Колективний печворк " Босорка".
Молода співачка звертається до босорки, щоб поставити захист від пристріту, але чи дійсно їй потрібен захист, чи може захист потрібен від неї?
Історія одної розгубленої душі, а може не одної, що знайшли своє щастя. Багато містичних посилань, авторські вірші трохи казки.

Світ змінився — міста зникли під лісами, а люди залишилися сам на сам із тишею.
Мирон повертається до свого зруйнованого дому, аби віднайти те, що втратив. Але замість руїн він знаходить ліс, де минуле ще дихає, а душі не йдуть остаточно. Тут реальність переплітається з пам’яттю, і навіть мовчання має свій голос.
«Життя серед дзеркал» — тиха постапокаліптична історія про пам’ять, любов і межу між живими та тими, хто чекає за відблиском води.

Чи кохала я колись? Вже не пам’ятаю, це було давно. Чи кохала я колись його? Не знаю, завжди подобалося в ньому те, що він божеволів від мене. Чи могло це стати причиною, через яку в нас нічого не вийшло? Авжеж, ні. Його почуттів вистачило би на нас обох. Навіть на десятьох вистачило би, якщо б це було необхідно. Чи бажала я його? Абсолютно. Більше за все на світі. Що тоді сталося? Чому вогонь, який ти так майстерно контролюєш, спалив не тільки твоє майбутнє, а й зламав долю багатьох інших? Бо це вогонь. Його сутність нікому не змінити. Це не відповідь, і ти це знаєш. То, що сталося, відьмо? Чому вас змогла розлучити смерть? Саме в цьому мені і потрібно розібратися.

— Та твою ж… — підскакую я— Ти до інфаркту вирішила мене довести?!
— Ти ж кликав!
— Вийдеш до мене?
— Ні.
— Та годі! Я тебе від учорашньої ночі шукаю. Два села оббігав. Дай хоч подивитися на тебе!
— Навіщо шукаєш?..
— Не знаю… Заінтригувала, мабуть. Увесь час про тебе думаю.
— Конкретніше. У мене часу мало. Опівніч…
— Як звуть тебе? Звідки ти? Тебе ніхто тут не знає.
— Знають… просто не пам’ятають. Не ображайся, Ярко. Імені свого я тобі сказати не можу.
— Чому?
— Ім’я… це ж для нас, лісових духів, як заклинання. Владу ти наді мною матимеш, знайдеш, коли схочеш, а я цієї влади тобі дати не можу.

"Тіні руїн" — один з творів, які увійшли до альманаху "Імпресія 2024" за результатами Всеукраїнського конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника.
"Тіні руїні" — це пронизлива історія про любов і тугу, яка переносить нас до древнього Галича. Герой, сповнений суму за домом, повертається в рідне містечко, де у руїнах старого замку, серед тіней минулого зустрічає дух вбитої дівчини. Звинувачена у чаклунстві та жорстоко страчена, вона тікає крізь віки, не знаходячи спокою.

Після великої трагедії в особистому житті, головна героїня Ляна переїжджає до будинку у Богом забутому селі на Галичині. Дівчина намагається почати все спочатку, сподіваючись віднайти душевний спокій в глибинці. Проте одразу після переїзду вона зіштовхується з дивними та незрозумілими подіями. У будинку чуються кроки та дитячий плач. Невдовзі Ляна стає свідком дивного язичницького обряду посеред ночі в лісі. Сусідка попереджає її про те, що виходити після заходу сонця надвір небезпечно і наполягає на тому, щоб Ляна закривала камін. Дівчина не надає значення словам дивної жінки і вже наступної ночі розуміє, що поруч з нею в ліжку є ще хтось…

Українські села наповнені легендами та історіями про нечисть: відьом, русалок мавок... Молодий парубок Гриць не вірить в подібні історії і вирішив розвіяти ці небилиці. Що якщо ці історія не вигадки? І що буде з Грицем?

У містечку Ярину поза очі називають Чупакаброю. Молода, інтелігентна лікарка давно стала причиною пліток місцевих жителів. Та ніхто навіть не здогадується про прокляття, яке переслідує головну героїню вже багато років.
Це загадкова і трагічна історія, заснована на реальних подіях, що розгортаються довкола старовинного палацу в Івано-Франківській області, а кожен крок веде до розкриття таємниць минулого.

