Раді Вас бачити!

Оазис був значно більшим за ті, що траплялися їм раніше.

Серед мертвих просторів пустелі він здавався майже примарою — клаптем життя, загубленим між пісків і чорного каміння. Над водою шуміли фінікові пальми, вузькі струмки бігли поміж гладких валунів, а в повітрі стояв солодкуватий запах вологи й квітучих трав.

Тут панував спокій. Неприродний. Майже крихкий. Наче хтось натягнув над оазисом тонкий шовк тиші й заборонив світу дихати надто голосно.

Караван зупинився біля води ще до заходу сонця. Слуги розкладали шатра, верблюдів поїли, вартові обходили табір із факелами в руках. Але надвечір щось змінилося. Раптово. Небо почорніло швидше, ніж мало б. Світло згасало не плавно — його ніби хтось душив невидимою рукою. Повітря стало сухим і важким. Таким, що важко вдихнути. Наче сама пустеля затамувала подих перед чимось страшним.

Першими відчули це верблюди. Тварини нервово захропли, почали смикати головами й переступати ногами. Один із них раптом різко заревів, натягнувши мотузки так сильно, що дерев’яний кілок мало не вирвало із землі.

Слуги занепокоїлися. Голоси стали гучнішими. Хтось почав поспіхом перевіряти вузли, хтось — накривати товари щільною тканиною. Вітер ще не здійнявся. Але всі вже чекали його. І тоді з паланкіна вийшла Ашайя. Наче світанкова зоря серед темряви.

Тонка тканина її шат ледь ворушилася в нерухомому повітрі, золоті прикраси тихо дзенькнули на зап’ястках, а темне волосся спадало вздовж спини важкими хвилями.

Та цього вечора навіть вона не здавалася спокійною. Її очі ковзнули по небу. Потім — по горизонту. І в них промайнуло щось схоже на тривогу.

Патрік мимоволі затримав на ній погляд. Зачаровано. Майже забувши про втому, кайдани й саму пустелю.

У цьому моторошному сутінковому світлі Ашайя здавалася нереальною — красивою настільки, що ставало страшно. Та саме в цю мить Зір’ан різко підвів голову. Його рух був миттєвим. Напруженим. Наче хижак почув наближення бурі раніше за всіх інших.

Вітер торкнувся його шкіри. І він одразу зрозумів — щось не так. Щось наближається.

Повітря потріскувало невидимою електрикою, від якої волосся на руках повільно ставало дибки. Пісок під ногами тихо шурхотів. Шепотів. Наче тисячі дрібних голосів говорили одночасно.

«Біжи».

Зір’ан повільно обернувся до темного обрію. І вдалині, за дюнами, щось ворушилося.

Щось велике.

Наче сама ніч почала рухатися їм назустріч.

І тоді небо розірвалося.

Спершу — гул.

Глибокий, нелюдський, такий, ніби десь під пісками прокинулося щось древнє й голодне. Повітря здригнулося, вода в струмках пішла дрібними колами, а верблюди заревли так, ніби побачили смерть.

Наступної миті вдарив вітер.

Шатра зірвало з кілків. Жарини розлетілися в темряву. Пісок стовпами здійнявся в небо, затуляючи зорі. Люди закричали, кинулися ловити худобу, хапалися за зброю, але буря вже ковтала табір живцем.

І тоді серед піщаного мороку постала тінь.

Величезна.

Жива.

Вона народжувалась із диму, вогню й ночі, поки не перетворилася на гігантську постать із очима, що палали зсередини розпеченим золотом.

Джин.

Його тіло текло мороком, без чіткої форми — то людське, то звіряче, то схоже на чорний смерч. Дим клубочився навколо нього, а земля під тією примарною подобою обвуглювалася.

Він не йшов.

Плив.

Наче сама буря несла його.

І коли джин заговорив, голос ударив людям у груди, мов храмовий барабан.

— Віддайте пері.

Вітер заревів сильніше.

— Вона належить мені.

Ніхто не ворухнувся.

Навіть охоронці Ашайї зблідли, стискаючи шаблі так, що побіліли пальці.

Патрік рвонувся вперед — і завмер. Страх був майже фізичним, мов холодна рука на горлі.

Лише Зір’ан ступив назустріч бурі. Пісок крутився довкола його ніг, рвав волосся, бив в обличчя, але він навіть не примружився.

А тоді поглянув на Ашайю.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима.

Не з жахом.

Із впізнаванням.

Наче вперше бачила його справжнім.

Щось у грудях Зір’яна здригнулося.

Те старе.

Первісне.

Сила, яку браслет душив усі ці дні, ворухнулася під шкірою гарячим болем.

Повітря навколо нього запахло дощем і лісом.

Неможливим лісом посеред мертвої пустелі.

Зір’ан підняв голову.

Його очі в темряві спалахнули зеленим світлом.

— Вона не твоя, — тихо сказав він.

Джин завмер.

Уперше.

Його вогняні очі звузилися.

Буря навколо нього здригнулася, наче сама пустеля раптом втратила впевненість.

— …Ні, — прошипів джин.

Він дивився на Зір’ана вже інакше.

Не як на смертного.

Не як на перешкоду.

Він вдихнув глибше, ніби намагався відчути саму сутність хлопця — і раптом його морок сіпнувся.

У повітрі запахло паленим ладаном.

— Безсмертний, — голос джина став тихішим. Небезпечнішим. — Тут…

Навколо запала мертва тиша.

Навіть буря ніби слухала.

Зір’ан нічого не відповів.

Але джин уже зрозумів.

Відчув.

Те, що не могли бачити люди.

Стару кров.

Силу прадавнього світу.

Щось, народжене не для смерті.

І тоді в очах чудовиська спалахнуло дещо страшніше за гнів.

Жадоба.

— Що ти таке?.. — прошепотів джин майже захоплено.

А потім заревів.

Буря вибухнула з новою силою.

Із його руки вирвався вогняний батіг — змія з розпеченого світла й диму. Він розітнув повітря зі свистом, залишаючи після себе чорний слід.

Люди попадали на землю.

Але Зір’ан не відступив.

Він виставив руку вперед — і пісок під ногами спалахнув зеленими іскрами.

Коли батіг ударив у його долоню, світло вибухнуло над оазисом.

Повітря здригнулося.

Пальми зігнулися від ударної хвилі, вода в струмках піднялася срібними бризками, а браслет на нозі Зір’яна розжарився так, що шкіра під ним почала диміти.

Біль прошив тіло.

Та сила вже прокинулася.

Зелене світло поповзло його рукою, мов живе коріння, і в повітрі запахло весняним лісом після грози.

Джин відсахнувся.

Не від страху.

Від шоку.

Він дивився на хлопця так, ніби перед ним постав привид із забутих епох.

— Неможливо… — видихнув він.

Зір’ан кинувся вперед.

Його удар був швидким, майже нелюдським. Долоня врізалась у груди джина, і зелене світло прорізало морок, мов блискавка.

Джин заверещав.

Його тіло розірвало клубами диму, буря навколо втратила форму, пісок посипався вниз важким дощем.

Та навіть відступаючи, чудовисько не зводило очей із Зір’ана.

Тепер у тому погляді була не лише лють.

Одержимість.

— Я знайду тебе, — прошипів джин, розчиняючись у піску й темряві. — Ким би ти не був… я знайду.

Буря востаннє здригнулася.

— І тоді ти станеш моїм.

І він зник.

Лише вітер ще довго вив поміж пальмами.

А люди мовчали.

Бо щойно стали свідками чогось значно страшнішого за напад джина.

Вони побачили, як безсмертний уперше знову торкнувся власної сили.