила, — сказав один, киваючи на них. — Вечірній подарунок володарю.

Їх не били, не штовхали, але саме ця холодна ввічливість, погляди з-під вій, шепіт, мовчазне оцінювання , здавалася страшнішою за батіг.

Їм не дозволили говорити, лише жестами наказали роздягтись — оглянули шкіру, фігуру, зуби, волосся. Хтось навіть нахилився й торкнувся браслета на нозі рудого, нахмурившись:

— Дивно....

Ніхто не відповів. Наказали мовчати, значить, мовчати.

Після огляду їх відвели до окремої кімнати, із подушками, шовковими балдахінами і запахом ладану, важкого й терпкого. Двері за ними зачинили на масивний ключ. Там не було вікон. Лише одне решітчасте віконце високо під стелею — для сонця, яке заходило, ллючи всередину останнє золото дня.

— Тож отак виглядає розкіш, — глухо сказав Патрік, сідаючи на подушку. — Мені здається, я починаю розуміти, чому цього місця всі бояться.

Зір’ан мовчав. Він стояв біля дверей, ніби чекаючи чогось. І все мовчав.

У кімнату увійшли мовчки троє — двоє євнухів у довгих темно-синіх хітонах і жінка у вуалі, яка пахла жасмином і бузком. В руках вона несла посудину з тонкого срібла, з якої здіймався пар.

— Встаньте, — наказала спокійно. — Час.

Їм зняли старі накидки, ті, що лишились після дороги, і огорнули в легкі напівпрозорі шати з золотою вишивкою. Патрік почервонів, Зір’ан — ні. Його не зворушили ні чужі руки, ні чужі погляди. Він стояв мовчки, злегка опустивши повіки, як той, хто вже бачив усе.

Жінка підійшла до нього першого. Доторк її пальців був обережним, майже ніжним — вона повільно намазала його шкіру пахощами. Щось на кшталт олії, змішаної з амброю й м’ятою. Потім провела срібним гребінцем крізь по вогняному волоссі.

— Красиві… дуже красиві, — прошепотіла, ніби до себе.

Патрік стояв, стиснувши кулаки.

Коли слуги вийшли, залишивши їх у кімнаті, ще мить пахло персиками й шафраном. Здалеку долинали звуки флейт — лагідні й тягучі, мов сни.

— Ти й досі мовчиш, — сказав Патрік і сів на подушку. — Невже тобі байдуже, куди нас ведуть?

— Не байдуже, — відповів Зір’ан спокійно, не повертаючи голови. — Але що зміниться від слів?

Патрік зітхнув і, дивлячись у мармурову підлогу, додав:

— Я… я ще не здався. Якщо мені дозволять говорити з володарем — я зможу пояснити. Моя країна… вона не дозволить цього. Я не раб. Я — принц.

— А тут ти — вечірній подарунок, — сказав Зір’ан, повільно обертаючись. Його очі в сутінках здавалися темними, майже чорними.

— Чому ти такий спокійний? Ти не боїшся?

Зір’ан замовк. Потім підійшов до вузького прорізу, де грало призахідне світло.

— Я боюсь. Але це не має значення.

Патрік хотів було щось сказати, та замовк. Потім, тихо:

— Ти… ти ж не думаєш, що нас відпустять, правда?

— Ні, — відповів Зір’ан.

Тиша згущувалась, як дим.

Потім хлопець знову заговорив:

— Може… може, все ж щось зміниться. Володарі теж люди. У них є честь. І серце.

Зір’ан на мить підняв брови. Його усмішка була без тіні насмішки — лише сумна, мов осінній вітер у пустелі.

— У деяких — камінь замість серця. І гарем замість честі.

Патрік схилив голову.

Десь за вікном заграла ще одна флейта. Цього разу ніжніше. Відлуння кроків пролунало за дверима.

— Вони прийшли, — сказав Зір’ан.

І обоє замовкли.