Книга заснована на реальних подіях, які відбувалися у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ) на початку 18 століття.
Софія - переселенка з прифронтового міста. Вона переїжджає до Франківська у надії віднайти втрачений спокій. Проте випадково відчиняє двері, які краще було тримати замкненими.
Нічне місто дихає спогадами з нотами жасмину.
Ім'я, яке було стерте понад триста років, знову звучить із забуття.

Під час Русального тижня річкова вода стає темною та небезпечною. Русалки скидають хвіст та виходять на берег босоніж, пускаючи за течією заквітчані вінки — звабливі приманки для тих, хто шукає забуття. Селяни міцно замикають двері, знаючи: той, хто піде вночі до річки, вже ніколи не повернеться таким, яким був до цього.
Але Остапу байдуже на застороги, матері. Втративши кохану дружину, він шукає в тихих хвилях єдину розраду для свого розбитого серця.
Та чи не стане ця холодна втіха пасткою, з якої немає вороття?
Бійся темної води, особливо коли вона сама кличе тебе назустріч...

Саша, студентка четвертого курсу факультету журналістики, отримує завдання написати дипломну роботу про маєток Лучанських, мешканці якого загинули у пожежі майже 100 років назад. Щороку на території маєтку знаходять тіла юних дівчат зі причиною смерті раптова зупинка серця. У своєму дослідженні Саша поглиблюється у темряву таємниць минулого, розкриваючи таємничі зв'язки, і стикається з небезпечними сила, що мешкають на руїнах маєтку.

Десь на краю дрімучого лісу, поблизу сільського кладовища, стоїть маленька хатинка. Щовечора у віконці загоряється вогник та лунає колискова – то бабця онука присипає й казки оповідає.
Та невже упирі, потопельники чи мерці, про яких вона розповідає, то лише вигадка старої знахарки? А може насправді колишні волхви не зникли, і старі боги можуть допомогти людям в боротьбі з нечестю?
Ніхто не скаже, що з тих розповідей є вигадкою, а що - правдою, але щовечора малий, затамувавши подих, слухає казки старого лісу.

Через трагічні родинні обставини Ганна забрала до себе дітей названої сестри. Події, що потім відбулись, змусили жінку скористатись своїм чорним секретом, аби здолати давнього ворога, якого Ганна вважала померлим.

Дім, який дихає.
І дитина, яка залишилась із ним наодинці.

На початку 2000-х молода сім’я переїжджає до старого будинку на околиці Харкова, сподіваючись почати нове життя.

Але дім зустрічає їх холодом і тишею, яка слухає.

Поки батьки поступово руйнують себе, їхня донька Серафима залишається сам на сам із тим, що живе в стінах.

У підвалі вона знаходить ляльку без очей.

Спочатку вона лякає.
Потім — стає єдиною, хто слухає.

І чим більше довіри — тим сильніше темрява проникає в їхню родину.

Те, що було поховане, не зникло.

Чи можна врятуватися, якщо дім уже дихає тобою?

Закони магічного світу жорстокі: фамільяр без господаря — нічийне майно. Після смерті мольфара Ничая його чорний кіт Млинцур стає бажаним трофеєм для чаклунів і колекціонерів нечисті, адже кожен прагне заволодіти арідником, який століттями накопичував древню силу.
Проте найнебезпечніша пастка чекає на нього не зовні, а всередині. Млинцур опиняється між двох вогнів: поки магічний світ готує для нього свої тенета, у порожню хату приходить примара туги й зневіри.
Вона прагне отруїти його спогади, зруйнувати душу й підкорити серце. Та арідник, який отримав останній подарунок свого мольфара, не збирається ставати чиєюсь здобиччю…

На планеті Драксарія дракони живуть поруч із людьми,обирають своїх вершників і пов'язують із ними свідомість у союз,який здатен змінити долю цілих світів.
Щороку до найвідомішої Академії драконів прибувають юнаки й дівчата з різних планет, щоб опанувати мистецтво польоту та довести, що гідні стати єдиним цілим зі своїм драконом.
Серед них опиняється й Кайрен Вокс — хлопець із планети, де драконів ніколи не існувало.Він не знає місцевих правил, і не відчуває загадкового зв'язку,про який говорять усі навколо.
Поки одні студенти борються за право стати найкращими вершниками, інші приховують небезпечні таємниці. Про загадкове Ехо Безодні — ім'я, яке вимовляють лише пошепки.
Коли перші дракони починають поводитися незвично,а академію огортає тривога,Кайрен розуміє, що прибув сюди не випадково.

