Спочатку:
На сторінку книги
1. Я перестала бачити сни про тебе. Перестала мріяти про нас. Не одразу — поступово. Твоє мовчання кидало мене в тугу, у сутінки серед ясного дня. Але «мила» воскрешало мене, мов птаха Фенікс. Я знову починала літати, усміхатися й відчувати, що життя прекрасне. Від мене йшли такі явні флюїди щастя й сексуальна енергія, що чоловіки оберталися мені вслід. Листування з друзями й незнайомцями наповнювалося таким вогнем, що неминуче запалювало співрозмовника. Усі кажуть, що в мене світло в очах. Це відблиск внутрішнього вогню, яким я так хотіла поділитися з тобою… зігріти тебе, але не спалити — лише віддати тепло й енергію.
Минали дні, тижні, місяці. На моє світло, мов метелики на лампу, зліталися різні чоловіки. Але я не могла поділитися з ними своїм теплом. Це було просто світло. Тепло призначалося лише тобі. Метелики не розуміли, чому наша переписка обривається на найцікавішому, чому я не хочу з ними зустрітися, а навіть якщо зустрічаюся — тримаюся на відстані або просто вибачаюся й прощаюся.
І моя власна поведінка давала мені красномовну відповідь: чому за багато місяців ти так і не зустрівся зі мною, чому відповідаєш так односкладово, чому ігноруєш мої запитання. Хіба я не те саме роблю з метеликами…
А ще я відчувала: не даючи виходу своєму внутрішньому вогню, я просто згораю сама. Почуття починають обвуглюватися. Біль від невзаємності поступово втрачає гостроту, притуплюється, переходить у ниючий, загоюваний рубець…
І ось учора я остаточно зрозуміла: надія померла. Будь-який самообман закінчується прозрінням. Чат закриваю. Щиро бажаю щастя. Прощавай.
_____________
Андрій на мить відволікся від проєкту й кинув погляд на ліву колонку у Вайбері. Була вже глибока ніч, і зелених крапок присутніх у чатах майже не лишилося. Від Люди — непрочитане ще повідомлення. Навіть не відкриваючи чат, видно перші рядки: «Я перестала бачити сни про тебе. Перестала мріяти про нас».
От чорт! Треба відкрити й прочитати, що вона там навигадувала. Гаразд, все одно голова вже свинцева, працювати неможливо. На сьогодні вистачить. Ще тиждень до дедлайну. Встигну закінчити.
Лист від Люди Андрій прочитав двічі. Рука потягнулася до клавіатури, але завмерла й зрештою важко повернулася на стіл. Кинувши швидкий погляд на мобілку, він мотнув головою, ніби відкидаючи думку, що щойно майнула, і перевів комп’ютер у режим сну.
У відчинене вікно світив повний місяць. Після дощу тягнуло сирістю й різким запахом квітучої бузини. Постіль видалася холодною й несподівано жорсткою. Спина боліла, і хлопець ніяк не міг знайти зручну позу для сну. Голова гула, думки плуталися, а десь у грудях важко й болісно ворушилося щось.
За годину він потягнувся до смартфона, зайшов у Вайбер і швидко набрав:
«Мила, я не згоден».
Чорна хмара поступово закривала блакитнуватий диск місяця. Її форма нагадувала оскалену морду, що хоче проковтнути нічне світило. За хвилину місяць зник, і Андрій провалився в тривожний неглибокий сон.
***
А як ви думаєте, що насправді стоїть за мовчанням Андрія?Він справді не був зацікавлений у Люді — чи просто боявся зробити крок назустріч?
Пишіть у коментарях свої версії. Мені дуже цікаво, як ви відчуваєте цю історію. ❤️
