Раді Вас бачити!

Біля самого трону, на підвищенні з чорного мармуру, стояла клітка.

Золота.

Висока, витончена, сплетена з тонких прутів так майстерно, що вона скидалася радше на коштовну прикрасу, ніж на в’язницю. По металу тягнулися візерунки виноградної лози, змій і дивних квітів, інкрустованих смарагдами та темними рубінами. У світлі сотень лампад золото горіло м’яким медовим сяйвом. І від того ставало тільки страшніше.Бо клітка була створена не для звіра.Для чогось красивого. Рідкісного. Небезпечного.

Музика в залі не стихла, але стала тихішою. Гості повертали голови, келихи завмирали в руках, а розмови гасли одна за одною, мов свічки на вітрі. Усі дивилися на нових наложників.

На рудого, чутки про котрого встигли рознестися поза межі палацу і столиці. Його вели двоє охоронців у темних шатах, озброєних кривими шаблями. Але навіть поряд із ними він не здавався переможеним. Шовк ковзав по його шкірі рідким світлом. Руде волосся спадало на плечі м’якими хвилями, а золоті браслети на руках дзвеніли тихо, майже насмішкувато, з кожним кроком.У цій залі він здавався чужим, неправильним. Він був подібний до хижого звіра котрого спіймали в пастку і силоміць привели до палацу. Або дух, замкнений у людському тілі.

Патрік ішов трохи позаду. Його груди стискало дивне, гірке відчуття. Страх. Лють. І ще щось незрозуміле, майже болісне, коли він бачив, як десятки чужих очей ковзають по Зір’анові з жадібною цікавістю. Так дивляться на коштовність.Або на здобич. Біля трону стояв сам володар.

Шейх був одягнений у темний шовк, важкий від золотої вишивки. На його пальцях блищали персні з камінням кольору крові й меду, а очі, темні й повільні, спостерігали за всім із лінивою владністю людини, яка ніколи не чула слова «ні». Він ледь помітно усміхнувся.

Охоронці зупинилися біля клітки. Один із них відчинив маленькі дверцята. У залі стало зовсім тихо. Навіть музиканти опустили руки. Зір’ан не ворухнувся. Лише повільно підвів погляд на золоту клітку перед собою. На мить здалося, ніби повітря навколо нього стало холоднішим. Небезпечнішим. Його очі ковзнули по гостях. По наложницях. По володарю. І в його блакитних очах не було ані покори, ані страху. Лише втома.

Один з охоронців грубо штовхнув його в плече. — Усередину. Хлопець слухняно виконав наказ. Без спротиву. І саме це чомусь налякало залу більше, ніж якби він кинувся на них із ножем.

Коли дверцята клітки зачинилися, золотий замок клацнув особливо голосно. Мов пастка. Мов вирок. По залі прокотився приглушений шепіт.

— Неймовірний… — Подивіться на його очі…

— Це точно людина?.. — Кажуть, він чаклун…

— Ні… щось гірше…

— Лісовий дух з далекої півночі.

— Його привели харами...

Світло лампад ковзало по золотих прутах, розсипаючи відблиски по обличчю Зір’ана. І справді — тепер він нагадував рідкісного птаха. Красивого настільки, що хотілося милуватися. І настільки небезпечного, що хотілося тримати за ґратами.

Володар повільно підняв келих із вином. Його погляд не відривався від клітки.

— Ось, — промовив він тихо, але голос його почув кожен. — Подарунок пустелі.

У залі знову заграла музика. М’яка. Тягуча. Наче змія ковзала мармуром. Та тепер у ній уже чулося щось інше. ПередчуттЯ.

— Гарний, — протягнув один із вельмож, розглядаючи Зір’яна поверх келиха з вином.

— Надто гарний для пустелі. — Такі довго не живуть, — ліниво відповів інший. — Або їх ламають… або вони самі палять усе навколо.

По залі прокотився тихий сміх. Музика текла поміж колон, м’яка й тягуча, мов теплий мед. Наложниці танцювали босоніж на мозаїчній підлозі, золоті прикраси дзвеніли на їхніх щиколотках, пахощі ладану й трояндової олії густішали в гарячому повітрі. А в центрі всього цього блиску стояла золота клітка. І Зір’ан усередині неї. Він сидів спокійно, спершися плечем об прути, ніби сам обрав це місце. Лампи кидали золоті відблиски на його шкіру, на тонкий шовк, що майже не приховував тіла, на руде волосся, схоже у цьому світлі на розпечену мідь. Він виглядав небезпечно красивим. Саме тому зал не міг відвести від нього очей.