Забуваються люди, що будують вежі, дома і кам'яні дороги. Забуваються драми і історії, полишаючи руїни та тихі небалакучи могили. Все стирається, заростає, гниє і починає знову. Лише прадавній ліс пам'ятає кожну історію і з роками стає лише старішим.
Нова історія почнеться з трагедії, неймовірної сили волі до життя, трішки наївна і проста, як людське життя, затиснуте в лещатах обставин.
Чуєш? Вітер лоскоче, тихій шепіт змусить закрити очі і відчути, що окрім лісу навкруги, усередені тебе щось муркоче. Тепла іскра кохання, що прийшла до тебе з обіймами матері і залишилась назавжди. Це те, що зігріє тебе навіть у найсильнішому відчаї і закриє від криги самотності.
Приємної подорожі, друже.

Що, якщо життя — це не шлях, а іспит?
Що, якщо біль, втрати й випадкові зустрічі — лише завдання, умови й пастки?

Після жахливої трагедії в тихому містечку старий чоловік опиняється на межі — між вірою і відчаєм, пам’яттю і забуттям. Там, де молитви залишаються без відповіді, з’являється той, хто не судить… а екзаменує. Він не карає й не рятує — він ставить запитання, на які неможливо збрехати.

«Екзаменатор» — це містична філософська історія про цикли життя, реінкарнацію, відповідальність за минулі вчинки й ціну очищення. Про те, що кожен біль має сенс, кожна втрата — причину, а жодна душа не отримує більше, ніж здатна винести.

Це книга про вибір, який ми робимо, не пам’ятаючи, ким були раніше.
І про іспит, від якого неможливо ухилитися.

Віртуальне спілкування з невловимим програмістом стає для головної героїні єдиним джерелом тепла, але ворожа ракета вмить руйнує її звичний світ. Коли здається, що довгоочікувана зустріч вже неможлива, містичний чорний кіт Аїд втручається у долю й переплітає їхні реальності. Це чуттєва драма про кохання, здатне подолати найвіддаленіші відстані та випробування.

Тридцять першого жовтня Сашко знаходить на покинутому городі дивний гарбуз. Уночі той починає говорити — і стверджує, що вони вже зустрічалися. Не раз. Щороку. Сімнадцять років поспіль. Гарбуз пам’ятає те, що люди воліють забути: старі могили, зниклих мешканців, криваві таємниці сусідів і смерть самого Сашка. Щоб вирватися з нескінченного Геловіну, чоловік має згадати ім’я свого вбивці й тих, кого містечко поховало разом із правдою. Але найстрашніше чекатиме о 02:13, коли на порозі з’явиться той, хто вже сімнадцять разів завершував цю ніч однаково. І цього разу втекти не вийде: земля пам’ятає кожен крок, кожну могилу й кожне ім’я. Містичний горор із чорним гумором, детективною загадкою та дуже балакучим гарбузом, який знає про мертвих значно більше, ніж хотілося б живим.

У вісімнадцять років Амелія нарешті залишає дитячий будинок і повертається до батьківського дому, який отримала у спадок.

Вона мріє почати життя спочатку. Самостійно. Тихо. Без зайвих людей і без минулого, про яке майже нічого не пам'ятає.

Але перше, кого вона зустрічає у своєму новому домі, — дівчина на ім'я Емма.

Амелія не знає, хто вона і звідки взялася. Емма теж не може пояснити, чому опинилася саме тут.

А потім у їхньому житті з'являється Естер.

Троє дівчат, один старий будинок і безліч запитань, на які не існує простих відповідей.

Між світом живих і тих, хто вже не може до нього повернутися, є межа.

Але що станеться, якщо хтось навчиться її переступати?

І чому саме Амелія може бачити тих, кого більше ніхто не бачить?

У містечку Мглинці, де межа між світами — не метафора, а муніципальна особливість, працює бюро незручних справ «Північ і Ворон». Знахарка Ярина не вірить у магію, поки та сама не сяде навпроти й не попросить чаю. Її помічник Еск — напівпривид без минулого, який панічно боїться сходів. Згодом до них приєднаються надто правильний кіт, рефлексуючий вовк і привид-вчитель фізкультури з трьома балами за фахом «лякання».

П'ятнадцять історій: від переставлених гарбузів до балансу, що нарешті сходиться. Тут мертві чесно працюють за фахом, тіні запізнюються на подих, а найстрашніша істота ночі — бухгалтер, який триста років не може закрити один запис і тому ніяк не засне.

Бо є речі, які неможливо відібрати: їх можна лише подарувати.

Для тих, хто любить Пратчетта, але хотів би узвару.

О 00:17 на покинуту станцію прибуває потяг, якого не повинно існувати.

Після смерті жінки, яку Марта Ворон усе життя вважала матір’ю, дівчина знаходить дивну записку:

«Не сідай у потяг о 00:17. Навіть якщо пасажиром буде людина, за якою ти сумувала все життя».

Марта не збиралася вірити дивним попередженням. Аж поки тієї ночі не побачила у вікні потяга свою мертву матір.

А незнайомий провідник назвав її чужим ім’ям — Еліанна.

Кажуть, цей потяг повертає втрачене, але кожна відповідь має свою ціну. Його пасажири приховують таємниці, а минуле Марти сповнене спогадів, яких не повинно існувати.

Що, якщо найстрашніша таємниця — не те, що з нею сталося, а те, ким вона була до того, як забула?

Деякі потяги повертають утрачене. Інші забирають останнє.

Купуючи за безцінь дім біля річки, Яна мріяла лише про каву й тишу. Але в ніч на Хелловін на її ґанок ступає Северин — могутній чаклун із минулого, застряглий між світами. Його мета — вигнати нову господарку. Проте замість криків жаху він отримує удар у щелепу, порцію гарячого борщу та жінку, чий внутрішній вогонь здатний спалити будь-яке закляття.

У засніженому місті, серед тиші старих вулиць, стоїть червона телефонна будка, здатна змінювати долі. Її дзвінки приходять із життя, яке могло б бути, а кожна порада відкриває нову дорогу. Та чи варто знати майбутнє, якщо за це доводиться відмовлятися від власного вибору?

Бюро загублених прощань

Кажуть, що після смерті люди залишаються поруч, якщо за життя не встигли сказати чогось важливого. Іноді їхні останні слова перетворюються на листи. А деякі листи знаходять адресатів навіть через десятиліття.

Міра Вейл ніколи не вірила в подібні казки. Аж поки не успадкувала від бабусі маленьке бюро на тихій вуличці, де опівночі в поштовій скриньці почали з’являтися листи від померлих.

Тепер на неї чекають чужі таємниці, незвичайні доручення, привид із непростим характером і загадковий помічник, який поводиться так, ніби знає Міру набагато довше, ніж вона його.

А ще — лист, написаний її власним почерком.

Він датований майбутнім і містить попередження, якого Міра не може зрозуміти. Чому вона не повинна відчиняти двері за дзеркалом? Хто насправді була її бабуся?

В особливу ніч вампірська знать збирається на Ігри. Учасникам обіцяють свободу, але правила створені так, щоб ніхто не дожив до світанку.

Ітанові подобалося бути вампіром. Люди його приваблювали, розважали й часом ставали вечерею. Лія мала всі шанси зіпсувати цю звичну послідовність — особливо коли дала зрозуміти, що знає, хто він.

Вона шукає вбивць своїх батьків. Він надто пізно розуміє, кому перейшов дорогу, допомагаючи їй. Тепер вони обоє серед учасників Ігор, а ті, хто знає правду про минуле Лії, спостерігають за ними з іншого боку скла.

Ітан ще ніколи так сильно не хотів жити. І ще ніколи світанок не був так близько.