Патрік стояв трохи осторонь, поруч із іншими рабами, але відчував на собі кожен погляд, кожен шепіт, кожну чужу усмішку. Із кожною хвилиною тривога всередині ставала сильнішою. Йому не подобалося те, як дивився володар. Не подобалося, як придворні сперечалися про Зір’ана так, ніби обговорювали породистого коня чи рідкісного сокола.

— У нього очі не людські, — сказав хтось тихо.

— І добре, — усміхнувся чоловік у темно-зеленому тюрбані. — Людських рабів я бачив забагато.

— Думаєте, він справді чаклун?

— Якщо й так — клітка гарна. Золото заспокоює навіть найдикіших тварин.

Патрік стиснув щелепи. Йому хотілося вдарити когось. Розтрощити ці келихи, ці самовдоволені пики, це прокляте місце, де людей оцінювали поглядом м’ясника. Та він мовчав. Бо тут мовчання було єдиною зброєю, яку ще не відібрали.

Володар повільно підвівся зі свого трону. Музика одразу стихла. Навіть танцівниці завмерли, опустивши очі.

Шейх спускався сходами неквапливо, наче смакував кожну мить загальної уваги. Його темний одяг шурхотів по мармуру, а дорогоцінні камені на пальцях мерехтіли в світлі ламп. Він підійшов просто до клітки і зупинився. Довго дивився на рідкісного наложника, оцінюючи його.

— Кажуть, ти кусаєшся, — промовив володар тихо. У залі хтось нервово засміявся. Зір’ан мовчав. Лише дивився у відповідь спокійно й холодно, наче перед ним стояв не господар цього палацу, а черговий смертний дурень. Шейх усміхнувся куточком губ.

— Покажи зуби. Тиша стала майже нестерпною. Патрік відчув, як у грудях щось похололо. У залі чекали. Хтось із гостей уже посміхався наперед, передчуваючи покору або спалах люті. Та Зір’ан несподівано усміхнувся сам. Повільно. Красиво. І від тієї усмішки кільком людям раптом стало не по собі. Бо в ній не було покори. Не було страху. Лише щось хижо-спокійне. Наче вовк дозволив людям помилуватися іклами перед тим, як вирішити — рвати горло зараз чи пізніше.

Хлопець нахилив голову. І справді показав зуби. Білі. Гострі. Майже неприродно рівні. У залі стало тихо. Занадто тихо. Навіть володар на мить завмер. А тоді тихо засміявся.

— О так… — промовив він, не відводячи очей від Зір’ана. — Тепер я розумію, чому про тебе вже шепочеться весь мій дім.

Його пальці повільно ковзнули по золотому пруту клітки.

— Скажи мені… хто посадив у людське тіло такі очі?

Зір’ан дивився мовчки. І саме це мовчання лякало більше за будь-які слова.

Срібний дзвін тонко прокотився під склепіннями зали, і музика змінилася — стала м’якшою, тягучою, мов теплий мед. Шовкові завіси біля трону розійшлися. До зали увійшла Ашайя. Легка, мов подих нічного вітру серед пальм. Її світле вбрання текло за нею хвилями перламутрового шовку, а темне волосся, прикрашене срібними нитками, спадало вздовж спини майже до колін. На тонких щиколотках тихо дзвеніли браслети.

І весь галасливий, п’яний від розкоші двір на мить стих. Бо пері не просто входила до зали. Вона ніби приносила із собою інший світ — прохолоду садів, шелест води, запах нічних квітів. Та щойно Ашайя побачила золоту клітку, її крок сповільнився.

Погляд зупинився на Зір’ані. І в світлих очах майнуло щось болюче. Вона пам’ятала. Пісок. Бурю. Джина. Його руку, підняту проти вогню.

Зір’ан дивився на неї мовчки. У тонкому багряному шовку й золотих кайданах, він усе одно здавався небезпечним — наче полум’я, яке просто тимчасово сховали за ґратами.

Ашайя ледь помітно схилила голову. Не як наложниця перед гостями. Як та, що дякує. Потім її погляд ковзнув далі — до Патріка. І тут щось змінилося. Принц завмер, ніби забув, де знаходиться. Навколо все ще сміялися вельможі, дзвеніли келихи, пахло мускусом і вином, але для нього раптом лишилися тільки її очі. Світлі. Сумні. Живі.

Ашайя дивилася на нього уважно, ніби намагалася зрозуміти, як серед цього кубла жорстокості міг лишитися хтось, у кому ще не згасло серце. І Патрік відчув це одразу. Те дивне, майже болісне тепло під ребрами. Наче він знайшов когось, кого шукав усе життя — сам не знаючи про це.

Ашайя усміхнулася ледь помітно.

Тонко.

Ніжно.

І від тієї усмішки йому раптом стало важче дихати. Зір’ан повільно перевів погляд із неї на принца. І вперше за весь вечір у його очах майнула тінь насмішки. Ніби він уже все зрозумів.